1. Соціально-культурні характеристики людини епохи Відродження: пе­рехід від культури сорому до культури совісті.

Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин в царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розта­шованих по Середземному морю таких, як Генуя, Флоренція, котрі вже в ХІУ ст. встановили стійкі торгівельні зв’язки не тільки з країна­ми Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв’язку з цим швидко розвивається торгівельний та лихварський капітал а з ним і нова верства населення купці, лихварі, з’являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного вироб­ництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, котрі в Італії починають вириватись за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі. Населення Мілану, наприклад, на той час становило близько 200 тисяч – стільки ж скільки людей мешкало в Парижі – столиці найбільшого в Європі Французького королівства. Лондон на той час був вдвічі меншим за Мілан. І це незважаючи на те, що були ще й такі міста, як Неаполь та Венеція, населення яких було майже таким як і Мілану.

Наявність спеціалізованого виробництва, орієнтованість міської економіки на грошовий обмін, ринкову економіку вело до постійно зростаючого використання найманої праці. Патріархальні “сімейні” стосунки між майстрами та підмайстрами поступово трансформувались у відношення господаря та найманого працівника. З’являються досі невідомі для середньовічного суспільства суспільні групи – постійні робітники, котрі не мають власності та живуть виключно за рахунок продажу своєї праці; люди вільних професій, які спеціально займались науками, мистецтвом, літературою, перетворивши їх в головне джерело засобів до існування. Поява цілого прошарку інтелектуалів (європейської інтелігенції) стає можливим завдяки зміцнившим своє матеріальне становище городянам-пополанам (від popolo – народ), котрі в своєму бажанні у всьому бути схожими на феодальну аристократію, тим самим значно розширили коло замовників та споживачів світської художньої культури. Заможні та процвітаючі городяни були сповнені гідності та впевненості у собі не менш, аніж середньовічне дворянство. З’являється міський патриціат – знатні та горді своєю знатністю патриціанські роди Медічі, Гвіччардіні, Феррарі, Буанаротті, Донаті та ін.

Нова міська культура стає опорним пунктом скла­дання внутрішнього ринку, який став не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З ХІІ ст. пополани ведуть запеклу боротьбу з феодальними сеньйорами. Спочатку вони втрачають свою владу та привілеї в великих містах, потім наступає період боротьби з феодалами контандо – місцевих околиць. Їх замки руйнувались а самі вони були змушені переселятись в міста. Рано чи пізно, але всюди ця боротьба призводила до перемоги пополанів та створення численних міських комун. Їх об’єднання були фактично незалежними державами з центрами в містах, населення яких володіло всією повнотою влади в цих державах. З’являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

В плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу соціальної регуляції до особистісного. З зароджен­ням універсальних по своїй природі буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його поведінкової автономії. Людина вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його приналежністю певного людського конгломерату. «Індивід, який може вільно змінювати місце помешкання, -писав К. Маркс, -і не зв’язаний рамками станової приналежності, вже не стільки жорст­ко прив’язаний до своєї соціальної ролі, тому різні форми суспіль­ного зв’язку виступають по відношенню до окремої особистості лише як засіб для її приватних цілей, як зовнішня необхідність”.¹ 

Людина поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніш належала. Якщо для середньовічного індивіду саме слово «свобода», яке звичайно вживалось в множинному числі, означало приві­лей належати до якоїсь системи, котра гарантувала йому захист від «чужих», то тут він все частіше опиняється в ситуації, яка вимагав від нього самостійно вирішувати свою долю. Приналежність мешканців італійських комун та держав-міст до певного соціального стану вже є лише номінальною. Вона перестає визначати життєвий шлях як це мало місце у середньовічних бюргерів, лицарів та селян.

Солідарність городян в боротьбі з феодалами робить їх патріотами свого міста, вони цінують міський образ життя, пишаються своїм походженням, зв’язками з містом, проте не замикаються на ньому. Для того, щоб бути зразковим громадянином – зовсім не потрібно для цього присвятити своє життя виключно справам свого рідного міста. До нього обов’язково потрібно повернутись, але лише після того, як громадянин зуміє побувати в інших краях, набратись досвіду, розширити свій світогляд. Як свідчить один з текстів ХІУ ст.: ”Флорентієць, котрий не є купцем, котрий не подорожував по світу, не бачив чужі народи, а потім не повернувся у Флоренцію заможним, - це людина, котра не користується ніякою повагою”.

Відтепер італійське місто відкрите усьому світу, котрий для них вже перестає бути деякою подобою хаосу, котрий загрожував стабільності та розміреності життя античного полісу та середньовічної общини-корпорації. Адже саме ця його відкритість, зовнішня торгово-економічна та політична експансія городян і є головним джерелом його процвітання, формує особливий тип індивідуально-людського існування.

Ранньокапіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед особистістю розкриваються нові, хоча і історично обмежені, перспективи реалізації її можли­востей. Людина відчула себе в силах стати творцем своєї власної долі, а в значній мірі, і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають вже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності. Варіативність її поведінки є прямо пропорційною тим можливостям, котрі пропонує новий образ життя. Вона має змогу, опираючись на свої знання, талант ділову хватку, кмітливість, спробувати себе у найрізноманітніших видах діяльності: торгівлі, військовій справі, навчанні, мистецтвах та ремеслах і навіть політиці. Шанс реалізувати себе, незважаючи на походження та майновий ценз, в політиці стає цілком реальним для багатьох через заміщення виборних посад у власному місті-державі, як це було у Флоренції, Сієні, Пізі, ряді інших міст Центральної та Північної Італії.