6. Феномен античного мистецтва.

Наші уявлення про античну культуру були б далеко не повними без аналізу особливостей її мистецтва, яке в багатій анти­чній спадщині займає по праву одне з найпочесніших місць. Ан­тична естетика становить собою невід’ємну частину давньогрецької і давньоримської культур. Значущість і нев’януча чарівність античного мистецтва полягає в тому, що воно тісно пов’язано пра­ктично з усіма формами життєдіяльності людини античного періо­ду і в художніх образах і поняттях чітко відображає її особли­вості і закономірності.

Грецьке класичне мистецтво наскрізь просякнуте ідеєю народності, громадянства, гуманізму. Воно високо оцінює фізичну красу, силу і велич людського духу. Звідси і основне призначен­ня мистецтва - сприяти всесторонньому і гармонійному розвитку людини: морально-політичному, духовному і фізичному.

Для людини античності мистецтво не має самодостатньої і самостійної цінності. Воно насамперед пов’язано з моральною, мотиваційно-вчинковою сферою життя, а тому підкорене меті мо­рального удосконалення людини. Витвори мистецтва облагороджу­ють людину тим, що через посередництво “катарсису»(очищення) душі звільняють людину від негативних пристрастей.

Мистецтво античні греки тлумачать як «мімезиз», тобто наслідування, відтворення за допомогою слова і гармонії дійсності. Разом з тим, задача мистецтва полягає не в прямому, механічному репродукуванні дійсності взагалі, а саме такої, яка відтворює соціально значимі цінності і зразки поведінки. В цьому її розумінні греками, полягає суть творчого відображення дійсності. Принцип «мімезису» поширюється ними не тільки на об­разотворчі, в буквальному смислі слова, види мистецтва, але й на поезію, музику, тобто є загальним для всіх мистецтв.

Цілком закономірно, що умовою і грунтом грецького мистецт­ва стає саме грецька міфологія, яка містила багатющий і опрацьо­ваний несвідомо-художнім чином народною фантазією досвід осми­слення людського буття як в природі, так і в суспільстві. Важли­во і те, що сама міфологія була не чимось раз і назавжди даним. Відображаючи бурхливу динаміку суспільного життя античного суспільства, вона сама активно змінюється у відповідності з нею. А тому її роль в античному суспільстві суттєво відрізняється від тієї ролі, яку відіграє міфологія, скажімо, в Стародавньому Єгипті або Індії. Грецька міфологія в десакралізованому грець­кому суспільстві, яким воно стає в класичний період, вже втрачає свій суто релігійний зміст а її роль зводиться до наочного по­казу і пропаганди бажаних для суспільства новацій. Причому ми­стецтво не тільки черпає з міфології матеріал і натхнення, а й саме активно творить її у відповідності з новими реаліями жит­тя.

В античну епоху мистецтво вперше за всю історію людства починає відходити від символізму, перестає бути виразником релігійних ідей. Від обожнення при­роди воно приходить до обожнення людини. Так, наприклад, в центрі індійського мистецтва знаходяться лише рослини і тварини, а зображення богів являють собою фантастичну суміш людини і твари­ни, де людське майже не проглядається. Воно ще не могло піднятись до зображення людської краси, оскільки в пантеїстичній міфології Стародавньої Індії бог і є Природа, - людина тільки її служник, жрець або жертва. Єгипетська цивілізація застає вже середину між індійською та грецькою. В образах її богів вже більш чітко проявляються людські риси. Проте, навіть найбільш олюднений з них Сфінкс - потвора з головою і грудьми жінки і ту­лубом звіра. Єгипетський Сфінкс мудріший і сильніший за люди­ну: він загадує людині хитрі загадки і пожирає її за невміння їх розгадати. І тільки в грецькому міфі про Едіпа людина стає над природою. Він відгадує загадку і, перемігши потвору, вступає в свої права. Боги Греції, як писав В. Белінський, це «...не що інше, як образи ідеальної людини, обожнення людини. Звірі ввій­шли в мистецтво як вираження сил природи, які підкоряються людині: коні возять колісницю Аполлона, Цербер стереже вхід в царст­во Аїда, огидні гарпії слугують бичем злодійства. 3евс приймає образи вола і лебедя для того, щоб приховати від Гери такі свої вчинки, джерелом яких були чисто природні наміри. Образ людський просвітлений і піднесений: його призначення в гре­цькому мистецтві - виражати вищу ідеальну красу».⁴ 

Жанр трагедії у греків – це форма художнього повіствування боротьби героя з невідворотною ананке, її наслідками, котрі тим жахливіші, чим більше волі героїзму проявляє герой у боротьбі з нею. У Софокла, Єдіп, дізнавшись, що йому передбачено стати вбивцею батька та оженитись на матері, покидає рідним дім з тим, щоб передбачення не збулось, але саме це і приводить його до страшної розв’язки.

Антична трагедія, яка забов’язана своєю нев’янучою славою трьом великим поетам У ст. до н.е.: Есхілу, Софоклу та Євріпіду, відтворює драматичний процес самовизначення особистості в умо­вах бурхливого народження нових суспільних форм. Незважаючи на те, що творчість всіх трьох поетів приходиться на V ст. до н.е., у кожного з них вона неповторна. Так Есхіл, як і його далекий по­передник Гомер (VII ст. до н.е.), в цілому мислить поняттями релігійно-етичними. Границі правди, справедливості в його трагеді­ях «Орестея», «Перси», «Прикований Прометей» ще окреслені богами, які карають за зло і винагороджують за добро. У Есхіла в центрі уваги все ще залишається сама подія, а не окремий герой. Тому го­ловна роль тут відводиться не акторам, а хору. У Софокла ж хор вже слугує лише тлом. У його героїв виникають сумніви у спра­ведливості богів, їх воля вже не настільки всесильна. На відміну від Есхіла, в якого боги обумовлюють дію людей, Софокл прагне пояснити поведінку своїх героїв та виправдати їх.⁵  Конфлікт його трагедій - в драматичному протиборстві людини і невідворотного року. Людина опротестовує закони богів і цим свідомо прирі­кає себе на невідворотна відплату (трагедії “Антігона”, “Едіп”).

Міф не міг мати трагічного змісту доти, доки в ньому було відсутнім уявлення про свободу волі, можливості довільного вибору людиною мети та способів своєї поведінки. Поява трагедії в античній культурі – результат усвідомлення греками здатності людини порушувати настанови долі. Герой трагедії прирікає себе на нестерпні муки, страшні біди та нещастя для себе та для його близьких. Проте та мужність, з якою він кидає виклик могутнім силам, викликає до нього співчуття та захоплення античних людей. Люди, які насмілились протистояти волі всесильних богів яскраві і незвичайні, а тому зростає увага до окремої особистості, яка самостійно робить свій життєвий вибір, до її індивідуального початку. Поведінка трагічного героя демонструвала усім зразок сили духу, волі до перемоги, стійкості у боротьбі з невмолимим роком, що в античну епоху було особливо важливо тому, що піднімало людину, розкривало ще незвідані її потенції.

Сучасники драматургів вважали, що Софокл показав людину такою, якою вона повинна бути, а Еврипід - такою, якою вона є. Герої Еврипіда несуть відповідальність не перед богами, які все більше стають у нього схожі на людей, а перед собою. Тільки вла­сні вчинки особистості, пориви її душі визначають її долю, кида­ючи з однієї бездни страждань в іншу. Трагедія богів перетворю­ється в трагедію людей.

Особливість естетичного принципу класичного грецького ми­стецтва полягає у відтворені прекрасного буття, яке характери­зується мірою, порядком і гармонією. Прекрасне елліни розуміли дуже широко: ним було все цінне, що подобається, все, що радує зір. Не випадково у класичній грецькій гносеології “ідея” та “ейдос”(картина) походять в грецькій мові від дієслова «бачити». Разом з тим, з усього різноманіття проявів буття для них більш високим проявом прекрасного є живі істоти і особливо людина. Остання виступає як ідеальний зразок втілення структурних принципів краси. Гармонійністю і пропорційністю своїх частин людина уособлює прекрасне, а тому стає головним предме­том мистецтва.

Характерно, що у греків прекрасне, краса ототожнювались з добром, благом. А тому, уявлення про красу людини перш за все асоціюється з її позитивними моральними якостями. Ідеальна людина не тільки прекрасна тілом, але й духом, її зовнішній вигляд ставав критерієм внутрішнього світу людини. Базований на тісно­му, органічному поєднанні морального і прекрасного антропологі­чний підхід греків в розумінні прекрасного нерідко, навіть, при­зводив до релятивізму в етиці. Свідченням на користь цього може бути загально відома розповідь про прекрасну гетеру Фріну, яку її краса врятувала від судового вироку.*

Греків, в цілому, ще мало цікавить внутрішній світ особистості, її індивідуальні особливості. В театрі актори приховували своє обличчя під масками. Думки та почуття персонажів коментує хор, котрий заодно дає оцінку тому, що відбувається на сцені. Античні витвори прекрасні, але неіндивідуалізовані, безособові, не несуть у собі ніякого внутрішнього духовного життя. У них абсолютно відсутній психологізм: голова виглядає самою неістотною частиною тіла, а обличчя без зіниць маловиразне, примітивне. Показово, що очі –“дзеркало душі” – очевидно, не заслуговують на особливий інтерес ні в глядачів, ні в художників. Скульптор Пігмаліон, котрий закохався у виліплену ним Галатею, був зачарований її тілесною красою – душевні якості її для нього нічого не важили.

Римське мистецтво, хоча і є продовженням грецького, все ж таки має свої суттєві особливості, обумовлені специфічними для Риму ідеологічними і політичними передумовами. Сувора і аскети­чна доброчесність, надмірна заполітизованість і «воєнізована» свідомість римлян визначають ідеал римської культури і мистецтва - зокрема, який можна сформулювати як «Сила, вбрана в велич». Могутність, масивність, утилітарність як характерні риси римсь­кого мистецтва особливо чітко проглядаються в ньому в імперський період історії Риму, коли вимоги імперської величі об­межують духовність суспільства, позбавляючи мистецтво тієї кра­си і витонченості, яким відзначався художній геній Еллади.

Римське мистецтво все більше набуває характеру державної ідеології. Якщо демократична по своїй суті грецька художня тво­рчість символізує вивільнення людини з-під гніту природи, то ри­мське - її закабалення і підкорення державі. Запозичивши у гре­ків класичну гармонію і благородну простоту ліній архітектури, римляни прибавляють до неї від себе монументальність, грандіозність розмірів, які виражають колосальність і політичну велич їх держави.

Індивідуалістичні тенденції в суспільстві суттєво вплива­ють і на римську скульптуру, яка на відміну від грецької, відмовляється від створення узагальнюючих і ідеалізованих образів атлетів і тяжіє до зображення конкретних осіб з підкресленням портретної схожості. Краса і досконалість оголеного людського тіла поступається місцем портретній пластиці, яка відрізняєть­ся серйозністю, простотою, величчю і психологізмом. Римська скульпту­ра нерідко переобтяжена алегоріями, помпезна, розрахована на те, щоб приголомшувати. 3 другого боку, вона натуралістична і має своєю метою натуралістичну точність.

Подібні тенденції можна помітити і в літературі. В добу ім­перії робляться спроби створити культуру, гідну величі Риму. Особлива роль в ній була відведена літературі. Держава прагне взяти під свій контроль творчий процес. Імператор Август і його друг римський багатій Меценат об’єднують навколо себе талановитих майстрів поезії, які склали славу «золотого віку» римської літератури. Творчість кожного з них може бути прикладом драматич­ної долі митця, який розривається між необхідністю служіння вла­сній Музі і державі.

З виникненням нового устрою постає і нова мораль. Найви­щою доброчесністю вважається обожнювання імператорської осо­би. Поети цього періоду стають безпосередньо причетними до ство­рення імператорського культу, стають ідеологами нової влади. Для того, щоб створити пишні шати нової влади поети використовують весь арсенал греко-римської міфології. Так Вергілій в “Енеїді» вдається до історико-міфологічного маскараду, для того, щоб ус­лавити Августа, який, буцімто, вів свій родовід від легендарного засновника Риму, сина богині Венери - Енея.

Подібну мету переслідує і Овідій в своїх «Метаморфозах», що починаються із створення світу, а закінчуються апофеозом Цезаря, який у «власному місті став богом» а після смерті полинув у небо і перетворився в небесне світило. Примушений просла­вляти в своїх блискучих і довершених по формі одах особистість і діяльність Августа, римську зброю і Горацій. Якщо ж поезія не відповідала офіційним моралізаторським тенденціям політики імператора, на поета чекала сувора опала. Так, «Любовні елегії» Овідія і особливо його «Наука кохання» викликали гнів Августа, в яких він вбачав спробу підірвати «давньоримські ідеали» і ста­ли причиною заслання поета за межі імперії.

Про прагматичність і заполітизованість римського мистецтва свідчить і те, що театр у Римі значно поступався цирку. Понад 50 тисяч глядачів вміщав Колізей, де імператори влаш­товували гладіаторські бої і «бойові програми», прагнучи завою­вати симпатії юрби. Нерідко влаштовувались і інсценовані мор­ські битви, які відтворювали в мініатюрі відомі в історії битви, причому число учасників інколи доходило до 19 тисяч. Якщо грецька драма мала за мету збудити людяне в людині, то масо­ві видовища в Римі розбещували глядачів, культивуючи в них ті якості, які дозволяли державі використовувати людину лише як засіб досягнення її сили і величі.

В подальші роки існування Риму негативні тенденції в ро­звитку античної культури поглиблюються і вона поступово пог­линається середньовічною.