3. Відносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка пере-; під опікою (піклуванням), визначаються правом держави, орган

І призначив опікуна (піклувальника). Якщо особа, яка перебуває І опікою (піклуванням), проживає в Україні, застосовується право _ Іїни, якщо воно є більш сприятливим для цієї особи.

4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, Проживають за межами України, визнається дійсною в Україні,

проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання законних заперечень відповідної консульської установи або іДОЛОматичного представництва України.

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 14. — Ст. 78.

66

¹ Див.: Указ Президента України «Про Консульський статут України» «Ц І квітня 1994 р. за № 127/94.

67

5. Щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в Україні, або її майна, що знаходиться на території України, у разі потреби в інтересах опіки чи піклування можуть бути вжиті заходи для захисту прав та охорони майна відповідно до права України. Про це невідкладно сповіщається дипломатичне представництво або кон­сульська установа держави, громадянином якої є відповідна особа.

1. Можливість встановлення і скасування опіки та піклування над окремими категоріями фізичних осіб, а також підстави і по­рядок їх встановлення або скасування визначаються за особистим законом особи, щодо якої встановлюється або скасовується опіка (піклування). Мета цього правового інституту полягає у належ­ному забезпеченні захисту прав та інтересів фізичних осіб, які в силу відсутності, обмеження чи позбавлення дієздатності, не взмозі самостійно забезпечувати свої інтереси. Стаття 24 охоплює випадки як опіки (яка встановлюється над малолітніми та повні­стю недієздатними особами), так і піклування (над неповнолітніми та обмежено дієздатними особами). На відміну від України, де питання правового регулювання опіки та піклування має ду­алістичний характер (є сферою впливу цивільного та сімейного законодавства), законодавство переважної більшості країн світу дотримується моністичного підходу до врегулювання цього питан­ня. Сімейне право в цих країнах не розглядається як самостійна галузь права і законодавства, а тому усі питання, що виникають у сфері опіки та піклування, традиційно віднесені до сфери пра­вового регулювання цивільного права (Алжир, Греція, Грузія, Португалія, Франція, ФРН та ін.). Разом з тим колізійні питання інституту опіки та піклування виникають у зв'язку із значними відмінностями в матеріальному праві різних держав, що регулює ці відносини. Так, як вже вище зазначалося (див. коментар до ст. 18), у різних країнах по-різному визначається вік настання повної або часткової дієздатності. Підставами обмеження або позбавлення дієздатності доволі часто виступають такі фактори, як психічний розлад, слабоумство, марнотратство, зловживання наркотичними або алкогольними речовинам, іноді навіть фізичні вади (наприклад, згідно із ч. 2 ст. 936 ФЦК за глухонімого, якщо він не вміє писати, дарування повинне бути прийняте піклуваль­ником, спеціально призначеним для цієї мети).

Таким чином, оскільки опіка і піклування тісно пов'язані із особистим статусом фізичної особи, зокрема її дієздатністю, то цілком закономірно, що цей інститут підпорядковується особисто­му закону особи, щодо якої встановлюється або скасовується опіка або піклування. Особистим законом особи, над якою встанов­люється опіка або піклування, регулюється порядок встановлення опіки і піклування, підстави їх встановлення, вимоги до особистих якостей опікуна (піклувальника), підстави і порядок скасування або припинення опіки та піклування. До сособистого закону від­силають, як загальне правило, і колізійні норми багатьох інозем­них законодавств (Австрії, Венесуели, Італії, Перу, Росії, Румунії,

68

Таїланду, Тунісу, Туреччини, ФРН, Угорщини та ін.). Слід мати ЦЬ увазі, що ст. 24 передусім встановлює колізійні правила, що Иютосовуються до відносин з опіки та піклування, а тому вони не Поширюються на випадки т.з. патронату. При визначенні права, НО підлягає застосуванню до таких (патронатних) відносин, слід ІМтосовувати відповідні правила ст. 16 цього Закону.

2. Правило, що встановлене ч. 2 ст. 24, є спеціальною колізій-НОЮ нормою, яка регулює групу питань, пов'язаних з обов'язком Опікуна (піклувальника) прийняти опіку (піклування). Вітчизняне Іфаво виходить з того, що призначення фізичної особи опікуном (Піклувальником) можливе лише за її письмовою згодою (ч. З ЦТ. 63 ЦК України), однак у ряді країн закон може зобов'язувати •Моїх громадян прийняти на себе обов'язки опікуна (піклу-Ильника). Так, наприклад, згідно із § 1785 НЦУ кожен німець Юбов'язаний прийняти на себе обов'язки з опіки, для здійснення <КИХ він обраний судом у справах опіки, якщо його призначенню НС перешкоджають причини, прямо передбачені у законі. Більш fOro, суд у справах опіки може примусити особу, яку обрано Опікуном, прийняти обов'язки по опіці шляхом встановлення (ЦТрафу (§ 1788 НЦУ). Згідно з цим законодавець і формулює (ІОрму ч. 2 коментованої статті в тому аспекті, що у разі, коли ІИІкуном (піклувальником) призначається іноземний громадя-НИН, слід відповідно до приписів цієї норми виходити з правил tefFo особистого закону, які визначають, за яких умов він м'оже Пдмовитися від прийняття на себе опіки (піклування). Цим же Івконом визначатиметься і здатність фізичної особи виступати І якості опікуна або піклувальника. Більшість правових систем ІИеувають до потенційних опікунів (піклувальників) досить ви-IWd вимоги (бездоганні моральні якості, користування повагою у суспільстві, забезпеченість достатнім майном для утримання Підопічного, сповідування релігії країни перебування підопічного Ющо), які мають значні особливості з огляду на національно-культурну специфіку кожної держави.

3. Для визначення права, що регулює майнові та особисті Немайнові відносини між опікуном (піклувальником) та особою, Яка перебуває під опікою (піклуванням), закон використовує ДВІ колізійні прив'язки. Основне значення при цьому надається Праву держави, компетентний орган якої призначив опікуна (Піклувальника). Тому при встановленні опіки (піклування) ук­раїнськими органами опіки та піклування до зазначених відносин Незалежно від громадянства їх учасників будуть застосовуватися Приписи українського законодавства. Якщо ж опіку (піклування) •Становлено компетентними на це органами іноземної держави, 1 права та обов'язки сторін здійснюються в Україні, застосу-Инню підлягає відповідне іноземне законодавство, ^апдиклад. Німецькі компетентні органи встановили піклування" щодо не­повнолітнього громадянина ФРН, який проживає у Німеччині, а 1 якості піклувальника призначили його найближчого родича — українського громадянина, який проживає в Україні. Однак не-

69

вдовзі підопічний переїжджає на постійне місце проживання до України до свого піклувальника. В даному випадку весь комплекс відносин (як майнові, так і особисті немайнові) між підопічним — німецьким громадянином і піклувальником — громадянином України повинен підпорядковуватися німецькому праву.

Закон також передбачає виняток із загального правила на випадок, якщо опіка (піклування) були призначені за кордоном, однак підопічний має місце проживання в Україні. В такому разі в інтересах підопічного, який проживає на території України і ук­раїнське право є більш сприятливим для нього, аніж право держа­ви, орган якої призначив опікуна (піклувальника), відносини між опікуном і підопічним будуть регулюватися українським законом. Яких-небудь формальних критеріїв визначення більшої чи меншої «сприятливості» вітчизняного права для особи, яка перебуває під опікою (піклуванням), коментована стаття не містить, а отже, при визначенні сприятливості для підопічної особи необхідно виходити з норм українського права, які захищають її інтереси: обов'язок опікунів (піклувальників) дбати про підопічного, дбати про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом, лікуванням, дбати про його виховання, навчан­ня та розвиток, вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного, щодо дотримання гарантій від можливих зловживань з боку самого опікуна (піклувальника) тощо. Слід зазначити, що аналогічні правила містять і деякі зарубіжні законодавства, наприклад ч. 1 ст. 24 Ввідного закону до НЦУ, п. З ст. 1199 ЦК РФ, ч. З ст. 48 угорського Закону про МПП та ін.

4. Слід мати на увазі, що оскільки укладені Україною міжнародні угоди — Мінська конвенція 1993 р. та двосторонні договори про правову допомогу містять правила про можливість передачі опіки або піклування установам країни громадянства підопічного, уста­нові країни, на території якої ця особа має місце проживання, — установа, яка прийняла опіку або піклування може здійснювати їх у відповідності із законодавством своєї країни (ст. 36 Мінської конвенції, ст. 29 договору з КНДР, ст. 26 договору з Чеською Республікою, ст. ЗО договору з СРВ та ін.) Поряд з цим частина 4 коментованої статті закріплює, що опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних заперечень відповідної консульської установи або дипломатичного пред­ставництва України. Наприклад, якщо український громадянин проживає в Російській Федерації, то за відсутності законних за­перечень консульської установи або відповідного дипломатичного представництва України опіка (піклування) стосовно нього можуть бути встановлені у відповідності з приписами російського права.

5. Згідно із ч. 5 ст. 24 цього Закону щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в Україні, або її майна, що знаходиться на території України, у разі потреби в інтересах опі­ки чи піклування можуть бути вжиті заходи для захисту прав та

70

вИОрони майна відповідно до права України. Таким чином, якщо російський громадянин, щодо якого російські органи опіки і РІКлування встановили опіку (піклування), проживає або має май-ЦО, наприклад, в Україні, то українські органи опіки і піклування ІІШоть право здійснювати заходи опіки та піклування відповідно ^:Цй права України. Про вжиті заходи закон зобов'язує компетентні •ргани невідкладно сповістити дипломатичне представництво або Цвнсульську установу держави, громадянином якої є відповідна Коментована стаття в цілому співпадає з правилом ст. 35 Іінської конвенції та аналогічними правилами двосторонніх ^говорів про співробітництво органів опіки та піклування різних кав і про координацію колізійних та процесуальних питань за стю України (ст. 31 договору з Республікою Молдова, ст. ЗО »говору з Литовською Республікою, ст. 23 договору з Республі-•ОЮ Македонія, ст. ЗО договору з Естонською Республікою, ст. 26 Арговору з Турецькою Республікою, ст. ЗО договору з Латвійською республікою, ст. 31 договору з Республікою Польща та ін.).

-=(

Стаття 25. Особистий закон юридичної особи

' 1. Особистим законом юридичної особи вважається право дер-•рви місцезнаходження юридичної особи.

' 2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи • держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином торена згідно з правом цієї держави.

3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, Мстосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган ^Правління юридичної особи.

1. Коментована стаття дає відповідь на питання, право якої

«ржави підлягає застосуванню при вирішенні колізійних про­ем, пов'язаних з визначенням обсягу правосуб'єктності юри-ДИЧної особи у відповідній країні. Таке право в доктрині МПП Втримало назву особистий закон або особистий статут юридич-НОІ особи — lex societatis. В сучасному МПП використовуються іілька теорій (доктрин) визначення особистого закону (статуту) Юридичної особи:

а) теорія інкорпорації: особистим законом юридичної особи І Право держави, в якій вона зареєстрована або іншим чином Отворена згідно з правом цієї держави. Такий підхід здебільшого є ШІрактерним для країн з англосаксонською системою права (Авс-Ірвлія, США, Великобританія, Нова Зеландія та ін.) та деяких краш Континентальної Європи (Нідерланди, Російська Федерація, Чехія, Швейцарія). Наприклад, застосування права держави за місцем •існування передбачено у ст. 154 швейцарського Закону про МПП 1987 р.: «До товариств застосовується право держави, в якій вони Мсновані». Критерій інкорпорації юридичної особи використаний Латиноамериканськими країнами у Конвенції про колізійні питання ПО відношенню до комерційних компаній (Монтевідео, 1979);

71

б) теорія осілості: друга її назва — теорія ефективного міс­цеперебування, згідно із якою особистим законом юридичної особи є право тієї держави, в якій знаходиться центр управління юридичної особи (адміністративний орган, рада директорів, прав­ління тощо). Цієї теорії дотримуються Бельгія, Греція, Іспанія, Люксембург, Франція, ФРН та ін. Прикладом відсилання до права держави за місцем знаходження адміністративного центру може бути ст. 10 ЦК Греції 1940 р,: «Право- та дієздатність юридичної особи визначаються за правом держави, в якій ця особа має го­ловний орган управління»;

в) теорія центру експлуатації: особистим законом юридичної особи є право тієї держави, в якій ця юридична особа здійснює основну господарську діяльність (вилучає прибутки, отримує до­ходи, здійснює податкові відрахування тощо). Критерій діяльності характерний в основному для країн, що розвиваються (держави Африки та Азії). Так, наприклад, ч. 1 ст. 547 Торгового кодексу Алжиру, визнаючи доміцилієм товариства його місцезнаходжен­ня, поряд з цим уточнює, що «товариства, які здійснюють свою діяльність в Алжирі, підпорядковуються алжирському закону» (ч. 2 ст. 547 ТК Алжиру).

г) теорія контролю: особистим законом юридичної особи є право тієї держави, де проживають (або мають громадянство) суб'єкти, які фактично контролюють дану юридичну особу (на­приклад, за допомогою контрольного пакету акцій, внесених інвестицій тощо). Застосування цієї теорії вбачається доцільним у випадку, коли необхідно чітко визначити дійсну приналежність юридичної особи. Так, наприклад, у п. с) ч. 2 ст. 1 Угоди між Урядом України та Урядом Королівства Марокко про заохочення та взаємний захист інвестицій від 11.07.2006 р. використовується критерій контролю юридичної особи.

Зважаючи на різноманітні підходи у встановленні колізійних норм, за допомогою яких можна визначити особистий закон юридичної особи з метою запобігання конфлікту кваліфікацій (див. ч. 1 ст. 7 Закону та коментар до неї) слід керуватися де­фініцією юридичної особи, яка закріплена у ст. 80 ЦК України: «Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді». В якості формули прикріплення для визначення належного статусу юридичної особи, український законодавець у ч. 1 ст. 25 цього Закону, називає «право держави місцезнаходження юридичної особи». Встановлене в ч. 1 комен­тованої статті правило: «Особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи» — це типова колізійна норма з двосторонньою прив'язкою, яка може відсилати як до українського права, так і до іноземного. Особистий закон володіє ознакою екстериторіальності, і навіть якщо він буде іноземним, його необхідно застосовувати в межах української юрисдикції.

72

2. Різні підходи до визначення особистого закону юридичної

?0би на практиці породжують проблему в правовому регулюванні діяльності. Така проблема в МПП відома під назвою «колізія Кзій», існування якої обумовлюється наявністю у законодавстві гьох країн таких колізійних норм, які мають однаковий обсяг, Ще різні колізійні прив'язки. Так, в переважній більшості правових ІІІСтем світу передбачені колізійні норми, які визначають вибір Ярава для встановлення особистого закону юридичної особи, однак, Ш було показано в ч. 1 коментарю до цієї статті, самі колізійні Принципи мають різний зміст. Колізія колізій може проявлятися у Двох видах: «позитивної колізії» (коли одні правовідносини можуть Іути урегульовані кількома правовими системами) та «негативної ІОЛІзії» (коли жодна з правових систем не є компетентною для Ірегулювання конкретного виду правовідносин).

Позитивна колізія проявляється у випадку, коли на визна­чення особистого статуту юридичної особи «претендують» дві ) більше правових систем: наприклад, за обставин, коли юри-ДИЧна особа, яка зареєстрована в Австралії (де застосовується Критерій «інкорпорації»), здійснює свою діяльність на території франції (де застосовується критерій «осілості»). Саме тому одна Й та сама юридична особа, що має статут, який зареєстровано у Австралії, а місцезнаходження свого адміністративного органу — |*франції, буде визнана в Іспанії французькою, а в Російській Федерації — австралійською юридичною особою. При негативній

Жізії, юридична особа певною мірою втрачає свою початкову, «генетичну» національність¹. Наприклад, якщо юридична ВСОба зареєстрована у Франції, де використовується критерій ОСІЛОСТІ, а здійснює свою діяльність на території Австралії, де ІИІСОристовується критерій інкорпорації.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що для цілей цього Ііїсону місцезнаходженням юридичної особи визнається держава, у МСІй ця юридична особа зареєстрована або іншим чином створена ІГІдно з правом цієї держави. Відповідно до ст. 93 ЦК України міс­цезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до устаковчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Аналіз частин першої та другої ст. 25 Закону України «Міжнародне приватне право» дозволяє дійти висновку, ЩО вітчизняний законодавець у питанні визначення особистого Мсону юридичної особи керувався теорією інкорпорації. Такою державою в даному випадку слід вважати не країну, де мав місце Комплекс організаційно-правових заходів зі створення юридичної ООоби (проведення установчих зборів, підготовка установчих до­кументів, формування майна тощо), а країну, де юридична особа Пройшла реєстрацію в такій якості (шляхом внесення до торгового, банківського чи судового реєстру або іншим чином), коли ком-

¹ Див.: Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2006. - С. 176.

73

петентний орган держави своїм рішенням підтверджує, що певне утворення, яке претендує на статус юридичної особи, утворене у відповідності з передбаченою для юридичних осіб процедурою та володіє необхідними ознаками юридичної особи. Наприклад, згідно із § 21 книги І НЦУ некомерційне об'єднання, «яке не переслідує мету здійснювати підприємницьку діяльність, набуває правоздатності після внесення його до реєстру об'єднаннь, який ведеться в компетентному дільничому суді».

Частина 7 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-IV передбачає, що у разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, поміж інших документів додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місце­знаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру. Документ про підтвердження реєстрації інозем­ної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку. Цей документ має бути посвідчений відповідно до приписів законодавства країни його видачі, викладений українською мовою та легалізований у кон­сульській установі України. Так, наприклад, витяг з торговельного реєстру німецької компанії може бути посвідчений у посольстві ФРН в Україні та легалізований в Міністерстві закордонних справ України (див. коментар до ст. 13 цього Закону).

3. Пов'язуючи визначення статуту юридичної особи з критерієм інкорпорації, Закон диспозитивне дозволяє для визначення цього статуту використовувати принцип осілості. Ця прив'язка є суб-сидіарною до основної, що міститься у ч. І коментованої статті, і може застосовуватися винятково у разі відсутності умов, перед­бачених ч. ч. 1,2 ст. 25 цього Закону або якщо їх взагалі немож+ ливо встановити. В такому випадку особистий закон юридичної особи буде визначатися за правом держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.

Іноді колізійний критерій інкорпорації або осілості, який пе­редбачає застосування права іноземної держаки, обмежується на користь свого власного національного прана ні отакою критерію центру експлуатації. Наприклад, ст. 11 ЦК (миту, встановлюючи застосування права, де знаходиться основний орган управлін­ня, зазначає, що у разі, коли ця особа :щійаікн спою основну діяльність у Єгипті, то підлягає застосуванню < І имсісі.кий закон. Передбачаючи в цілому застосування прана Іа критсрісм інкорпо­рації, ст. 25 італійського Закону про МП 11 поряд І цим дозволяє при визначенні особистого закону юридичної особи обмежувати його на користь італійського права уднох тіпалках нкщо орган управління знаходиться в Італії або у разі, коли осношш діяльність юридичної особи здійснюється на території І Інші

Таким чином, сучасна законодавча л рак І и км >Ік мпчи Іняна, так і різних зарубіжних держав розвивається шлихом відмежування особистого закону (статуту) юридичної ос of) м миі її національності

74

(ПІД якою, як правило, розуміється приналежність юридичної

•еоби до певної держави), а опрацьовані наукою МПП критерії

Різначення приналежності юридичної особи до певної держави

Іикористовуються в якості відповідних колізійних прив'язок.

Цементована стаття закріпл¹⁰⁶ загальне формулювання «особис-

9ИЙ закон юридичної особи», яке охоплює як вітчизняні, так й

.Іноземні юридичні особи, а тому право держави, де засновано

Юридичну особу, завжди буде її особистим законом незалежно

Ыд її державної приналежності.

Стаття 26. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної

особи

1. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи •Накачається особистим законом юридичної особи.

f 1. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної осо­би є основоположними категоріями, які визначають її цивіль­ну правосуб'єктність. Стосовно цих двох елементів цивільної Правосуб'єктності питання ^ПР° право, що підлягає застосуванню (колізійне питання), може виникнути у зв'язку з існуючими розбіж­ностями в законодавстві окремих країн. Зокрема, цивільним правом різних країн по-різному визначається зміст право- та дієздатності, Право різних країн передбачає численні обмеження правоздатності або для певних видів юридичних осіб, або в окремих сферах підпри­ємницької діяльності тоїД⁰- З огляду на зазначене вітчизняний зако­нодавець виходить з необхідності того, що цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначаються особистим законом юридичної особи. Законодавство і судова практика зарубіжних країн по-різному підходять до формулювання колізійних прив'язок, які регулюють питання _визначення права, що піддягає застосуванню до цивільної право- та дієздатності юридичних осіб. Так, ст. 10 ЦК Греції встановлює, що «право- та дієздатність юридичної особи визначається за правом держави, в якій ця особа має свій головний орган управління». Відповідно до ст. 9 польського Закону про МПП «правоздатність юридичної особи визначається за законом тієї держави, в якому ця особа має своє місцеперебування».

У сфері регулювання цивільно-правових відносин вітчизняне законодавство наділяє іноземні юридичні особи національним режимом (див. коментар Д° ^ст- 29 цього Закону). Це означає, що іноземні юридичні Особи можуть набувати аналогічні права і нести ті ж самі обов'язки, що і українські учасники цивільного обігу. Можливість мати Права і обов'язки входить до складу категорії цивільної правоздатності юридичної особи, а сама правоздатність, її зміст і межі визначається особистим законом цієї особи, тобто згідно із ч. 2 ст. 25 цього Закону правом держави, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. Якщо іноземна юридична особа за своїм особистим законом наділена спеціальною правоздатністю (наприклад, винят-

75

I

ково для здійснення благодійної діяльності), то вона не має права вчиняти дії, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків поза межами її спеціальної право­здатності і в країні місця свого нового перебування, діяльності і т.д. Отже, виключно в межах правоздатності, встановленої її особистим законом, юридична особа може набувати свої цивільні права, встановлені і українським правом.

Діздатність іноземної юридичної особи здійснюється через діяльність фізичних осіб, які виступають у якості органів юри­дичної особи. Усі цивільні права та обон'я Іки для юридичної особи набуваються саме завдяки діяльності її органів, а тому дієздатність юридичної особи зводиться мини І коно до компетенції цих органів. Весь комплекс питань, необхідних для повноцінного функціонування юридичної особи, що пом'я Іаниіі з її дієздатніс­тю, також повинен вирішуватися згідно І комснтоианою статтею за особистим законом юридичної особи Іф;Іном держави, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. Слід мати на уна Іі, Іцо дієздатність юридичних осіб, як і їх правоздатність, може мати спеціальний характер, а тому вони мають прано вчиняпі лише такі юридичні дії, які відповідають установленим цілям ї\ діяльності.

Разом з тим в окремих країнах статус Іноіемпої юридичної особи визначається її особистим законом /шию остільки, оскіль­ки це допускається місцевим законодаисіиом щодо юридичних осіб взагалі й іноземних юридичних осіб Іокремн, Деякі держави прямо встановлюють правила, які не допуск/нон, для іноземних осіб користування більшими правами, ;ІІІІж ІІІмн, Іцо нолодіють місцеві юридичні особи тієї ж категорії. аОо ж м І.ІІ а;Іі створюють преференції національним юридичним <но(>;Ім перед Іноземними з метою обмежити останнім вільний досіун до Іюшіої місцевості, галузі праці тощо. Так, наприклад, КопсІІІІуІІІя ІІІппу Монтана (США) у ст. 15 (§ 11) встановлює, що «жодна компаній і корпо­рація, що утворилася за законом якої-неОулІ. ниши крнїми, штату чи території, не повинна мати або здійспіожіїи н межах цього штату більше прав чи привілеїв, ніж ті, якими ми/тліють такі ж або схожі компанії чи корпорації, які утнорош І.І шконами цього штату. Усі іноземні корпорації, які отримали /І<> ті І Ідійснювати операції в штаті Монтана, повинні бути тдиорндкоішні усім зобов'язанням, обмеженням і податкам, які Іюмш/ІеиІ або можуть бути покладені на подібного роду корпорації. що оріанповані за законами цього штату».

Отже, в певній мірі можна говорити про Іс. що. І одного боку, правосуб'єктність іноземної юридичної Іипіш (її право­ва дієздатність) визначається її особистим митом, який має екстериторіальний характер, а з іншого боку лиги.ніс І ь такої юридичної особи регулюється правом країни Іершорп ІІ основної діяльності. При цьому умови такої діяльної 11 перемажмо низна-чаються правовим режимом, яким наділяїтьої юрІІ/ІІІчнн особа країною її місця перебування.

76

Стаття 27. Особистий закон іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права іноземної держави

' 1. Особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною •собою відповідно до права держави, у якій така організація ство­рена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на Території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин.

1. Необхідність закріплення цієї норми в Законі України «Про міжнародне приватне право» зумовлена все більшим поширен­ням на практиці так званих «квазіправосуб'єктних» утворень. Це пов'язано з тим фактом, що право деяких зарубіжних країн допускає існування в якості суб'єктів цивільних правовідносин утворень, які поряд з цим не набувають статусу юридичної особи. Така ситуація має, наприклад, місце щодо об'єднань підпри­ємців, які переслідують некомерційну мету, деякі громадські об'єднання, релігійні організації та передбачених зарубіжним законодавством деяких видів торгових товариств. Так, наприклад, у Франції часто використовуються засновані на підставі договору об'єднання господарських товариств (GIE) для реалізації спільної економічної політики. Такі організації можуть набути статусу юридичної особи з моменту реєстрації їх у торговому реєстрі або ж можуть діяти без реєстрації і без набуття статусу юридичної особи. Схожа ситуація склалася стосовно повних товариств у праві Великобританії та командитних товариств у ФРН. Тому, наприклад, повне товариство за українським правом буде вва­жатися юридичної особою, а за англійським правом воно буде розглядатися як проста сукупність фізичних осіб.

Стаття 27 цього Закону передбачає, що особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. З врахуванням того, що такі організації ство­рюються на підставі договору, який укладається їх засновниками, місцем заснування цієї організації слід вважати місце вчинення установчого договору. Так само, якщо організаційно-правові дії спрямовані на створення юридичної особи були розпочаті в одній країні, а отримали своє логічне продовження уже в іншій, моментом і місцем її створення слід вважати момент і місце, коли і в якій країні цей процес отримав завершення. Наприклад, якщо подібне об'єднання буде створене у Франції, а зареєстроване як юридична особа у ФРН, то іноземним правом, що підлягає за­стосуванню буде саме німецьке право як право місця заснування юридичної особи.

Коментована стаття містить правило, яке дає відповідь на пи­тання з приводу того, які норми права слід застосовувати у разі, коли організація, що не є юридичної особою, діє на території України. Закон дає відповідь, що у таких випадках застосовується

77

законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб. Наприклад, правове становище релігійної групи, створеної на те­риторії Швеції і яка займається місіонерською діяльністю (у якості основної) на території України, буде регулюватися законодавством України, а не Швеції. Варто звернути увагу на те, що наведене правило не наділене законом абсолютним характером, а тому з нього можуть бути зроблені винятки, якщо це прямо випливатиме з приписів закону. Окрім цього, правила вітчизняного законодавства щодо юридичних осіб не повинні застосовуватися до організацій, які не володіють статусом юридичної особи за іноземним правом, також і у випадках, коли необхідність іншого підходу прямо вип­ливає із сутності відносин, учасником яких є така організація, якщо з цих відносин виникло колізійне питання.

Стаття 28. Обмеження повноважень органу або представника юридичної особи

1. Юридична особа не може посилатися на обмеження повно­важень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона мас місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

1. Інтереси цивільного та торгоиого оГшїм иимпгиють забез­печення їх стабільності, запобігання можлІІІІості гі окремих ви­падках заперечення правочинів через посиланим ми особливості іноземного законодавства, до якого підсилаг особистий закон юридичної особи. Стаття 28 Закону України «Про міжнародне приватне право» стосується випадків, коли юридична особа, яка заснована в одній країні (право якої с її оио(>иеіим законом), вчиняє правочин в іншій країні. Положення цім спиті закріплює примат національного законодавства країни мини пчинення пра­вочину на випадок колізії між правовими сне гемами.

Згідно з диспозицією статті, що коментупьем, юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її орі ииу або пред­ставника на вчинення правочину, яке не відоме І Ірину держави, у якій інша сторона має місце перебування або ІІшчодження, крім випадків, коли інша сторона знала або за ними ІІГк-типинами не могла не знати про такі обмеження. Наприклад, ленкі обмеження повноважень органу або представника англійської юридичної особи, що випливають з відносин довірчої власності, не dwivih братися до уваги німецькими правозастосовними органами, нкшо мравочин вчинено у ФРН, оскільки вони не відомі німецькому мрнву.

Дана презумпція (припущення того, що інша І -троим у право-чині не знала або наперед не повинна була шат про існування обмежень повноважень органу або представника юри/пічної особи на вчинення правочину, не відомого праву держами, и якій цей орган або представник юридичної особи вчиним пршіочин) спря­мована на забезпечення стабільності цивільного і три чи по обігу І

78

г та

•вхисту прав і законних інтересів протилежної сторони у правочині. Це означає також, що юридична особа не може володіти більшим Обсягом правомочностей, аніж юридичні особи, які засновані в цій другій країні. Виняток з цього правила може бути зроблений лише у разі недобросовісної поведінки контрагента у правочині. Слід Мати на увазі, що незнання протилежною стороною обмеження Вищезазначених повноважень повинно бути доведено. За умови Надання належних доказів про те, що інша сторона знала або за •сіма обставинами не могла не знати про існуючі обмеження органу •бо представника юридичної особи на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебу­вання або знаходження, посилання юридичної особи на існуючі Обмеження вважаються неправомірними.

Стаття 29. Національний режим діяльності іноземних юридич­них осіб в Україні