3. Стани та класи середньовічного суспільства. Особливості життєдіяльності та світогляду їх представників.

Міська культура в середні віки представлена далеко не так яскраво та рельєфно, як культура лицарська. В ній є щось з самого початку не середньовічне. Населенню середньовічних міст властива тверезість, обережність, ощадливість, розважливість, меркантильність, опора у всьому виключно на здоровий глузд. Очевидно, самі ці риси середньовічного бюргерства дають нам підстави говорити про те, що саме воно стало соціальною базою, з котрої рекрутується в наступні епохи європейська буржуазія.

Міська середньовічна культура хоча й не розчинялась в більш типових для епохи культурах – лицарській, селянській, культурі духовенства, але й є в порівнянні з ними менш цілісною та самостійною, швидше перехідною до культури, котра в повний голос заявляє про себе в епоху науково-технічної культури Нового та Новітнього часу. Варварсько-германські корні в бюргерстві проявляються не так очевидно як в лицарстві, хоча їх вплив безумовно дає про себе знати в боротьбі міщан за свободи та привілеї своїх міст з тим же духовенством та лицарством, котра інколи могла доходити до відкритого антагонізму та кривавих сутичок. Традиційна богобоязненість та добропорядність бюргерства відходила на задній план коли заходила мова про права та майнові інтереси міщан. Мешканці Кельна, одного з найбагатших міст середньовічної Німеччини, постійно ініціюють судові тяжби зі своїм архієпископом, котрий був по своєму статусу одним з перших духовних чинників імперії, а французького Люттіха(Льєжа) навіть не зупиняються перед убивством свого архієпископа – місцевого єпископа та можновладного князя. В португальському місті Порту, городяни котрого були різко обурені тим, що їхнє місто було подароване місцевому єпископу, конфлікт взагалі набув небачених досі форм. Після того, як єпископ, котрий вперто претендував на місто як на свою власність, був в черговий раз вигнаний з міста, городяни були відлучені від Церкви майже на 61 рік. За ці роки народилось та померло майже два покоління, котрі не пройшли обряду хрещення, причастя, вінчання, передсмертного покаяння тощо. Відмова у праві на них середньовічною людиною розглядалось як одне з найстрашніших покарань, котрі прирікали їх душі на загибель та вічні пекельні муки в загробному світі. Неможливо тому не запідозрити, що в шкалі цінностей середньовічного бюргерства чільне місце займали саме ті, котрі безпосередньо визначали його образ життя – цехова солідарність, корпоративні інтереси, прагнення до політичної та економічної незалежності, в утвердженні котрої воно було готове пожертвувати інколи навіть духовними, релігійними цінностями.

Селянську культуру дослідники не випадково називають “низовою”, культурою “мовчазної більшості”. Незважаючи на дуалізм між общинною власністю на землю і починаючим розвиватись парцелярним селянським господарством, яке передбачало вже приватне привласнення продуктів праці, свідомість членів середньовічної общини залишалась глибоко колективістською. Нестандартна поведінка в общині могла виражатись лише в переході від зем­леробської праці до ремісничої, або в міграції до міста, що в умовах станового поділу суспільства було майже неможливим. Значною мірою середньовічне селянство існувало поза історичним часом. Те, що визначає сутність його культури –самобутність, звичаї, котрі в незмінному вигляді передавались з покоління в покоління, витіснення на периферію суспільного життя, робить її глибоко архаїчною, традиціоналістичною. Сам образ життя селянства, тісна пов’язаність з землею, важка праця, далека від військових занять, прирікали його на підкорене та пригнічене становище у суспільстві. Значною мірою це безсилля складало основу мотиваційних механізмів його поведінки, робило його незахищеним і у внутрішньому сенсі, блокуючи більш-менш серйозні спроби утвердження свого прагнення до самовизначення та свободи.

Уже в Середнє середньовіччя селяни, майже втрачають військово-героїчний дух своїх предків – воїнів землеробів. Це стосується в першу чергу Франції, де вже існує справжня прірва між селянином та лицарем. (Винятком тут може бути хіба що Англія та деякі провінції Іспанії та Португалії). І хоча такого суспільного інституту як рабство в середні віки в Західній Єпропі не існувало, вищі прошарки, особливо лицарство, відносилось до селян майже як до рабів. Про це свідчить хоча б те, що селян називали віланами(в перекладі дослівно підлі). Їм приписували самі низькі та примітивні схильності –дикість, грубість, та нездатність до чогось піднесеного. Нерідко вони ставали жертвами свавілля зажерливих та гордовитих феодалів - середньовічні суди були переповнені скаргами селян.