5. Політика і право. Ніколо Макіавеллі та його «Князь».

Ренесансний титанізм призводить до виникнення державного устрою з необмеженою верховною владою. До влади приходять сильні, неординарні особистості (Савонаролла, Франціск Сфорца, Чезаре Борджіа, Медічі - в Італії; Кромвель - в Англії), котрі, як правило, отримують її шляхом насильства або в винагороду за заслуги. Правитель-титан намагається нав’язати свою волю, по суті сваволю, всьому суспільству. Вона стає законом для всіх підданих. Значно послаблюється вплив звичаїв і традицій на правотворчий процес, творчим чинником права стає виключно правляча особа. Кожний, хто був незгодний з тираном підлягав гонінням, знищенню. Створюються сприятливі умови для виникнення культу особис­тості державного діяча. В Антверпені був відлитий з трофейних гар­мат пам’ятник герцогові Альба, на відкритті якого в 1570 році він був присутній особисто. У завойованих іспанцями Нідерландах герцог Альба був зображений героєм. Він топче ногами символізувавше єресь обличчя принца Оранського, котрий очолював визвольний рух проти іспанських завойовників. Державна тиранія Відродження є ще одним переконливим доказом незрілості, і сторичної обмеженості умов, за яких ця епоха намага­лась реалізувати свої високі ідеали. Рішуче пориваючи з середньо­вічним варіантом культури сорому і надаючи повну свободу секуля­ризованому індивіду без належного усвідомлення суперечностей йо­го внутрішнього світу, епоха Відродження так і не спромоглась ство­рити нову культуру - культуру совісті, до якої прагнула з самого початку. Єдино дієвою формою соціального контролю, здатною зберег­ти суспільство від повного розвалу і занепаду тут стає страх…

Тому немає нічого дивного в тому, що звичаї і право Ренесан­су відзначались своєю нетерпимістю і жорстокістю. Фальшивомонетників пекли на маслі, звинуваченим в обмані, підробці документів відрубували руки, проколювали або відрізали язик. Убивцям розпорю­вали живіт, виймали нутрощі, розрізали тіло на шматки і розвішува­ли їх у різних частинах міста. Нерідко засудженого на смерть ві­шали і спалювали водночас.

Для того, щоб більш глибше усвідомити особливості державно-по­літичного устрою в епоху Відродження доцільно звернутись до твор­чості видатного державного діяча, історика, політика Італії Ніколо Макіавеллі (ХVІ ст). Його індивідуалістична антропоцентрична конце­пція світу вже позбавлена наївного оптимізму гуманістів раннього Відродження. У Макіавеллі політика розглядається автономно, як са­мостійна область людської діяльності, яка має свої власні цілі і закони. Усвідомлюючи трагічні суперечності часу, Макіавеллі стає переконаним прихильником ідеї об’єднання Італії та сильної цен­тралізованої влади. У своїй головній праці «Князь» він показує своє бачення державного діяча нового типу. Подібно міфологічному Кентавру він повинен поєднувати в собі риси як людини, так і звіра. Для ідеального правителя головною метою повинно бути збереження держав­них інтересів. З цієї точки зору в політиці припустимий обман, зра­да, вбивство, клятвопорушення. Реальна політична дійсність не доз­воляє князю проявляти доброчинності на практиці. «Адже той, хто хотів би завжди сповідувати віру в добро неминуче гине серед сті­лькох багатьох людей, далеких від добра. Тому князю, який бажає ут­вердитись необхідно навчитись вмінню бути недоброчинним і кори­стуватись або не користуватись чеснотами, виходячи із необ­хідності».⁵ 

Таким чином, дилема, що нерідко постає перед державним дія­чем - між совістю і політичною доцільністю, між любов’ю до нього підданих, або страхом однозначно повинна вирішуватись на користь останнього. На підтвердження того Макіавеллі наводить численні іс­торичні факти, які свідчать про те, що жорстокість і підступність по відношенню до своїх політичних противників б найбільш ефек­тивними засобами для збереження державного інтересу. Так, на дум­ку Макіавеллі, саме такими якостями володів тиран Італії Чезаре Борджіа, що дало йому змогу об’єднати Романью і покінчити з хао­сом і безладдям. А тому, для встановлення спокою і порядку в державі «не треба зупинятись ні перед яким розумінням справедливос­ті і несправедливості, гуманності і жорстокості, слави чи ганебності».

Проголошуючи політичний принцип -«Мета виправдовує засоби», автор «Князя», тим самим, прагнув в осмисленні політичних проблем абстрагуватись від морально-політичних оцінок. В умовах його ча­су це означало насамперед бажання відмежуватись від оцінок релігійних, оскільки загальноприйнята мораль значною мірою орієнту­валась на релігійні цінності. Саме ця обставина згодом стала при­водом для надто поверхового і по суті спотвореного тлумачення терміна «макіавеллізм» як синоніму аморалізму і віроломства в по­літиці.

Як вияв зворотної сторони титанізму можна розцінювати пог­ляд Макіавеллі на народ як на натовп, в пасивності котрого він звину­вачував християнську релігію. Хоча християнство і відкривало віру­ючим «істину і правильний шлях життя», воно, на думку Макіавеллі, культивує в людині смиренність і бездіяльність в надії на загро­бне життя, послаблюючи тим самим світ і приносячи його в жертву негідникам. «Коли люди, щоб потрапити в рай готові швидше переноси­ти побої, аніж мстити, негідникам відкривається широке і безпеч­не поприще».

Макіавеллі, усвідомлюючи, що сучасна йому європейська та італійська дійсність надто далека від ідеалів класичної ан­тичної культури, не вірив у можливість створення держави у формі республіки, хоч і не сумнівався в її перевагах перед монархією. Обгрунтовуючи це в своїй праці «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», Макіавеллі вважав республіку породженням «чесності» і «доб­лесті» римського народу, тоді як в наш час «не можна розраховува­ти на те, щоб могло бути що-небудь добре в такій розпутній краї­ні, як Італія».

Політична теорія Н. Макіавеллі, в якій рішуче і безжально роз­вінчуються ілюзії гуманізму на побудову справедливого і гармоні­йного суспільства стає своєрідною, антиутопією, жорстоким вироком часу культурі Відродження в цілому.