1. Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню.

2. Суд, незалежно від права, що підлягає застосуванню відповідно до цього Закону, може застосовувати імперативні норми права іншої держави, які мають тісний зв'язок з відповідними правовідносинами, за винятком, встановленим частиною першою цієї статті. При цьому суд повинен брати до уваги призначення та характер таких норм, а також наслідки їх застосування або незастосування.

1. Національне законодавство, допускаючи застосування норм права іноземної держави на власній території, одночасно встановлює як порядок їх застосування, так і межі їх застосування. В останньому випадку реалізації для цієї мети призначений інститут імперативних норм (ius cogens). Правило застосування імперативних норм ста­новить собою відображення загальної концепції застереження про публічний порядок в її позитивній формі, яка припускає наявність певної сукупності норм вітчизняного права, які в силу свого особли­вого, принципового значення для держави повинні застосовуватися незалежно від відсилання національної колізійної норми до іно­земного права. Саме таке правило відображено у ч. 1 коментованої статті: «Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню». Отже, якщо колізійні норми цього Закону відсилають до норми права іноземної держави, вона повинна бути застосована, але при цьому підлягають обов'язковому застосуванню імперативні норми, які мають особливе значення в українському законодавстві. Імперативні норми, що регулюють відповідні відносини, незалежно від норм іноземного права, що підлягають застосуванню, називають в доктрині МПП «пріоритетни­ми» (Голландія), «надімперативними» (Росія), «безпосереднього або обов'язкового застосування» (Франція), «абсолютними» (Швеція).

Верховенство «надімперативних» норм передбачено в націо­нальному законодавстві про МПП багатьох країн світу, зокрема в ЦК Білорусі (ст. 1100), Вірменії (ст. 1259), Казахстану (ст. 1091), Квебеку (ст. ст. 3076, 3079), Киргизстану (ст. 1174), Російської Федерації (ст. 1192), Узбекистану (ст. 1165), ст. 34 Ввідного закону до НЦУ, законах про МПП Грузії (ст. 6), Італії (ст. 17), Швейцарії (ст. 18) та ін. Серед багатосторонніх міжнародних конвенцій, що закріплюють положення про пріоритет застосування національ­них надімперативних норм, слід назвати Римську конвенцію про право, що підлягає застосуванню до договірних зобов'язань, 1980 р. (ст. 7-2), Гаазьку конвенцію про право, що підлягає застосуванню до відносин з довірчої власності та їх визнанню (ст. 16-1), Гаазьку конвенцію про право, що підлягає застосуван­ню до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, 1986 р. (ст. 17), Міжамериканську конвенцію про право, що застосовуєть­ся до міжнародних контрактів, 1994 р. (ст. 11).

44

Прикладом надімперативної норми у внутрішньому законо­давстві України є, зокрема, абз. 2 п. 5 ч. 1 ст. 14 КТМ України: «Межі відповідальності судновласника та оператора ядерного Оудна, що плаває під прапором іноземної держави, регулюються Мконом держави, під прапором якої плаває судно. Якщо ці межі НИЖЧІ від установлених цим Кодексом, то під час розгляду спору Про відповідальність у суді або господарському суді України за-•Юсовуються положення цього Кодексу». Систематичний аналіз Іфввила ч. 1 ст. 14 цього Закону і цілої низки інших статей нор-Мятивних актів національного законодавства показує, що вони Містять імперативні приписи щодо їх обов'язкового застосування. Прикладом можуть бути правила: ст. 23 цього Закону — при реєстрації актів цивільного стану громадян України поза межами України застосовується право України; ч. 2 ст. 35 — вимоги, на які Позовна давність не поширюється, визначаються правом України, ЯКЩО хоча б один із учасників відповідних відносин є громадя-Мином України або юридичною особою України; ч. З ст. 42 — МХист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України; ст. 56 — форма і порядок укладення шлюбу в Україні між ґромадянином України та іноземцем або особою без громадянства, І тшкож між іноземцями або особами без громадянства визнача-ОТЬСя правом України; ч. 1 ст. 203 ЦК України — зміст правочину М Може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного за-ІЮНОдавства, а також моральним засадам суспільства; ч. З ст. 259 (|К України — позовна давність, встановлена законом, не може Щпл скорочена за домовленістю сторін; ч. З ст. 273 ЦК України — щільність фізичних та юридичних осіб не може порушувати ввобисті немайнові права; ст. 547 ЦК України — правочин щодо Шбезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі; ст. 25 СК України — щодо одношлюбності та ін.

Наявність цілої низки надімперативних норм у вітчизняному Приватному праві однак не означає, що вони мають абсолютний Пріоритет над нормами права іноземної держави, що підлягають Ивтосуванню. Національна імперативна норма матиме перевагу Шед іноземною лише у випадку, якщо її диспозиція прямо міс-вказівку щодо її безпосереднього застосування незалежно дії норми права іноземної держави або ж такий пріоритет і'язаний з її особливим призначенням, що обумовлено необ­хідністю забезпечення прав та захисту охоронюваних законом інтересів учасників приватноправових відносин. На відміну від •іетереження про публічний порядок надімперативні норми ЩОТОСовуються до моменту обрання колізійною нормою компе-геИПкого іноземного правопорядку, а отже, і знімають з порядку ШННОго саму колізійну проблему. Застереження ж про публічний ІІІрЖДОК, навпаки, вступає в дію, коли вибір права, що підлягає іМОсуванню на підставі колізійної норми, уже зроблений, і його І»Н5»Яьтат виявляється неприйнятним для публічного правопо-' України.

45

2. Визнаючи пріоритет у застосуванні імперативних норм українського права, вітчизняний законодавець не позбавляє у визнанні і аналогічним нормам права іноземних держав. Частина 2 коментованої статті передбачає можливість визнання публічного правопорядку іноземної держави: при застосуванні обраного на підставі українських колізійних норм права суд незалежно від права, що підлягає застосуванню відповідно до цього Закону, може застосовувати імперативні норми права іншої держави, які мають тісний зв'язок з відповідними правовідносинами. При цьому необхідно звернути увагу на наступні обставини.

По-перше, мова йде про можливість, однак не про обов'язок суду, а отже, застосування (або незастосування) імперативної норми цілком залежить від судового розсуду. Отже, це правило має диспозитивний, а не імперативний характер.

По-друге, при прийнятті рішення про застосування (або не­застосування) вищезазначеного положення суд повинен брати до уваги призначення та характер таких норм, а також наслідки їх застосування або незастосування. Інакше кажучи, імперативна норма права іноземної держави може бути застосована, якщо наслідки її застосування не будуть суперечити українському публічному порядку.

З огляду на зазначене при оцінюванні можливості застосування ч. 2 коментованої статті український суд може зіткнутися з необ­хідністю дослідити як мінімум три правові системи: національне право; право, яке регулює спірні правовідносини сторін, обране на підставі української колізійної норми; право, яке має тісний зв'язок з відповідними правовідносинами. Таким чином, прави­ло про застосування імперативних норм дозволяє досить гнучко підійти до регулювання меж застосування норми права іноземної держави на національній території і не виключає, а доповнює дію застереження про публічний порядок.

Стаття 15. Застосування права держави з множинністю право­вих систем

1. У разі якщо підлягає застосуванню право держави, у якій діє кілька територіальних або інших правових систем, належна правова система визначається відповідно до права цієї держави. За відсут­ності відповідних правових норм застосовуються норми тієї правової системи, яка має більш тісний зв'язок із правовідносинами.

1. Застосування коментованої статті розраховане на ті випадки, коли в іноземній державі, право якої підлягає застосуванню, дії-кілька правових систем. Національну правову систему можна визначити як зумовлену об'єктивними закономірностями (цивілі-заційними, історичними, географічними тощо особливостями) розвитку певної спільноти людей (громади, суспільства, держави, етносу) сукупність взаємопов'язаних норм, правових інституцій та юридичних явищ, що постійно відтворюються та використо-

46

Іуються людьми у процесі співжиття¹. Диспозиція ст. 15 цього Імсону при визначенні права, що підлягає застосуванню, відсилає Ие до окремої ізольованої норми права і навіть не до системи Правових норм, а розглядає іноземне право саме як національну щравову систему, що функціонує у взаємозв'язку усіх факторів Правової дійсності відповідної іноземної держави. У практиці РСтосування права іноземної держави, в якій діє кілька правових ІНСтем, виділяють три можливих варіанти «множинності» систем Права, що застосовується, які залежно від підстави їх виникнення Називаються інтерлокальними, інтерперсональними та інтертем-ЯОральними колізіями.

Інтерлокальні («міжобласні») — це колізії, обумовлені наявніс-ПО в одній державі кількох правових систем, кожна з яких може ЦІГулювати приватноправові відносини міжнародного характеру І іноземним елементом. Ці колізії пов'язані з наявністю в межах ОДНІЄЇ країни державоподібних утворень або адміністративно-тери-Ііріальних одиниць із значним обсягом самоврядування, які мають •Мене законодавство. Як правило, це — держави з федеративним Іво конфедеративним устроєм, окремі суб'єкти яких різняться за Нідвністю самостійних підсистем права (наприклад, США, Бра-МІАІЯ, Індія, Мексика). Найбільш показовою у цьому відношенні є мцова система США, де кожен штат має своє власне право, яке Сформувалося під впливом різних факторів. Право США так рамо, ЯМ> І англосаксонське право, в якості основних джерел включає: МШЧаї, традиції, статутне і прецедентне право. В деяких штатах і ЛЩнними і цивільні кодекси (Каліфорнія, Північна і Південна Дакота, Джорджія, Монтана), які на відміну від класичних євро-ПІЙОЬКих відтворюють норми, що вироблені судовою практикою. Г|НШС один штат не є штатом загального права — Луїзіана, в якому і|ЙІ Цивільний кодекс європейського зразка, в основу якого пок-МІМіО ЦК Франції. Історія становлення та розвитку цієї держави еврияли тому, що колізійні проблеми права, що виникли в США МІМ законодавством різних штатів, призвели до виникнення в американській доктрині та практиці поняття «міжштатних» колізій. 4м вирішення таких колізій підсистем національного права і призначена диспозиція ст. 15 цього Закону.

*Я$реважно проблема інтерлокальних колізій в процесі рег-ІММНтації приватноправових відносин міжнародного характеру вимикає у разі, коли вітчизняна колізійна норма обирає право країни, в якій існують державоподібні утворення з власними іІрМЮвими підсистемами. Однак в доктрині і практиці МПП про множинність правових систем ведуть мову і стосовно країн з так 4ЩШМ «дуалізмом» приватного права, де поряд з цивільним існує і Црровельне (комерційне) право, яке регулює майнові відносини *і- участю підприємців. Найбільш яскравим прикладом такого

¹ Див.: Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. — К., 2003. —

лм

47

дуалізма є правова система ФРН. її законодавство, що регулює відносини у сфері приватного права, представлене двома основ­ними кодифікованими актами: Німецьким цивільним уложенням (BOB — Burgerliches Gesetzbuch) і Німецьким торговельним уло­женням (HGB — Deutsches Handelsgesetzbuch). Обидва нормативні акти діють з 1900 p., і хоча чинне законодавство розвивається в основному за межами цих кодифікованих актів, їх фундаментальні положення аніскільки не втратили свого значення.

Порядок вирішення інтерлокальних колізій став предметом закріплення не тільки національного законодавства, а і міжна­родних конвенцій. Так, згідно із ст. 5 Кейптаунської конвенції про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання 2001 p., якщо держава складається із кількох територіальних одиниць, які мають власні правові норми стосоно питання, що підлягає врегулюванню, то вибір права відповідної територіальної одиниці визначається правом цієї держави.

У будь-якому разі при встановленні, право якого з терито­ріального утворень цієї держави необхідно застосувати, слід ви­ходити з того правила, що належна правова система визначається відповідно до права цієї держави. Якщо ж неможливо визначити таку правову систему, то застосовуються норми тієї правової сис­теми, яка має більш тісний зв'язок із правовідносинами. Також обов'язково слід виходити винятково з приписів національної правової системи у випадку, якщо правова система певної час­тини офіційно заперечується загальнонаціональною правовою системою (наприклад, якщо держава не визнає самостійність своєї частини і бореться з її сепаратизмом).

Іншим варіантом множинності правових систем є інтерперсо-нальні колізії, які пов'язані з існуванням різних соціальних груп, що виникають в країнах, де діють відособлені правові підсистеми, для певного кола осіб, об'єднаних за критерієм приналежності до тієї чи іншої цивілізації (наприклад, кодифіковане право для європейців і звичаєве — для аборигенів) або за критерієм приналежності до тієї чи іншої релігії (наприклад, буддистеької, індуїстської, мусульманської в країнах Сходу). Так, у законодавс­тві деяких африканських країн (зокрема, Нігерії) простежуються тенденції, шо спрямовані на вирішення колізій між племінним звичаєвим правом і чинним правом колишньої метрополії шля­хом урівняння обох статусів (ст. 54 нігерійського Закону 1962 р.) В інших країнах традиційному звичаєвому праву надається пріо­ритет над сучасним в окремих сферах приватноправових відносин Наприклад, в Нігері племінне звичаєве право застосовується при вирішенні спорів, що виникають з шлюбно-сімейних і спадкових відносин¹. У випадку колізії норм звичаєвого права при розгляді позовів, що випливають з шлюбно-сімейних відносин, переваг;!

надається праву того племінного об'єднання, з якого походить дружина (якщо вона є громадянкою Нігера).

Розглядаючи інтерперсональні проблеми конфесійного статусу, слід зазначити, що в переважній більшості випадків застосування норм релігійного права також стосується питань особистого ста­тусу та спадкових і шлюбно-сімейних відносин. Так, наприклад, у Лівані Закон від 02.04.1951 р. встановив рівне становище для таких різних конфесійних груп, як мусульманська, іудаїстська, християнська та ін. В Індії, Пакистані та Ірані в сфері особис­того статусу діють норми індуїстського, мусульманського, буд-дистського, християнського та парсистського (зороастрійського) права. В деяких латиноамериканських країнах (Мексика, Перу) спеціальними законами врегульовано правовий статус корінного Індіанського населення. Що ж стосується процедури вирішення Інтерперсональних колізій, то вони вирішуються так само, як і інтерлокальні. Оскільки вирішення Інтерперсональних колізій, що виникають в межах однієї держави, є її внутрішньою спра­вою, саме тому іноземне право і повинне вирішувати питання, яка з чинних в ній персональних підсистем права підлягає за­стосуванню. Український суд або інший правозастосовний орган зобов'язаний застосовувати норми права іноземної держави так, Як вони застосовуються в цій іноземній державі. ¹ Інтертемпоральні колізії становлять собою колізії, обумов­лені наявністю різночасно прийнятих нормативних актів, які регулюють однорідну групу приватноправових відносин. В МПП зазначена проблема виникає у разі, якщо вітчизняна колізійна корма відсилає для правової регламентації певної групи приватно­правових відносин до іноземного права, в якому щодо аналогічних правовідносин існують два різночасно виданих нормативних акта (наприклад, в момент виникнення правовідносин зі спадкування діяв один Цивільний кодекс, а на час розгляду позову набрав чинності новий). Так, згідно із § 1 ст. 235 Ввідного закону до НЦУ до спадково-правових відносин продовжує застосовуватися колишнє право (право колишньої Німецької Демократичної Рес­публіки), якщо спадкодавець помер до дня возз'єднання (Договір про возз'єднання Німеччини від 31.08 1990 p.). Інтертемпоральна проблема вирішується на засадах, аналогічних до інтерлокальних та Інтерперсональних колізій. Колізійна норма, яка відсилає до Права іноземної держави, відсилає до правової системи цієї країни в цілому, в тому числі і до норм права, які вказують, який із різ­ночасно прийнятих нормативних актів підлягає застосуванню.

¹ Див.: Международное частное право: современные проблемы. ТЕИС, 1994. — С. 446.

48

м

49

Розділ II

КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ

ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Стаття 16. Особистий закон фізичної особи

1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.' €,'' Р&И~. .яг

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.

3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — місце перебування.

4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування.

5. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.

•',', / ,•; / ,^

1. Коментована стаття офіційно закріплює широко вживану у міжнародній доктрині та практиці МПП колізійну прив'язку особистого закону фізичної особи (lex personalis), яка регулює фун­даментальні питання її правосуб'єктності. В залежності від форми правового зв'язку фізичної особи з державою формула прикріплення lex personalis вживається в двох варіантах: #дс закон місцепроживан-ня —Jex_domicilii, який означає застосування права тієї країни, на території якої особа постійно чи переважно проживає (Англія, США, ряд країн Латинської Америки та Скандинавії), і як/^акон громадян­ства —Jexjjatriae, який означає застосування права тієї країни, гро­мадянином якої є дана фізична особа (Австрія, Німеччина, Іспанія, Туніс, Угорщина, мусульманські країни та країни Далекого Сходу). В основу такої диференціації покладено два критерії^ериторіальний. який підпорядковує усіх, хто перебуває на території даної країни, праву цієї країни; ітекстериторіальний, який підпорядковує праву даної країни усіх своїх громадян незалежно від місця їх походження. В останній час в МПП спостерігається певна тенденція до застосу-вання^змішанш» системи lex personalis (Ліхтенштейн, Росія, Румунія, Швейцарія та ш.). Ця система передбачає багатоваріантне вирішення питання про lex personalis на основі одночасного застосування як критеріїв lex domicilii, так і критеріїв lex patriae, завдяки чому здатне забезпечити доволі дієве і гнучке регулювання усього різноманіття приватноправових відносин у сфері міжнародного спілкування.

50

За загальним правилом, встановленим частиною першою цієї Статті, в якості особистого закону фізичної особи закон обирає Право держави, громадянином якої ця особа є (lex patriae). Отже, Головним критерієм визначення особистого закону є громадян­ство фізичної осо_би.]під яким згідно із ст. 1 Закону України «tlpo громадянств°о України» від 18.01.2001 р. за № 2235-111 ро­зуміється правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що" Знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках'$ОІГкільки відповідно до п. 7 ст. 2 зазначеного Закону громадянство Украї­ни зберігається незалежно від місця проживання громадянина України, то українське право як особистий закон українського Громадянина слідує за ним і впливає на його правовий статус і за КОрдоном|Під іноземцем чинне вітчизняне законодавство розуміє ^ЬсооуУяка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав (ст. 1 Закону України «Про громадянство України»; ст. 1 Закону України «Про правовий Статус іноземців та осіб без громадянства»). У випадку наведен­ня іноземцем відповідних доказів приналежності до іноземного громадянства та відсутності українського громадянства згідно із Ч. 1 статті, що коментується, його особистим законом буде право Іідповідної іноземної держави. Засади правового статусу іноземців визначаються Законом України «Про правовий статус іноземців П осіб без громадянства», а також чинними міжнародними нор-Мативно-правовими актами, зокрема Європейською конвенцією про громадянство (Страсбург, 1997 р.)

2. Правильне застосування принципу lex patriae вимагає точ­ного визначення приналежності фізичної особи до громадянства Іноземної держави. За змістом ст. 1 Закону України «Про гро­мадянство України» усі фізичні особи за ознакою громадянства Поділяються на громадян України, іноземних громадян (підданих), Осіб без громадянства (апатридів). Основоположним принципом •Ітчизняного законодавства (п. 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України») є принцип єдиного громадянства. Так, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої Держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Аналогічно, якщо іно­земець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Це незайве Підкреслити у зв'язку з тим, що законодавству багатьох країн fcr. 9 австрійського Закону про МПП, ст. 19 італійського Закону Т* ін.) відомий інститут біпатридів (подвійного громадянства). Зокрема, згідно із ст. 6 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» від 31.05. 2001 р.² російський громадянин може мати подвійне громадянство у відповідності з федеральним

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65. ¹ Див.: СЗ РФ. — 2002. — № 22. — Ст. 2031.

51

законом або міжнародним договором РФ (наприклад, договір з Туркменістаном від 23.12.1993 р. «Про врегулювання питань подвійного громадянства»).

Питання про правовий статус іноземного громадянина особ­ливо ускладнюється за одночасної наявності у фізичної особи кількох громадянств. Така ситуація виникає іноді у зв'язку з тим, що в ряді країни, наприклад, Бразилії, Мексиці, застосовується так зване_«іш soli» («право грунту»), тобто дитина, яка народилася на території цих країн, автоматично набуває їх громадянство, в той час як українське законодавство застосовує до даного виду відносин принцип ius sanguinis («право крові»). Згідно із цим при­нципом дитина, батьки якої на момент а народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, чи за її межами (ст. 12 Закону України «Про громадянство України»). В питанні вирішення проблеми про особистий закон фізичної особи з под­війним або множинним іноземним громадянством вітчизняний законодавець використовує як визначальний критерій ^принцип «ефективного громадянства». Згідно з цим принципом в якості особистого закону фізичної особи з подвійним або множинним іноземним громадянством вказується на застосування права тієї Задержав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок (proper law). При цьому застосування принципу ефективного громадянства закон, зокрема, пов'язує з/правом місцепроживання фізичної особи або^місця, де вона займається основною діяльністю.

Згідно із ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідно­му населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Оперування законодавцем терміном «займається основною діяльністю» означає, що фізична особа на території певної держави здійснює трудову або підприємни­цьку діяльність, отримує прибутки або має будь-які види інших доходів, здійснює податкові відрахування тощо. Саме в такому сенсі український суд повинен кваліфіковувати особистий закон зазначених фізичних осіб при визначенні права іноземної держави, яке підлягає застосуванню.

—3: Правило, що міститься в ч. З коментованої статті, за змістом відповідає суті ст. 12 Конвенції про статус апатридів (Нью-Йорк, 1954 p.), згідно із якою особистий статус апатрида визначається законами країни його доміцилію або, якщо у нього такий відсут-jjm, законами країни його проживання. Згідно з чинним законо­давством України особою без громадянства вважається особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону України «Про громадянство Украї­ни»; ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»). Застосування щодо апатридів передбаченого ч. 1 ст. 16 цього Закону загального правила є неможливим через відсутність у цих осіб громадянства. За таких обставин звернен-

52

ЦЯ до права держави, у якій ця особа має місце проживання, є ІНШОЮ надійною підставою вибору права держави, з якою особа МІС найбільш стійкий зв'язок. У випадку ж, коли таку ознаку, як ОТІЙкий зв'язок особи з територією певної держави не може бути Ііотосовано через відсутність місця проживання, законодавець Мредбачає застосування відсилання до права держави, у якій ця Коба має місце перебування. ,_, - —

І,, Відмінність між поняттями «місце проживання»^ та «місце Здобування» фізичної особи полягає в тому, що в~ першому Шпадку згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України цим місцем є чітко виз-Шчене приміщення, що має належну поштову адресу і придатне 4ДМ проживання. У другому випадку цим місцем визнається сама ЦМіністративно-територіальна одиниця, тобто Автономна Рес­публіка Крим, відповідна область, район, місто, район у місті, Млище чи село, де особа фактично перебуває.

Слід мати на увазі, що іноземні громадяни та особи без гро-щдянства мають право вільно обирати місце свого проживання ІЛо перебування лише у разі, якщо вони знаходяться на території України на законних підставах (тобто мають посвідки на постійне ІбО тимчасове проживання, візу чи інші передбачені законом або ІЙМШародним договором документи). В протилежному випадку не МАжна вести мову про місце проживання або перебування особи § Україні, а отже, українське право не буде вважатися особистим ПИОНОМ іноземної особи або особи без громадянства.

у4. Під біженцем у ст. 1 Закону України «Про біженців» від ||іОб.2001 р. за № 2557-111 розуміється особа, яка не є грома-ДННИНОм України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань ffftTH жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, НіЩональності, громадянства (підданства), належності до певної (ИІИІальної групи або політичних переконань перебуває за межами КРАЇНИ своєї громадянської належності та не може користуватися ІШШСТом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом МПСлідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (під-ЦМСТва) і перебуваючи за межами країни свого попереднього ПОСТІЙНОГО проживання, не може чи не бажає повернутися до Mil внаслідок зазначених побоювань¹. Аналогічне визначення МІетиться і у Конвенції про статус біженців (Женева, 1951 р.), до ЯКОЇ приєдналася і Україна відповідно до Закону України «Про Приєднання України до Конвенції про статус біженців та Прото-Млу щодо статусу біженців» від 10.01.2002 р. за № 2942-ІП.

Прив'язка особистого закону біженця до права держави, у якій ЦИ має місце перебування, зумовлена об'єктивними причинами. Передусім неможливістю застосування lex patriae при визначенні •вбистого закону біженця через неможливість або його небажання ЯЛвернутися до свого попереднього місця проживання в силу вищеза-Цфчених обставин. З іншого боку, також і неможливістю застосування

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 250.

53

lex domicilii, оскільки перш ніж біженець отримає у країні безпечного перебування постійне місце проживання може пройти досить три­валий час, протягом якого він не матиме права на належний захист. Цими обставинами і пояснюється звернення вітчизняного законо­давця саме до права держави, у якій біженець має місце перебуван­ня, в якості його особистого закону. Посвідчення біженця, видане компетентним органом відповідної держави про визнання фізичної особи біженцем, підтверджує факт виникнення правового зв'язку з цією державою. Країна, яка надала притулок біженцю, приймає на себе відповідні зобов'язання із забезпечення прав та законних інтересів біженця, а останній, в свою чергу, несе певні зобов'язання перед відповідною країною. Права та обов'язки особи, яку визнано біженцем, закріплені у розділі IV Закону від 21.06.2001 р.

5. Частина п'ята статті, що коментується визначає особистий закон недієздатної особи, яка змінила місце свого проживання. Закон виходить з того, що при визначенні lex personalis недієздатної особи, яка є громадянином двох або більше держав або особою без громадянства, у разі зміни нею місця свого проживання без згоди свого законного представника, така зміна не спричиняє зміну особистого закону самої недієздатної особи. Оскільки згідно із ч. 5 ст. 29 ЦК України місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна, український суд повинен в такому випадку кваліфікувати особистий закон особи за правом держави, в якій законний представник недієздатної особи проживає або має місцезнаходження. За наявності згоди законного представ­ника недієздатної особи на зміну місця її проживання особистий закон такої особи визначається судом за правилами частини другої і третьої цієї статті. Детальніше про це див. коментар до ст. 24 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Стаття 17. Цивільна правоздатність фізично! особи