2. Особливості секуляризації в епоху Відродження: пантеїзм, гуманізм і антропоцентризм культури Ві­дродження.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція. Усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю лю­дини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно тільки собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування хрис­тиянсько-аскетичної ідеології, котра виходила з догмату «первородного гріха» людства, буцімто тяжіючим над людьми, природженої меншо­вартості і нікчемності людини однією з головних задач ідеологів класу буржуазії, що зароджувався, була моральна реабілітація людини, обгрунтування безмежних можливостей її творчості і вдосконалення, гідності.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття “гуманізм” вводять в ХV століття самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці – studia divina – вони протиставляли studia humana –“пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину”. Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість.

Італійський гуманіст ХV ст. Джованні Піко Делла Мірандолла в його знаменитій промові «Про людську гідність», яка вважається одні­єю з найблагородніших духовних спадщин, залишених цією культурною епохою стверджує, що людину було створено Богом після всіх інших творінь і «поставлено в центрі світу» для того, щоб вона пізнала за­кони творчості, осягнула красу будови світу, захоплювалась його ве­личчю. «Я поставлю тебе, - каже Бог Адамові, - в серцевині світу, щоб ти міг оглядатися навкруги і бачити все, що існує. Я створив тебе ні як небесну істоту, ні як земну, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти міг робити себе таким або іншим: ти можеш спуститись до тваринного ста­ну або ж піднестися до божественного. Звірі залишаються такими, якими вони виходять з черева матері. Ангели залишаються такими, якими мають бути у вічності. Ти один можеш розвиватися, зростати по сво­їй волі, у тобі криється сім’я розмаїтого життя”.² 

По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху набуває єдності і цілісності. Однак в розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – якби зливається з природою, яка в свою чергу обожнюється і набуває рис, які не були їй властиві в античності.

Не важко здогадатись, що реабілітація природи саме в такій фор­мі торувала шлях до реабілітації природи людського тіла. На проти­вагу релігійним уявленням про нього як про «темницю душі», «містилище гріха» воно стає джерелом радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Та перш за все він прагне реабілітувати людську плоть. Більше того, він бере на се­бе сміливість обгрунтувати, що життєрадісне світовідчуття, щасливе життя на землі не суперечить християнській доктрині. Так, Манетті стверджує, що саме по волі «божественної трійці» було влаштовано так, «щоб ми могли жити в цьому світі...завжди радісні і веселі”.

До по­дібних доводів нерідко вдавався і Лоренцо Валла - засновник рене­сансного вчення про насолоду. Життя людини, вважав Лоренцо Валла визначається тільки її власною природою. Валла фактично виводить Бога за межі людської моралі. Його релігія – це релігія розуму. Любити Бога треба на самого по собі, а як джерело блага. Базуючись на ідеї гармонії людини і природи, індивіда та суспільства, Валла створив вчення, яке інколи називають “індивідуалістичний утилітаризм”, в котрому насолода ототожнюється з користю. Остання для нього – природна мета дій людини, всього її життя і водночас найважливіший критерій її вчинків. Жити доброчесно – значить жити з користю для себе. Щоправда, це не виключає любові до людей, бо така любов – теж джерело насолоди.

З другого боку пантеїзм Відродження, тісно поєднуючись з деїз­мом, стає ідеологічною формою обгрунтування претензій людини на мі­сце Бога на землі. Гуманісти, як правило, не поривають з традиційними уявленнями про створення світу Богом, проте, як стверджує флорентійський гуманіст Джаноццо Манетті в своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» (сер. ХV ст.), «більша частина того, що можна ба­чити в світі, була створена і впорядкована людьми». Значить люди­на сама є творцем подібним Богу і навіть перевершує його. Гуманіст приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами». А тому не дивно, що Манетті оголошує саме людину(а не Бога)справ­жнім владикою світу. «Із всього сказаного, -робить він висновок, -витікає прямо і безумовно, що людина є самою багатою і самою мо­гутнього, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати” ³ .

Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи -«космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу» і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.