2. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним у частині першій цієї статті, застосовується право їхнього спільного особистого закону.

3. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одер­жати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

1. Коментована стаття і наступна ст. 68 конкретизують колізій­ні норми, які визначають право, що підлягає застосуванню до зобов'язань щодо утримання, які виникають із сімейних відносин

158

ародного характеру. У відповідності з приписами цієї статті эв'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відно-і, регулюються правом держави, у якій має місце проживання »ба, яка має право на утримання (lex domicilii). Відсилання в ч. 1 І. 67 до права держави, у якій особа, яка має право на утриман-1, має місце проживання викликає необхідність у кваліфікації вго поняття, яку за загальним правилом необхідно здійснювати "відповідності з українським правом (див. коментар до ст. 16). Під утриманням слід розуміти встановлений законом певний /«Комплекс правових заходів і способів забезпечення порядку реаліза­цій механізму захисту інтересів більш уразливої сторони у сімейних І' Щносинах шляхом покладення обов'язку з надання матеріальної Iff Моральної підтримки на інших осіб, які перебувають з нею у цих рИдносинах. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті не-ІПЙнові та (або) майнові відносини між членами сім'ї, визначеними У ньому: між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами 1» усиновленими, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, Правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та рЛідчеркою, пасинком (ст. 2 СК). СК України містить п'ять груп Правових норм, які визначають порядок реалізації зазначеними Особами права на утримання: 1) норми, які встановлюють права та Обов'язки подружжя по утриманню (глава IX); 2) норми, які виз-Имають обов'язок матері, батька утримувати дитину до досягнення *1Wp повноліття (глава XV); 3) норми, які обумовлюють обов'язок •йгьків утримувати повнолітніх дочку, сина (глава XVI); 4) норми, •'Ittd закріплюють обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати івтьків та його виконання (XVII); 5) норми, які передбачають ^г Обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів (XXII). * * Стаття 67 містить важливий виняток із правила щодо визначення ІЧрава, яке підлягає застосуванню до даного виду сімейних відносин, flla сферу регулювання права держави, у якій має місце проживан-Ня особа, яка має право на утримання, не підпадають відносини, tto виникають у випадках, передбачених приписами ст. 66 цього дайсону (а саме, зобов'язання щодо утримання між батьками і Дітьми). Систематичне тлумачення норм ст. ст. 66—68 Закону України про МПП та ч. 4 ст. 2 СК України, згідно із якою цей Кодекс не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами fR сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між ІНЙІими родичами за походженням, дозволяє зробити висновок, що ІИНачені суб'єкти також не можуть бути учасниками зобов'язань ШОдо утримання, в тому числі і за участю іноземного елементу.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, якщо особа, яка має Право на утримання, не може його одержати згідно з правом, виз-ИІЧеним у частині першій цієї статті, застосовується право їхнього епільного особистого закону (lex personalis). Слід зазначити, що ІЯрубіжне законодавство та договори про правову допомогу також Приділяють увагу питанням, що регулюють відносини, які вини-НМОТь із зобов'язань щодо утримання, при цьому встановлюючи ИК спільні, так і окремі колізійні норми шодо батьків та окремо

159

для їх дітей. Так, наприклад, ст. 18 Ввідного закону до НЦУ щодо обов'язків надавати утримання передбачає застосування норм матеріального права, яке є чинним у місці звичайного перебу­вання особи, яка має право отримувати утримання. Стаття 20 польського закону про МПП при визначенні права, що підлягає застосуванню щодо питань взаємного утримання батьків і дітей виходить з того припису, що визначальним визнається право де­ржави, громадянином якої є особа, яка претендує на одержання утримання. ЦК Алжиру (ст. 14) підпорядковує аліментні обов'язки батьків особистому закону боржника. В останньому випадку, якщо у шлюбнорозлучному процесі мати пред'являє позов про стягнення аліментів на свою користь і на користь дітей, вимоги підпорядковуються двом різним законам — особистому закону чоловіка, який є чинним на момент подання позову, щодо позову про стягнення коштів на утримання колишньої жінки; і закону чоловіка, що діяв в момент укладення шлюбу, щодо позову про стягнення аліментів на користь дітей¹.

Договори про правову допомогу передбачають застосування до аліментних обов'язків закону громадянства дитини (ч. 1 ст. 28 договору з Молдовою, ч. 1 ст. 28 з Польщею), закону держави, на території якої проживає особа, яка має право на утримання (ст. 29 договору з Латвією, ст. 31 з Македонією, ч. 4 ст. 32 з Узбекистаном, ст. 34 з Чехією). Відповідно до ст. 32 Мінської конвенції 1993 р. зобов'язання батьків по утриманню дітей визначаються законодав­ством договірної сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутності постійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є дитина. На вимогу позивача в аліментних зобов'язаннях застосовується законодавство договірної сторони, на території якої постійно проживає дитина. Аліментні зобов'язання повнолітніх дітей на користь батьків, а також аліментні зобов'язання інших членів сім'ї визначаються законодавством договірної сторони, на території якої вони мали спільне місце проживання. При відсутності спільного місця проживання такі зобов'язання визначаються зако­нодавством договірної сторони, громадянином якої є позивач.

3. Інакшим чином вирішуються колізійні питання щодо даного виду відносин у разі, якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті. Закон встановлює, що у випадку, коли зобов'язання щодо утримання не може бути виконане шляхом застосування права держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання або права їхнього спільного особис­того закону, підлягає застосуванню право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

¹ Див.: Иссад М. Международное частное право: Пер. с фр. / Ред. и пос-лесл. М.М. Богуславского. — М.: Прогресе, 1989. — С. 148.

160

сприянню реалізації зобов'язань щодо утримання ері міжнародного спілкування покликані сприяти ряд між-іих конвенцій та угод за участю України. Серед найбільш ; можна назвати Конвенцію про право, що застосовується Цліментних зобов'язань (Гаага, 1973 p.), Конвенцію про виз-і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання 1,^1973 p.), Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном ІЬЮ-Йорк 1956 p.), Угоду про гарантії прав громадян у сфері чати соціальних допомог, компенсаційних виплат сім'ям з лтл та аліментів (Москва, 1994 р.) та ін. Наприклад, згідно із S Московської конвенції 1994 р. встановлення та стягнення пата) аліментів громадян сторін здійснюється у порядку, пе-аченому національним законодавством сторони, на території Е>ї вони проживають.

Стаття 68. Утримання родичів та інших членів сім'ї

1. Вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї (крім t та дітей) не може бути задоволена, якщо відповідно до права І проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого І'язання про утримання не існує.

1. Коментована стаття передбачає виняток із загальних пра-виконання зобов'язань щодо утримання, передбачених цим Ітом. Закон встановлює, що вимога про утримання родичів І інших членів сім'ї не може бути задоволена, якщо відповідно І гірава місця проживання особи, яка зобов'язана надати утри-І, такого зобов'язання про утримання не існує. Оскільки іне сімейне законодавство (глава 22 СК України) передбачає Зв'язок щодо утримання не тільки стосовно родичів найбли-' Ццого ступеня споріднення (батьків і дітей), то під сферу дії цієї рми підпадають усі зобов'язання щодо утримання будь-яких 5, які перебувають у родинних відносинах (баба, дід — онуки, аба, прадід — правнуки, брат — сестра тощо) або відносинах дтва (мачуха, вітчим — падчерка, пасинок) чи визначених кодженням дитини на вихованні в іншій сім'ї (вихованець — рватель) із боржником, який зобов'язаний надавати таке <ання. У виконанні вимоги щодо утримання зазначених може бути відмовлено, якщо законодавством країни місця •Івання боржника, який зобов'язаний надавати утримання, І Врегульовано той вид утримання, на який претендує кредитор. , наприклад, щодо громадянина України, який був одружений | Громадянці Алжиру навряд чи можуть бути застосовані приписи j>M ст. 37, 38 СК Алжиру, які зобов'язують чоловіка надавати рримання родичам колишньої дружини (так звана — nafaka). Зазначений виняток не поширюється на родичів першого пеня споріднення, якими є батьки та діти, а тому звернена до •Іка вимога про утримання зазначених осіб підлягає задо-(Юленню у будь-якому разі. До кола питань, які вирішуються у

161

для їх дітей. Так, наприклад, ст. 18 Ввідного закону до НЦУ щодо обов'язків надавати утримання передбачає застосування норм матеріального права, яке є чинним у місці звичайного перебу­вання особи, яка має право отримувати утримання. Стаття 20 польського закону про МПП при визначенні права, що підлягає застосуванню щодо питань взаємного утримання батьків і дітей виходить з того припису, що визначальним визнається право де­ржави, громадянином якої є особа, яка претендує на одержання утримання. ЦК. Алжиру (ст. 14) підпорядковує аліментні обов'язки батьків особистому закону боржника. В останньому випадку, якщо у шлюбнорозлучному процесі мати пред'являє позов про стягнення аліментів на свою користь і на користь дітей, вимоги підпорядковуються двом різним законам — особистому закону чоловіка, який є чинним на момент подання позову, щодо позову про стягнення коштів на утримання колишньої жінки; і закону чоловіка, що діяв в момент укладення шлюбу, щодо позову про стягнення аліментів на користь дітей¹.

Договори про правову допомогу передбачають застосування до аліментних обов'язків закону громадянства дитини (ч. 1 ст. 28 договору з Молдовою, ч. 1 ст. 28 з Польщею), закону держави, на території якої проживає особа, яка має право на утримання (ст. 29 договору з Латвією, ст. 31 з Македонією, ч. 4 ст. 32 з Узбекистаном, ст. 34 з Чехією). Відповідно до ст. 32 Мінської конвенції 1993 р. зобов'язання батьків по утриманню дітей визначаються законодав­ством договірної сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутності постійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є дитина. На вимогу позивача в аліментних зобов'язаннях застосовується законодавство договірної сторони, на території якої постійно проживає дитина. Аліментні зобов'язання повнолітніх дітей на користь батьків, а також аліментні зобов'язання інших членів сім'ї визначаються законодавством договірної сторони, на території якої вони мали спільне місце проживання. При відсутності спільного місця проживання такі зобов'язання визначаються зако­нодавством договірної сторони, громадянином якої є позивач.

3. Інакшим чином вирішуються колізійні питання щодо даного виду відносин у разі, якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті. Закон встановлює, що у випадку, коли зобов'язання щодо утримання не може бути виконане шляхом застосування права держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання або права їхнього спільного особис­того закону, підлягає застосуванню право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

¹ Див.: Иссад М. Международное частное право: Пер. с фр. / Ред. и пос-лесл. М.М. Богуславского. — М.: Прогресе, 1989. — С. 148.

160

Належному сприянню реалізації зобов'язань щодо утримання Ірі міжнародного спілкування покликані сприяти ряд між-;их конвенцій та угод за участю України. Серед найбільш их можна назвати Конвенцію про право, що застосовується аліментних зобов'язань (Гаага, 1973 p.), Конвенцію про виз-і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання ,_1973 p.), Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном !ью-Йорк 1956 p.), Угоду про гарантії прав громадян у сфері ати соціальних допомог, компенсаційних виплат сім'ям з и та аліментів (Москва, 1994 р.) та ін. Наприклад, згідно із t, 5 Московської конвенції 1994 р. встановлення та стягнення Іплата) аліментів громадян сторін здійснюється у порядку, пе-Ібаченому національним законодавством сторони, на території її вони проживають.

Стаття 68. Утримання родичів та інших членів сім'ї

1. Вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї (крім ІІТЬКів та дітей) не може бути задоволена, якщо відповідно до права Місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого ІОбов'язання про утримання не існує.

?•

' 1. Коментована стаття передбачає виняток із загальних пра-виконання зобов'язань щодо утримання, передбачених цим цілом. Закон встановлює, що вимога про утримання родичів І 'інших членів сім'ї не може бути задоволена, якщо відповідно І права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утри-ї, такого зобов'язання про утримання не існує. Оскільки сімейне законодавство (глава 22 СК України) передбачає зв'язок щодо утримання не тільки стосовно родичів найбли-ШЧого ступеня споріднення (батьків і дітей), то під сферу дії цієї Норми підпадають усі зобов'язання щодо утримання будь-яких JMD16, які перебувають у родинних відносинах (баба, дід — онуки, Прабаба, прадід г- правнуки, брат — сестра тощо) або відносинах МОяцтва (мачуха, вітчим — падчерка, пасинок) чи визначених ІЦЮсодженням дитини на вихованні в іншій сім'ї (вихованець — Эватель) із боржником, який зобов'язаний надавати таке Мшання. У виконанні вимоги щодо утримання зазначених іб може бути відмовлено, якщо законодавством країни місця Івання боржника, який зобов'язаний надавати утримання, І врегульовано той вид утримання, на який претендує кредитор. |К, наприклад, щодо громадянина України, який був одружений | громадянці Алжиру навряд чи можуть бути застосовані приписи ст. 37, 38 СК Алжиру, які зобов'язують чоловіка надавати J/ІГримання родичам колишньої дружини (так звана — nafaka). Зазначений виняток не поширюється на родичів першого пеня споріднення, якими є батьки та діти, а тому звернена до ржника вимога про утримання зазначених осіб підлягає задо-ЮЛенню у будь-якому разі. До кола питань, які вирішуються у

161

відповідності з обраним правопорядком, включаються питання щодо підстав виникнення зобов'язання щодо утримання, йот видів, розмірів, строків стягнення утримання, зміни розміру утримання або звільнення від його сплати та ін. Наприклад якщо падчерка виховувалася вітчимом протягом восьми років то компетентний орган може обмежити її аліментний обов'язок щодо вітчима таким же строком тощо.

Стаття 69. Усиновлення

1. Усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо уси-новлювач — подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу.

2. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону.

3. Правові наслідки усиновлення або його припинення визнача­ються особистим законом усиновлювача.

4. Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

1. Стаття 69 має на меті вирішення колізій, що виникають у зв'язку з усиновленням та його скасуванням. Під усиновленням розуміється прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення компе­тентного органу (суду, консульської установи або дипломатичного представництва України). Включення до Закону України «Про між­народне приватне право» спеціальної статті, присвяченої інституту усиновлення, у транскордонних приватноправових відносинах від­повідає значущості цього права як міжнародне-правового стандарту дотримання прав дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно до ст. 21 Конвенції про права дитини від 20 листо­пада 1989 p., держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існу­вання системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

a) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише ком­петентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустиме з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потріб­но, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядати­ся як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забез­печити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

c) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосову­ються щодо усиновлення всередині країни;

162

,, (І) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, " у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини > .Призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, І'язаних з цією особою;

сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домо-ей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, І влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні ^ , чи органи.

[;#t,3'4. 1 ст. 69 випливає, що при визначенні права, яке підлягає уванню до усиновлення та його скасування, застосовується истий закон дитини та особистий закон усиновлювача. Вико-ання українським законодавцем прив'язки lex personalis для рішення усього кола питань у сфері міжнародного усиновлення 9відає також і сучасній практиці МПП. Наприклад, ч. 1 ст. 22 лого закону до НЦУ закріплює, що усиновлення підпорядко-ІЦМТЬся праву держави, громадянином якої при усиновленні є уси-ІМрІитель. Аналогічне положення міститься у § 1 ст. 22 польського І Екону про МПП та ряду багатьох інших зарубіжних країн (Австрії, Грузії, Іспанії, Італії, Тунісу Угорщини, Швейцарії, Японії). ,, Частина перша коментованої статті, підпорядковуючи увесь ІрІІплекс питань, пов'язаних з усиновленням, особистому закону |АКТИНИ та особистому закону усиновлювача, передбачає мож-іншого вирішення: «якщо усиновлювач — подружжя, І не має спільного особистого закону, то застосовується право, визначає правові наслідки шлюбу». Про право, що визначає зві наслідки шлюбу див. коментар до ст. 60 цього Закону. І з цим ще одним винятком з генерального колізійного пра-Щла, яке відсилає спірні питання, що пов'язані з усиновленням, ДО особистого закону, є норми, що містяться в СК України. Так, IV, 286 СК встановлює, що усиновлення іноземцем або особою 'СІ9 громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без грома-іднства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, МСШО інше не встановлено міжнародними договорами України. 2. Формула прикріплення lex personalis використовується і Яри визначенні здатності особи бути усиновлювачем. Згідно із І|, 2 статті, що коментується, здатність особи бути усиновлювачем Позначається відповідно до її особистого закону. У різних державах По-різному визначаються умови здатності бути усиновлювачем. Підставами обмеження такої здатності можуть бути різні фактори (релігійні, національні, культурні, вікові тощо). Наприклад, за •Ягельним правилом мінімальний вік усиновлювача за німецьким йравом не може бути меншим 25 років (§ 1743 НЦУ). Стаття 343-1 ФЦК встановлює, що усиновлення може вимагати будь-яка особа, ЯКа досягла 28-річного віку. За законодавством України таким Правом володіє повнолітня дієздатна особа, що старша за дитину, ЯКу вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У pt3i усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути Меншою ніж вісімнадцять років (ст. 211 СК України).

163

3. Наступна група колізійних приписів пов'язана з питаннями визначення правових наслідків усиновлення та його припинення Цей аспект інституту усиновлення тісно пов'язаний з особою усиновлювача, а тому він підпорядковується особистому закону усиновлювача. Правовими наслідками усиновлення є те, що з мо­менту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням, а також вини­кають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає та накладає на усиновлювача і усиновленого права та обов'язки один щодо одного у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини та дитина щодо своїх батьків (ст. 232 СК України). Основним правовим наслідком скасування усинов­лення є припинення на майбутнє прав та обов'язків, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, та відновлення права і обов'язків між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

4. Остання група питаннь пов'язана з правовідносинами, які виникають з приводу порядку нагляду та обліку усиновлених дітей. Колізійна норма, що встановлена для регулювання даного виду відносин, повторює колізійні норми попередніх частин ко­ментованої статті. Нагляд та облік дітей, усиновлених згідно із положеннями цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Подоланню колізійних проблем інституту міждержавного уси­новлення покликана сприяти ціла низка існуючих двосторонніх договорів про правову допомогу та ряд міжнародних конвенцій. Переважна більшість договорів України містить колізійне правило, згідно із яким щодо усиновлення застосовується законодавство тієї договірної сторони, громадянином якої є усиновитель під час подання клопотання. Якщо усиновитель є громадянином однієї договірної сторони, а місце проживання має на території другої договірної сторони, тоді застосовується законодавство цієї договір­ної сторони (ст. 29 договору з Грузією, ст. 29 з Естонією, ст. 28 з Латвією, ст. 29 з Литвою, ст. ЗО з Польщею та ін.). Інша група договорів віддає перевагу колізійній прив'язці до законодавства держави, громадянином якої є усиновлюваний (ст. 28 договору з КНДР, ст. ЗО з Молдовою, ст. 28 з Кубою, ст. 36 з Чехією та ін.).

Серед уніфікованих норм міжнародного усиновлення заслуго­вують на увагу Гаазька конвенція про захист дітей та співробіт­ництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 p., Гаазька конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, та виз­нання рішень про усиновлення 1965 p., Мінська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 p., Міжамериканська конвенція про колізії усиновлення неповнолітніх 1994 p., Європейська конвенція з усиновлення дітей 1967 p., Кодекс Бустаманте 1928 р. та ін.

164