4. Право як вища суспільна цінність феодального суспільства.

Оскільки генезис феодального устрою в Захі­дній Європі і особливо в Північній проходив переважно на ос­нові трансформації докласового суспільства, родові традиції, звичаї общинників суттєво впливали на державні інститути. А.Я. Гуревич, зокрема, у своїх дослідженнях неодноразово звертає увагу на ту величезну роль, яку ві­дігравали в ранньому середньовіччі скандинавські тінги (загальні зібрання общинників) в житті держави. На таких зібраннях не ті­льки творили суд, але й приймали закони. Всі скандинавські королі (конунги) аж до другої половини XII століття могли зайняти престол лише за згодою на те тінгу.⁴ 

На протязі всього середньовіччя держава вимушена була рахуватися спочатку з волею общинників та окремих суспільних станів, які мали свої судові функції, пра­во на захист своїх членів від свавілля державної влади. Адміністративна та військова влада належала державі в особі короля, економічна – безпосередньо виробникові, судова – незалежному суду, духовна – папі римському. Відно­сини між державою і становим суспільством будувались на осно­ві правової норми. В середні віки існування визнавалось лише за тим, що мало правовий статус. А тому кожний стан, кожна соці­альна група, -конституюючись, - намагались набути певні права, які б могли гарантувати їх статус, а значить і статус кожного її члена. В судових справах юридичною особою завжди виступала ко­рпоративна група, а не окремий індивід.

Формування громадянського суспільства продовжувалось і в епоху розвинутого середньовіччя. Його центром стають міста, ”повітря яких робить людину вільною”. Міста жили за магдебурзьким правом, котре було засноване на засадах самоврядування. Вони були незалежними не тільки економічно, а й значною мірою політично і нерідко слугували монархам Європи опорою в їх боротьбі з феодальної верхівкою за створення централізованих національних європейських держав.

Право - одна з найвищих цінностей середньовіччя. Воно стає однією з найбільш поширених форм, в якій корпоративний індивід апелює в випадках порушення його з боку місцевих властей до більш високих інстанцій із скаргами і вимогами відновити справедливість. 3 двох систем середньовічного права - писаного і звичаєвого (основаного на нормах конвенціональної моралі -звичаях, традиціях тощо), звичаєве право було більше пристосованим до практики, локальним по своїй природі а тому й більш важливішим.

Звичаєве право, як правило, не піддавалось фікса­ції і кожний раз, коли до нього доводилось звертатись, його тлумачили з урахуванням конкретної ситуації і інтересів сторін. Звичай, традиції були творчим чинником середньовічного права. Вони давали можливість всім прошаркам і групам суспільства прий­мати активну участь у формуванні і тлумаченні права. Цим право в середньовічній Західній Європі вигідно відріз­нялось від права в Візантійській імперії, якою був запозичений і законсервований на протязі всього середньовіччя соціально-політичний устрій Римської імперії. Візантійське право, котре мало своєю теоретичною основою римське право, формувалось по принци­пу «що завгодно імператору, те має силу закону». Візантія не зна­ла феодального договору, принципу васальної вірності і групової солідарності. Тут мають місце виключно «вертикальні» зв’язки, які будуються на відношеннях підданого до імператора. Навіть самі могутні і знатні люди імперії були повністю безправні і незахищені від свавілля імператора. Відсутність правового ко­мпромісу між державою і індивідом обумовлює домінування єди­но можливої в цих умовах форми соціального контролю – страху. Тому, незважаючи на те, що соціально-правовий устрій Схід­ної Римської імперії надавав індивіду більші можливості для того, щоб зайняти більш високий щабель соціальної ієрархії, візантійський індивідуалізм мав дуже мало спільного з розвит­ком дійсно людської індивідуальності.

Переконливим доказом впливу “низової” культури на сферу права та правових відносин є таке характерне для середньовіччя явище, як Божий суд, або ордалії. Їх сутність полягала у випробуванні людей, котрих було звинувачено у злочині. Воно могло бути досить суворим і навіть жорстоким. Одним з досить поширених випробовувань було випробовування розпеченим залізом, котре звинувачений повинен був тримати в руках або ходити по розпечених плужних лемешах. Інколи застосовували киплячу та холодну воду. Доказом його невинності повинна була бути неушкодженість рук або ніг.

Не менш алогічним та абсурдним з точки зору сучасної людини було випробовування водою, в котру кидали обвинуваченого. Якщо він йшов на дно(річки, озера), то вважався невинним. Воді приписували ті властивості, котрими наділяли її ще первісні люди, тобто властивостями живої істоти, котра діє свідомо та розумно. Невинну людину, згідно з такими примітивно-первісними уявленнями, водна стихія приймала, ту ж, котра залишалась на плаву відштовхувала, вказуючи, таким чином, на винуватця.

Проте, найбільш екзотичним виявом середньовічної правотворчості, де правові моменти суміщаються з первісно-язичницькими уявленнями низової культури є процеси над тваринами, котрих судили з дотримування всіх судових норм та процедур. Тварині призначався захисник, виносився судовий вердикт(смертна кара або тюремне ув’язнення), який здійснювали судові виконавці. Подібні процеси велись навіть проти комах та гризунів, котрі шкодили селянським угіддям. Порушникам пропонувалось в триденний термін покинути дану місцевість під страхом відлучення від Церкви. Вимога зачитувалась представником потерпілого прямо на полі, після чого здійснювалась урочиста хода з кропленням угідь святою водою.