2. Варварсько-германський елемент в середньовічній культурі. Феномен лицарського служіння як різновид культури сорому.

В античну епоху принцип автаркії - самодостатності держави-общини, котра задовольняла себе всім необхідним і в якій кожний знав кожного, що відповідає соціально-економічній та ідеологічній практиці полісного життя, була обумовлена зовніш­німи причинами. Згуртованість полісу давала змогу практично всім його громадянам приймати саму активну участь в вирішенні дер­жавних справ. Германська ж община, як соціальна база феодально­го устрою в Західній Європі з самого початку була структурно аморфною і існувала в кожному конкретному випадку здебільшого в формі зібрань її членів. Германські племена розселялись на великих, переважно лісних просторах, які в десятки раз перевищували територіальну базу грецьких і римських общин, зберігаючи при цьо­му спочатку в якості основного соціального осередку велику патріархальну сім’ю. В цих умовах ні політичні, ні економічні чинники не вимагали в від общинників постійної та обов’язкової участі у вирішенні загальних справ.

Набагато більше значення для германців мав двір – об’єднання воїнів в дружину навколо особи вождя. Двори утворюються в результаті розпаду патріархальної сім’ї та неминучого ослаблення родоплемінних зв’язків з початком феодалізації германського суспільства. Саме тоді вже перестають спрацьовувати первісні механізми поділу світу на “своїх” та “чужих”, деградує внутріобщинна мораль, підривається внутріобщинний етнос. У давно-ісландських скандинавів, наприклад, світ співпадає в першу чергу з двором, а не з общиною. Всі ісландські саги побудовані на ворожнечі сімей-дворів, а не на племінних конфліктах. ”Будь-які справи, -зазначав римський історик Тацит,- приватні та суспільні вони розглядають не інакше як військові…”.¹ 

На відміну від римлян, для яких єдність та інтереси роду, міста були понад усе (в межах міста римлянин не мав права навіть носити зброю), то для германців збройна міжусобиця, з’ясування стосунків з своїм одноплемінником у інколи шокуючому своєю жорстокістю та дикістю поєдинку – лише нагода зайвий раз утвердити ті якості, котрі відповідають германському ідеалу воїна.

На підтвердження сказаного, звернемося до деяких правових документів тієї епохи, зокрема наведемо фрагмент титулу “Про нанесення побоїв”, котрий був включений в “Салічну правду” – судові звичаї, котрі були складені за часів франкського короля Хлодвіга. “Якщо хто вирве око кому, засуджується до сплати 2,5 солідів; якщо відірве ніс, засуджується до сплати…45 солідів; якщо відірве вухо, засуджується до сплати 15 солідів. Хто вирве руку іншому, ногу, око або ніс, платить 100 солідів; але якщо рука ще висить, то лише 63 соліда. Той, хто відірвав великий палець сплачує 50 солідів, але якщо палець залишається висячим, то лише 30. Хто відірве вказівний палець, платить 45 солідів; за інший палець – 30 солідів, якщо відірве 2 пальці разом – 35 солідів, а три пальці – 50 солідів”.

Озброєний германець у стосунках зі своїми одноплемінниками – це індивід, що лише тимчасово вийшов з своєї оболонки-двору. Вступаючи у зовнішні стосунки з ними, він не тільки не ототожнює себе з общиною, з якої він вийшов, але й не служить їй. Проте, це лише перші кроки на шляху до індивідуалізації, самоствердження германського індивіда. Здобуваючи свободу від колективу, роду, він, з огляду неповноти та частковості своїх особистісних якостей, поспішає реалізувати її в формі служіння, довіривши її вождю-герою або королю. В цьому довір’ї, вірності проявляється вища доблесть германського воїна. Справжня вірність – це завжди так характерна для германців вірність особи особі. Причому, вірність у традиціях германського героїзму не варто змішувати з сліпою та безумовною вірністю раба своєму властителю, царю-богу, котра властива культурам Сходу. Вождь, котрому служать лише перший серед рівних. Як зазначає Тацит у своїй праці “Про походження германців та місцеположення Германії”: ”Царів вони обирають з найбільш знатних, вождів – з найбільш доблесних. Але й царі не володіють безмежною та неподільною могутністю, і вожді верховодять ними, швидше ведучи за собою прикладом, викликаючи їх захоплення, якщо вони рішучі, якщо виділяються достоїнствами, якщо б’ються завжди попереду, аніж є наділеними справжньою владою”.

Звичаї та традиції германців, той пронизуючий всю наступну історію Західної Європи дух германського героїзму, свободи, що є, на думку Гегеля, властивий, германському началу, безумовно дуже істотно впливає на умови, в котрих формується людина європейської цивілізації, котра вже через кілька століть стане світовим лідером. Дійсно, германці принесли в післяантичну та ранньосередньовічну культуру щось таке, чого досі не знала ні грецька, ні римська античність – якісно новий тип людини, світогляд котрої, її активна життєва позиція стане в перспективі основою західноєвропейського персоналізму.

В середньовічній культурі германсько-варварський елемент набуває свого подальшого розвитку та трансформації в феномені лицарства, котрий є суттєвим елементом, що відрізняв середньовічний Захід від східних деспотій.²  Його місце і роль котрого в соціальній структурі середньовічного суспільства може бути зрозуміла в першу чергу з урахуванням “вертикальних зв’язків”, які вже будувались на індивідуальній основі. Феодальна ієрархія є одним з найголовніших принципів життя середньовічного лицарства, в якому розкривається одне з найцікавіших культурних явищ середньовіччя – служіння. Лицар, є чле­ном певної соціальної групи, корпорації, одночасно індивідуаль­но підвладний як васал своєму сеньйору, який мав більш високий соціально-правовий статус. Встановлені між ними зв’язки перед­бачають прийняття кожною з сторін взаємних забов’язань. Сеньйор обіцяв заступництво і підтримку, васал - вірою і правдою служи­ти своєму покровителю. Відношення васалітету і короля регулюва­лись «Великою хартією вільностей» -одним з найважливіших пра­вових документів середньовіччя.

Однак, важливішим тут є не дотримування або недотримування законів, а забов’язання особи, котра по своїй добрій волі, без будь-якого примусу погоджується виконувати їх. Вищою цінністю для лицаря, стрижнем його духовного світу є свобода. Йдучи на службу сюзерену, він зовсім не дарує або жертвує її йому, а лише поступається частково, в чітко оговорених законом рамках, своїм суверенітетом, довіряючи її особі, що вища за нього за рангом та походженням. Феномен лицарства в розрізі васальних відносин знає господаря та слугу як сюзерена та васала, проте кожний з них є вільним у своєму виборі. Якщо якась з сторін вважала забов’язання порушеними, недійсними ставали й вони. Відношення примусу та підкорення в які добровільно вступає лицар, виникають не замість свободи, а на її основі як похідна від цієї свободи. Наступність та розвиток германсько-героїчної традиції в середньовічному лицарстві проявляє себе в усвідомленні ним того, що бути слугою-васалом бути не менш почесно, аніж гоподарем-сюзереном. Служба не принижує гідність лицаря, а навпаки підносить її.

Служіння це єдино можлива для лицаря форма утвердження свого ”Я”. Без нього він себе не мислить, не може відбутись взагалі. Поведінка лицаря, його вчинки ще цілком визначаються рамками конвенціональної моралі. Проте, його уявлення про честь набуває вже якісно нових, в порівнянні з античністю, рис: честь для лицаря є вже усвідомленням власної гідності, самосвідомості людини, яка відчуває свої індивідуальні якості, що відрізняють її від інших і спонукають їх продемонструвати своїми вчинками.

Принцип “Один за всіх – всі за одного”, як і слава серед оточуючих, для лицаря безумовно має неабияке значення, але лише в тій ситуації, котра вимагає такої єдності, об’єднання колективних зусиль, в військових походах, наприклад. В мирний час він продовжує самоутверджуватись, але вже і за рахунок “своїх”. В лицарських турнірах, котрі нерідко закінчувались смертю однієї з протиборчих сторін, лицар вже бачить в своєму можливо вчорашньому соратникові та союзникові лише суперника, смертельного ворога, зборовши котрого він прославляв не тільки себе, й свого сюзерена, прекрасну даму, котрим, як правило, і присвячувались поєдинки.

Античність, навіть пізня чогось нічого подібного до цього також не знала. Вбивство “свого” заради демонстрації своїх переваг однозначно розцінювались як злочин проти народу, полісу, держави. Змагання між “своїми” могло набувати лише мирні форми – філософські диспути, Олімпійські ігри тощо. Але й перемога, котру отримував грек на атлетичних змаганнях, була не стільки його надбанням, скільки усієї громади, полісу. Лицар поділяв славу перемоги лише з сюзереном, але й у цьому випадку вона не була лише дарунком, швидше частиною угоди, згідно з якою він розраховував в обмін на неї на певні привілеї та винагороду.

Характер зв’язків між васалом і сеньйором, оснований на принципі взаємності забов’язань і послуг, в своїх основних рисах відтворює модель політично-правового устрою феодального суспільства, основні риси якого були обумовлені особливостями фо­рмування феодальної формації. Як правило, васали отримували з рук своїх сеньйорів(сюзеренів) землі(феод, лен). Король вважався верховним сеньйором всіх феодалів. Ті, хто отримував від нього землі - герцоги, графи, архієпископи, абати(настоятелі крупних монастирів) майже не залежали від його влади. Вони чинили суд на ввірених їм землях, карбували монети, вели війни та власну внутрішню політику. Трохи меншою владою користувались їх васали – барони. Щаблем нижче стояли рядові лицарі, господарі невеликих маєтків.

Зазвичай васали не підкорялись феодалам, васалами котрих були їх безпосередні сеньйори. По всій Європі (окрім Англії) діяло правило “васал мого васала – не мій васал”. Відношення ж між сеньйором та васалом регулювались особистими договорами, котрі укладались при передачі феоду. Інвеститура (передача прав на володіння) супроводжувалась урочистим ритуалом: васал оголошував себе “людиною сеньйора”(омаж) та приносив клятву вірності(фуа).

Лицар служив вірою і правдою насамперед окремій особі, а не країні, народу і користувався майже необмеженою свободою у виборі васала. Нерідко зміна васальних зв’язків була пов’язана з зміною країни перебування. Англійський лицар міг опинитись в Німеччині, Італії, Франції; німецький – в Англії, Франції тощо. І лише ренегатство – зрада лицарем святої віри і перехід його на службу до васала-іновірця, нехристиянина- однозначно розцінювалось усіма як найважчий злочин, котрий позбавляв лицаря-ренегата всіх його привілеїв, суспільного статусу, робив його смертельним ворогом усього християнського світу.

Ті ж, кому служить лицар для нього відіграють здебільшого лише роль абстрактних символів, своєрідних життєвих орієнтирів та ідеалів. Він дивиться на них швидше як на носіїв узагальнених суспільних цінностей. Лицаря, наприклад, мало цікавить в прекрасній дамі її суто жіночі принади, внутрішній світ, її особистісні сторони, -і набагато більше її походження, ступінь спорідненості з особами королівської крові, можливості посприяти успішній військовій кар’єрі тощо. Не забуваймо, що за свою службу лицарі отримували цілком реальну плату - бенефіції, нерідко досить значну.

Прекрасна дама для лицаря – це не представниця слабкої статі, котра потребує заступництва з його боку. Їх стосунки своїм прямим аналогом швидше мають васальні відношення васала з сюзереном. Звертання лицаря до дами як до сюзерена є досить поширеним в лицарській поезії: “Донна - до моєї сивини – Ось мій сеньйор, мій повелитель” ³  – важко не помітити, що слова трубадура Бернарда де Вентадорна більше нагадують клятву вірності, аніж освічення в коханні. Лицар є вірним дамі в коханні. Але кохання це специфічне – воно майже завжди передбачає дистанцію, далеке від володіння дамою, чуттєвої насолоди. Якщо вони й мають місце, то це розцінюється лише як нагорода, котра є знаком того, що служіння-вірність лицаря приймаються.

Служіння для лицаря далеко не є самоціллю, - більшою мірою вже засобом реалізації його життєвих планів, того місця у суспільстві, на яке він претендує. В його ментальності колективне та індивідуальне співвідносяться відповідно як форма та зміст. Для них характерна певна гармонія, тісний зв’язок. Проте, випадки зміни зв’язків підпорядкування швидше є виключенням, аніж правилом. Від середньовічного лицаря до індивідуалізму титанів Відродження, котрі вже не визнають нікого і нічого вищого над собою, лише один крок і одночасно ціла прірва. Адже зробити його він може тільки заперечивши самого себе, свій образ життя, суспільне призначення. Обірвавши остаточно зв’язки з своїм оточенням, “випавши” з організації-корпорації, він переставав бути власне лицарем, щонайменше перетворювався на його гротескну та абсурдну пародію, котру так переконливо змалював у своєму Дон Кіхоті Сервантес.