2. Особливості общинно-групового типу соціальної регуляції в первісну

епоху. Табу і тотем: їх природа.

Якщо на початку своєї історії людина підпадаючи під жорсткий, тотальний вплив суспільних норм, здатних заблокувати будь-які прояви індивідуалізації, була стовідсотково соціальною істотою, то, всю її подальшу історію з цієї точки зору можна розглядати як неухильний, поступальний процес у зворотному напрямку, котрий має чітку тенденцію до її десоціалізації, набуття нею індивідуальних якостей, обмеження впливу регламентуючих її поведінку норм та правил, встановлених суспільством виключно в інтересах суспільства.

В культурології, як уже зазначалось, досить поширеною є точка зору на те, що зміст культури в значній мірі обумовлюється ха­рактером діяльності людей, у відповідності з якою формується система поведінки на різних етапах розвитку людства. Це означає, що культура загалом може бути проаналізована і описана термі­нами етології - науки про поведінку тварин і людей. Застосування мотиваційно-поведінкового підходу до вивчення історії культу­ри дає можливість через розуміння специфіки міжособистісних відносин, тобто через відтворення системи «людина-суспільство» розкрити і суть культури в цілому і кожного її періоду, -зокре­ма. В свою чергу, характер взаємовідносин на різних етапах роз­витку суспільства більш повно може бути розкритий з урахуван­ням специфіки процесу формування моральної свідомості індивіда, який в філософській та психологічній літературі пов’язують з такими регулюючими його поведінку формами соціального контролю, як страх, сором та провина(совість). Культурологічна типологія страху, сорому та провини в цілому співпадає з загальноприйнятими в цій літературі рівнями розвитку моральної свідомості індивіду - доморальним рівнем, рівнем конвенціональної моралі та автономної моралі. Якщо на рівні конвенціональної моралі створюють­ся лише передумови власне моральної свідомості (автономної мо­ралі), оскільки зовнішньо задані суспільством норми та вимоги на рівні конвенціональної моралі ще не передбачають внутрішньої згоди з ними індивіду, то для автономної моралі така внутрішня узгодженість є обов’язковою. Крім того, культурологічні категорії страху, сорому і провини в цілому відповідають головним типам соціальної регуляції природно-інстинктивному, общинно-груповому і особистісному.³ 

Передуючий общинно-груповому типу соціальної регуляції при­родно-інстинктивний є домінуючим у первісному стаді, члени котрого у своїй поведінці керуються виключно відчуттям страху, який має інстинктивно-біологічні основи, властиві всім тваринам. В первісному суспільстві індивід характеризується абсолютним злиттям з колективом, хоча цього і не усвідомлює. На місце інстинкту самозбереження, котрий був головною детермінантою мотиваційної сфери поведінки члена первісного стада, приходять табу, котрі блокували асоціальні прояви тваринних інстинктів та охороняли життєво важливі для існування роду засади колективного життя: недопущення кровноспоріднених статевих зв’язків, порядок розподілу їжі, недоторканність особи вождя тощо. Табу складають основу сугестивної, нерефлексивної здатності первісної людини до орієнтації в ото­чуючому середовищі. Для того, щоб слідувати заборонам табу інди­віду достатньо відчуття страху перед порушенням заборон. Проте, страх цей має зовсім уже іншу, не біологічну природу, а виключно соціальну. В його основі вже лежить не інстинкт самозбереження, відчуття небезпеки не за своє власне життя, а за життя своїх одноплемінників, страх перед наслідками, котрі загрожують колективу внаслідок порушення табу одним з його членів. А тому, мотивація поведінки людини, котра підпорядковується табуативним заборонам, вже цілком визначається общинно-груповим типом соціальної регуляції, в рамках котрого утверджується, відповідна йому така форма соціального контролю, як сором.

Більшість дослідників первісного суспільства вважають, що весь світ уявляється первісній людині у вигляді категоріальної опозиції «вони» і «ми». «Ми» як універсальна форма самосвідомості будь-якої спільності людей можлива тільки в результаті усвідомлен­ня людиною факту існування якихось «вони». Першим актом соціальної психології, треба думати, була поява в голові індивіду уявлення про «них». Причому «вони» на перших порах куди конкретніше, реальніше несуть з собою ті чи інші певні риси – біди від вторгнення «їх» орд, нерозуміння «ними» людської мови. Саме усвідомлення ін­дивідом себе в якості «ми», відчуття ним повної залежності від общини обумовлюють домінуюче становище характерного для общинно-групового типу соціальної регуляції соціального контролю, засно­ваного на соромі. Сором більш складне в порівнянні зі страхом культурне явище, яке спонукає індивіда дотримуватись групових норм, обов’язків по відношенню до «своїх». Сором - це почуття об­щинно-групове, хоча це внутрішнє переживання, воно передбачає по­стійне озирання індивіда на оточуючих: що скажуть, або що сказали б «свої». Важливо відзначити, що цей механізм культурного контролю діє тільки в рамках певної соціальної спільноти. У відношен­нях з «вони» первісна людина керується мотивами, заснованими на страхові, проте тут уже інстинкт самозбереження розповсюджуєть­ся на конкретну спільноту, до якої він себе зараховує.

Табуативні заборони ніколи не супроводжувались відповідними пояснен­нями їх необхідності. Пояснити це можна лише надзвичайно низьким рівнем розвитку свідомості та мови первісної людини, її здатності до рефлексії. Відомі дослідники архаїчних культур (Л. Морган, Дж. Фрезер та інші)звертали увагу на надзвичайну конкретність, ”заземленість” мови їх представників, відсутність у індивіда здатності до аналізу та синтезу, вміння виділяти себе з оточуючого середовища як природного, так і соціального. Рівень здатності до рефлексії первісної людини не перевищує рівень 3-х річної дитини. Практично мова та свідомість дитини у цьому віці, як вважають психологи, функціонально зводиться до називання, означення окремих, конкретних явищ оточуючого світу, однак без раціонального встановлення причинно-наслідкових зв’язків між ними. Останні просто фіксуються, отримують свої назви завдяки їх повторюємості та наочності. Така “розумова” активність в своїй основі якісно поки що не переростає рамки умовно-рефлекторної орієнтації в світі. Примітивність мови, обмежені можливості мовної комунікації обумовлюють домінуюче значення культури в якості інформаційного каналу, природно-біологічної активності, трудової активності. В ній поєднується практичний та інформаційний аспекти. Засвоєння та передача змісту необхідних зразків поведінки відбувалось в невербальній формі, без слів. Показ та копіювання були основними засобами спілкування та навчання. В умовах відсутності необхідних мовних форм вираження причинно-наслідкових зв’язків між діями, котрі мали корисний ефект, та результатами вони(зв’язки) погано піддавались аналізу та усвідомленню і тому ставали зразками, котрі копіювались та передавались від покоління до покоління, перетворюючись в затверджений ритуал. Багато з них з часом втрачали свою доцільність, перетворювались в практично безглузді дії, проте, залишаючись невід’ємними елементами певних ритуальних комплексів, не втрачали свого регулятивного значення. Все життя первісної людини проходило у виконанні безлічі ритуальних обрядів та процедур. Практично всі вони не мали раціонального пояснення і, відтак, набували магічного характеру. Первісною людиною такі магічні ритуали вважались такими ж необхідними та ефективними, як і будь-які інші дії, трудові акти. Жодної різниці між трудовими та магічними операціями для неї тут не було.

Виражене в табуативних заборонах та ритуалах усвідомлення небезпеки ма­ло швидше характер страху перед наслідками, які загрожували колективу у випадках порушення їх одним з його членів, аніж скільки-небудь ясного усвідомлення необхідності стримування зоологічного індивідуалізму. Табу стає одним з перших законів, який було встановлено практично і несвідомо запущено в хід для забезпечення благополуччя існування первісного колективу. Культура, таким чином, з самого початку існування суспільної організації і, очевидно, на протязі всієї первісної доби по відношенню до окремого індивіда, точніше проявів його індивідуалізації, носить насамперед репресивний та обмежувальний характер.

Характер життєдіяльності первісного суспільства був тісно пов’язаний з природними циклами. Ця обставина визначає не тільки його залежність від зміни річних періодів, але й специфіч­ну структуру її свідомості. В природі немає розвитку, - принаймі люди первісного суспільства цього не помічають. Вони бачать у природі лише регулярне повторення і не в змозі подолати диктат її ритмічного кругового руху. Не зміни, а повторення є детермінуючим моментом їх поведінки. Одиничне, те, що раніш не траплялось не має для них самостійної цінності. Реальними для них були лише ті вчинки, події, які були освячені традицією, котрі регулярно повторювались, набували форму ритуалів. Останні виступали як символи, невербальні “тексти” культури первісної людини, знання котрих визначав рівень оволодіння світом та її соціальну значущість. Ритуали вимагали від кожного індивіда сліпо, неусвідомлено наслідувати усталені зразки поведінки і цілком виключали творчу самостійність. Первісний колектив заперечує індивідуальність і новаторську поведінку. А тому тільки традиційна поведінка знаходила моральне схвалення. Життя людини в такому традиційному суспіль­стві - це постійне повторення вчинків, які були здійснені іншими в минулому.

Важливим засобом залучення індивідів до усталених норм ранньо-історичних людських спільнот були вікові ініціації- сис­тема обрядів, пов’язаних з процесом переходу юнаків і дівчат до рангу дорослої людини. Піддаючи молодь ініціаційним випробуванням, первісний колектив одержував впевненість в тому, що лю­дина буде здатною, дотримуючись необхідних норм, виконувати пев­ну виробничу діяльність, здійснювати оборону та напад.

Загальнообов’язковий ритуал ініціації з огляду на суворе життя первісної людини передбачав такі ж суворі і навіть жор­стокі випробування. Відомий французький етнограф Л. Леві-Брюль так описує картину вікових ініціацій: «Випробування тривають довго, стають болісними, а іноді доходять до справжніх тортур. Тут ми зустрічаємо і позбавлення сну, їжі, бичування і побиття палками, удари палицею по голові, вищипування волосся, здирання шкіри, виривання зубів, обрізування, кровопускання, укуси от­руйних мурах, удушення димом, підвішування на гачках, що устромлювались в тіло, випробування вогнем тощо».

Проте, результатом ініціації був не просто перехід людини з однієї вікової групи в іншу, а її повне переродження. Успішно пройшовши ініціаційні випробування людина отримувала нове ім’я, котре тут відігравало зовсім іншу, аніж для сучасної людини, роль. Отримати нове ім’я означало розпочати абсолютно нове життя, котре ніяк не пов’язане з попереднім, стати зовсім іншою людиною, не тільки з новим статусом, правами та обов’язками, але й з новою самоідентифікацією, абсолютно новим самопочуттям. Для сучасної людини розірвати своє існування на два дискретні цикли, незалежних один від одного рівносильне смерті, оскільки ми свідомо, чи несвідомо цінуємо в собі індивідуально-неповторне, наше в нас. Для первісного ж індивіда це лише був акт набуття своєї нової соціальної ролі, котру він отримував від колективу і носієм котрої він себе відчував. Іншими словами, йому не було що втрачати, адже він був лише часткою тіла общини, єдиною душею котрої є боги. В своїй відірваності від колективу, сам по собі індивід нічого не був вартий.

Поширення проявів до індивідуалізації стає першою ознакою розпаду первісного ладу. Значною мірою цей процес пов’язаний з заключним етапом формування другої сигнальної системи, котрий, в свою чергу, веде до розвитку усного, вербального спілкування та мислення. У людини з’являється не тільки можливість пізнання загального і необхі­дного, вона починає усвідомлювати свою окремішність, нетотожність з колективом. Мова, як засіб передачі наступним поколінням досвіду їх попередників, соціально важливої інформації приходить на зміну нерефлекторному їх засвоєнню, котре раніше здійснювалось виключно за допомогою показу та прикладу, стає одним з найбільш суттєвих засобів регуляції людської поведінки. У індивіда з’являється можливість висловлювати, пропонувати та обговорювати різні думки та пропозиції з приводу подій, дій та їх можливих наслідків, хоча самостійність мислення ще довгий час залишається досить обмеженою. Значною перешкодою на шляху розвитку індивідуальної самосвідомості тут стають табу. В нових умовах їх заборонна функція поширюється вже не тільки на певні вчинки, зразки поведінки, котрі були небажаними з точки зору інтересів роду, але й на будь-які спроби критичного ставлення до існуючого стану речей, котрі стають все частіші з огляду на зростаючу важливість свідомості та мислення у людських стосунках. Табуативні заборони в цих умовах нейтралізують деякі негативні наслідки якісно нової форми соціальних заборон – тотемів. Їх якісна відмінність від табу полягає в тому, що вони стають спробою раціонального по формі (хоча й ілюзорно-магічною за змістом) пояснення доцільності соціально необхідних регулятивів та необхідності їх дотримування.

Тотем мислився як міфічний прабатько племені, роду, в ролі якого, як правило, виступала тварина: змія, крокодил, черепаха тощо. Вважалось, що члени групи «єдині у плоті» з обожнюваним тотемом і що цю плоть забороняється як поїдати, так і робити об’єктом статевого володіння. Тотемізм нівелює істотну різницю між твариною і людиною і водночас породжує протиставлення між людьми в залежності від їх зв'язків з тим або іншим тотемом.

Однією з абсолютних заборон було недопущення проливати кров одноплемінника. У кенійських капсігі, наприклад, людина, яка вбила одноплемінника вважалась зневаженою назавжди. Їй забороня­лось ступати в дім, навіть у власний і вона повинна була знахо­дитись за межами поселення, в буші. Вона не могла ні з ким розмовляти, окрім таких же вигнанців, як і вона, її їжа повинна була склада­тись тільки з диких плодів; молоко і плоди окультурених рослин для неї були заборонені; їсти вона могла, користуючись лише розбитими горщиками. Таким чином, відступник не тільки повністю виганяв­ся із свого роду, але й виключався з його культурного світу, чим підкреслювалась втрата ним права взагалі зараховувати себе до племінної спільноти.

Виникнення якісно нової вербальної форми комунікативного зв’язку між індивідами в процесі засвоєння світу, зростання питомої ваги свідомих, заснованих на куль­турі сорому мотивів у поведінці первісної людини породжує іс­торично першу суспільну форму виробництва поглядів, ідей, які до­зволяють йому орієнтуватись в оточуючому середовищі – громадську думку. Завдяки останній, вимоги суспільства до індивіду прий­мають уже інформативно-попереджувальний характер. Процес передачі соціального досвіду за допомогою громадської думки для індивіда набуває особливого значення, оскільки він відчуває свою повну залежність від колективу, нероз­ривний зв’язок з ним. В цих умовах воля колективу виступає як найбільш відповідний даному типу соціальної регуляції спосіб підтримування і дотримування соціально значимих норм.