2. Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.

1. Коментована стаття закріплює один з основоположних принципів міжнародного співробітництва — принцип взаємності. Взаємністю в МПП називається надання іноземним особам пев­них прав або пільг та наділення їх відповідними обов'язками за умови, що власним фізичним та юридичним особам даної держави гарантуються адекватні права або пільги в іноземній державі. Так, наприклад, ч. 2 ст. 410 ЦПК України встановлює, що іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними до­говорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

В доктрині МПП прийнято розрізняти два види взаємності: матеріальну і формальну. Матеріальна взаємність означає, що іноземним суб'єктам (громадянам та юридичним особам) в країні перебування гарантуються такі самі правомочності, які надають­ся місцевим громадянам та юридичним особам в країні, до якої належать ці іноземні особи. Прикладом класичної матеріальної взаємності є ст. 11 ЦК Франції, яка декларує, що іноземець користується у Франції такими ж цивільними правами, які на­даються французьким громадянам в тій державі, громадянином якої є цей іноземець, на підставі міжнародного договору. Істотні

відмінності, що існують між правовими системами окремих дер­жав, різко обмежують сферу застосування принципу матеріаль-ИОЇ взаємності, а тому на практиці більшого поширення набув Принцип формальної взаємності. Формальна взаємність означає Ждання іноземним суб'єктам у країні перебування або таких же Правомочностей, що мають місцеві фізичні та юридичні особи («національний правовий режим»), або урівняння їх з права­ми інших найбільш сприятливих іноземних суб'єктів («режим Найбільшого сприяння»). Так, наявність формальної взаємності Припускається, зокрема, у ч. 1 ст. 4 Закону України «Про охорону Прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. № 3689-ХІІ: •Іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим Законом, відповідно до міжна­родних договорів України чи на основі принципу взаємності»'.

Коментована стаття не розкриває безпосередньо принципу ІЗаемності; вона навіть не наводить умови застосування матеріаль­ної або формальної взаємності. Згідно із загальним правилом, Сформульованим у ч. 1 ст. 11 Закону, вітчизняний суд чи інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, ЧИ застосовується у відповідній іноземній державі до подібних Правовідносин право України. Тому ст. 11 виходить з того, що застосування права іноземної держави має безумовний характер, І Отже, взаємність є, таким чином, винятком із зазначеного Правила.

Взаємність у МПП має дві форми — позитивну і негативну. 1а допомогою позитивної взаємності держави встановлюють вукупність певних повноважень, якими можуть користуватися Громадяни та організації однієї держави або певної кількості дер-Жав на території, відповідно, іншої чи інших держав². Негативна таємність становить собою заходи, що вживаються державою з Мвтою захисту власних інтересів або інтересів своїх фізичних та Юридичних осіб від недружніх дій іншої держави, і поділяється ЇЙ, реторсії та репресалії. Репресалії — це заходи, що застосо­вуються однією державою у відповідь на неправомірні дії іншої держави, що спричинили заподіяння майнової шкоди першій державі. Реторсії (лат. retorsio — зворотна дія) становлять собою •восіб реагування однієї держави на правомірні за формою, однак ИМружні за змістом акти іншої держави, які є дискримінаційними ЩОДО суб'єктів першої держави.

І Вітчизняний законодавець в Законі України про МПП відмо-ВШКя від можливості обмеження застосування іноземного права ИЦіПідставі відсутності взаємності, хоча, наприклад, ч. З ст. 410 ЩІК України передбачає, що законом України можуть бути вста-НОВлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. — Ст. 36. ^! Див.: Ануфриева Л.П. Международное частное право: Учебник: В 3-х т. — Т. 1: Общая часть. — М.: БЕК, 2000. — С. 114.

34

35

тих держав, у яких допускаються спеціальні обмеження цивіль­них процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України. Аналогічне правило міститься і у ч. З ст. 123 ГПК України, яка передбачає, що законодавством України можуть бути встанов­лені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України'.

Інститут реторсії відомий і законодавству деяких інших країн. Наприклад, ст. 1194 ЦК Російської Федерації встановлює, що урядом РФ можуть бути встановлені обмеження у відповідь (ре­торсії) щодо майнових та особистих немайнових прав громадян і юридичних осіб тих держав, у яких є спеціальні обмеження майнових та особистих немайнових прав російських громадян і юридичних осіб. Відповідні положення про застосування прави­ла реторсії містяться і у законадавстві таких країн, як Білорусь (ст. 1102 ЦК), Вірменія (ст. 1261 ЦК), Казахстан (ст. 1093 ЦК), Узбекистан (ст. 1167 ЦК).

2. Частина 2 коментованої статті закріплює презумпцію існування взаємності: вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше. Правило ч. 2 ст. 11 має важливе практичне зна­чення. Насправді суд чи інший компетентний правозастосовний орган на місцях не завжди мають можливість достовірно знати, застосовується на даний момент принцип взаємності у взаємовід­носинах України з тією чи іншою державою чи ні. Тому цим правилом необхідно керуватися лише у разі, коли застосування права іноземної держави залежить від взаємності. Якщо ж така залежність відсутня, необхідно застосовувати загальні правила ч. 1 цієї статті.

Слід зазначити, що дана стаття не вирішує, хто і яким чином буде доводити відсутність взаємності в іноземній державі. Отже, згідно з вітчизняним законодавством тягар доказування (onus probandi), що принцип взаємності в даному випадку відсутній, покладається на заінтересованих осіб. Для порівняння можна звернутися до угорського Закону про МПП, в якому також презю-мується наявність взаємності, доки не буде доведено інше (ст. 6). Разом з тим ця стаття зазначає, що у разі, коли вимагається взаєм­ність, то про існування або про відсутність взаємності міністр юстиції видає обов'язкову для правозастосовного органу довідку. Оскільки ж визначення взаємності тісно пов'язане з встановлен­ням змісту норм права іноземної держави, то, відповідно, правила ст. 8 цього Закону можуть бути застосовані і для доказування наявності взаємності в конкретній іноземній державі. Однак у будь-якому разі рішення про відсутність чи наявність взаємності повинен приймати суд (або інший правозастосовний орган).

Стаття 12. Застереження про публічний порядок

1. Норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати Неможливо, застосовується право України.

2. Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрун­туватися лише на відмінності правової, політичної або економічної Системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

1. Застереження про публічний порядок є обмежником чин­ності вітчизняної колізійної норми і відповідно дозволяє пов­ністю виключити застосування норми права іноземної держави, Несумісної з публічним порядком країни суду. Застереження про Публічний порядок використовується в законодавстві та доктрині МПП багатьох країн світу. В сучасній світовій практиці міжна­родного права загальноприйнятим для позначення цієї категорії є ІЖивання французького терміна «loi d'ordre public». Поряд з цим 1 німецькій доктрині використовується термін «Vorbehaltsklausel», й в англо-американській — «public policy».

Застереження про публічний порядок є своєрідним віддзерка­ленням концепції імперативних норм (ius cogens), що закріплена у СТ. 14 Закону України про МПП. Якщо положення про імпера-ТИіні норми приписують обов'язкове застосування деяких норм Національного права до відносин, що регулюються іноземним Ж Коном («позитивний припис»), то застереження про публічний Порядок, навпаки, забороняє застосування відносно них окремих Норм іноземного права («негативний припис»). Правова природа Обох інститутів подібна: невипадково окремі автори розглядають ЇІСТереження про публічний порядок як особливий різновид ін-вТИТуту публічного порядку¹. В такому випадку прийнято виділяти НОІитивне застереження про публічний порядок (правила про за-ІТОсування імперативних норм) і негативне (власне застереження Про публічний порядок).

Формування конструкції публічного порядку пов'язане з діяль-НІСТЮ у XVII столітті школи постглосаторів (зокрема, голландця У, Губера), однак її загальна концепція вперше склалася у фран-цуаькому праві. Використання категорії «публічний порядок» без-(ІОСередньо взяло свій початок із нормативного змісту ст. 6 Кодексу Ніполеона, яка містить відому норму: «Приватні договори не по-йНКНІ порушувати закони про публічний порядок і норми моралі». Рвжриваючи зміст зазначеної статті, французька доктрина МПП

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.

36

¹ Див.: Международное частное право: Учебник / Под ред. Н.И. Мары-шмой. — М.: Контракт, Инфра-М, 2000. — С. 86—87.

37

здійснює диференціацію loi d'ordre public власне на «внутрішній (національний) публічний порядок» (ordre public interne) та на «міжнародний публічний порядок» (ordre public international), тобто публічний порядок, що обмежує застосування норм іноземного пра­ва. Останній точніше, на думку М. Вольфа¹, пропонується називати ordre public externe («зовнішній публічний порядок»).

Французька доктрина асоціюється з так званою «позитивною концепцією публічного порядку», згідно із якою публічний поря­док становить собою систему матеріально-правових норм, які в силу своєї когентності усувають дію норм права іноземної держави. Вона знайшла своє відображення також і в законодавстві інших романістичних країн (ст. 24 ЦК Алжиру, ст. 12-3 ЦК Іспанії, ст. 17 ЦК Італії, ст. 3081 ЦК Квебеку, ст. 22 ЦК Португалії) та деяких (зокрема, ст. 22 ЦК Парагвая) латиноамериканських країн. Цій концепції протиставляється так звана «негативна концепція», згідно із якою неприпустимість застосування норм права іноземної держави, що не відомі національному правопорядку певної держа­ви, прямо випливає із загальних принципів його побудови. Непри­йнятність застосування норм права іноземної держави пов'язується з можливістю заподіяння істотної шкоди правопорядку відповідної країни. Класичним прикладом застосування негативної концепції застереження про публічний порядок є ст. 6 Ввідного закону до НЦУ, у якій вказано: «Правова норма іноземної держави не за­стосовується, якщо її застосування веде до результату, який є явно несумісним з істотними принципами германського права. Тим більше вона не застосовується, якщо її застосування несумісне з основними правами». Виключний характер має застереження про публічний порядок у ст. 80 Бразильського Кодексу по застосуван­ню юридичних норм 1964 p., відповідно до якої іноземний закон не застосовується, якщо зачіпається національний суверенітет, рівність, мораль або звичаї країни. Застереження про публічний порядок в його негативній концепції набуло більшого поширення у законодавстві та доктрині зарубіжних країн, ніж в позитивній і втілене в цивільних кодексах Вірменії (ст. 1258), Габону (ст. ЗО), Греції (ст. 32), Єгипту (ст. 28), Російської Федерації (ст. 1193), Сирії (ст. ЗО), а також у законах про МПП Австрії (ст. 6), Польщі (ст. 6), Туреччини (ст. 5), Угорщини (ст. 7), Швейцарії (ст. 17), ст. 150 Генеральних принципів цивільного кодексу КНР та ін. В доктрині ж і практиці країн англо-американської правової сім'ї характерною особливістю застосування застереження про публіч­ний порядок (public policy) є регламентація даного виду відносин шляхом застосування місцевого закону.

Вітчизняні законодавство і доктрина МПП виходять з нега­тивної концепції публічного порядку, однак чинне національне законодавство не містить визначення поняття «публічний по-

¹ Див.: Вольф М. Международное частное право. — М.: Гос. изд-во иностр. лит., Полиграф, книга, 1948. — С. 188.

рядок». Між тим термін «публічний порядок» використовується як в матеріальному (ст. 228 ЦК України «Правові наслідки вчи­нення правочину, який порушує публічний порядок»), так і в Процесуальному законодавстві (ч. 2 ст. 415 ЦПК України). Так, Наприклад, в останньому випадку на прохання іноземного суду Під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися ІЗ застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування НЄ суперечить законодавству України та її публічному порядку. В свою чергу п. 2 ч. 2. ст. 34 Закону України «Про міжнародний Комерційний арбітраж» передбачає, що арбітражне рішення може бути скасоване судом у разі, якщо суд визначить, що об'єкт спору Не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, або арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. Тут же у п. 2 ч. 1 ст. 36 зазначається, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення незалежно від того, в якій Державі воно було винесено, може бути відмовлено, якщо суд •изнає, що визнання та виконання цього арбітражного рішення Суперечить публічному порядку України.

Законодавчу прогалину у визначенні поняття «основний Правопорядок (публічний порядок)» частково усуває практика Верховного Суду України. Згідно із п. 12 постанови № 12 «Про Практику розгляду судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, Постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу Щ території України», під публічним правопорядком належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, ЯКІ становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її неза-Докності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних Юнституційних прав, свобод, гарантій тощо).

Проблема публічного порядку у МПП пов'язана з приватно-пра-Ювими нормами, які в силу різних обставин мають істотне значення ДЛЯ національного правопорядку і тому повинні володіти підвище­ним ступенем захисту. Тому ч. 1 коментованої статті і встановлює Правило, згідно з яким норма права іноземної держави не застосо-І^еться у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, •но несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується правило proper law, тобто Ярява, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами (див. Ивментар до ч. 2 ст. 4 цього Закону), а якщо таке право визначити Яво застосувати неможливо, застосовується право України. ¹ Однак слід мати на увазі, що наявність лише самого протиріччя МІЖ змістом норми права іноземної держави та основним правопо­рядком України не тягне автоматичного застосування застережен­ні про публічний порядок. Це правило починає діяти лише у разі, Ц8ЛИ наслідки застосування українським судом конкретної норми Права іноземної держави вступають у конфлікт з публічним по­рядком України. Так, ст. 21 СК України встановлює, що шлюбом • Сімейний союз жінки та чоловіка, а отже, виключає можливість Шнування одностатевих шлюбів. Однак, наприклад, у таких шта-

38

39

тах Нової Англії (США) як Вермонт і Массачусеттс одностатеві шлюби визнаються дійсними. Тим не менш, незважаючи на те, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу (ст. 55 цього Закону), двом громадянам однієї статі з цих штатів буде відмовлено в укладенні шлюбу в органах РАЦСу України. В такому випадку вступить в дію правило застереження про публічний порядок, оскільки у разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімей­ного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. До того ж, як слушно зазначає З.В. Ромовська, можливість «шлюбу» між особами однієї статі суперечить і християнській моралі, канонам інших релігійних вірувань, не узгоджується вона й з моральними засадами українського суспільства¹. З іншого боку, після смерті одного з подружжя той з подружжя, який пережив іншого, має право на спадкування житла, яке вони спільно придбали під час проживання в Україні. Суб'єктивне спадкове право такого подружжя само по собі не протирічить основам правопорядку України і буде визнане на її території.

Інститут застереження про публічний порядок знайшов також своє закріплення і в багатьох міжнародних конвеціях в галузі МПП, серед яких слід назвати Гаазьку конвецію про право, що підлягає застосуванню до договорів про посередництво і до представництва, 1978 р. (ст. 17), Гаазьку конвенцію про право, що підлягає застосуванню до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, 1986 р. (ст. 18), Римську конвенцію про право, що підлягає застосуванню до договірних зобов'язань, 1980 р. (ст. 16), Міжамериканську конвенцію про право, що застосо­вується до міжнародних контрактів, 1994 р. (ст. 18) та ін. Так, наприклад, згідно із ст. 13 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерцій­них справах (Гаага, 1965 p.), підставою для відмови у виконанні прохання запитуючої держави про вручення судових документів запитуваною державою може бути те, що вона вважає, що таке виконання порушить її суверенітет або безпеку.

2. З метою конкретизації умов застосування застереження про публічний порядок частина 2 коментованої статті закріпила досить важливе правило, притаманне демократичному суспіль­ству, заснованному на соціальне орієнтованій ринкові економіці, про те, що відмова в застосуванні права іноземної держави не може грунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

Так, сімейне право України, яке традиційно тяжіє до пандектноі (германської) правової підсистеми континентального права, мас істотні розбіжності у врегулюванні відносин з приводу укладання

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: Ін Юре, 2003. — С. 65.

40

нового (другого) шлюбу від інституційної (романської), зокрема французької. У зв'язку з цим, наприклад, громадянка Франції, яка півроку тому розлучилася з чоловіком і постійно проживає на території Іспанії, має намір взяти новий шлюб з громадяни­ном Франції, який також постійно проживає в Іспанії. Оскільки Згідно із встановленим ст. 228 ЦК Франції правилом «жалобного року» жінка може взяти новий шлюб лише після трьохсот днів Після розірвання попереднього шлюбу, наречені висловили на­мір укласти шлюб в органах РАЦСу України. В даному випадку, незважаючи на правило ст. 55 цього Закону, що право на шлюб іизначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву Яро укладення шлюбу, застереження про публічний порядок не допустить дискримінації громадянки Франції. І Тільки відмінність у політичних або економічних системах України і відповідної іноземної держави також не можуть бути Підставою для відмови у застосуванні норми права іноземної де­ржави. Так, на цей час наявні істотні відмінності в політичній та економічній системах України і таких країн, як В'єтнам, Китай, Куба, Північна Корея, однак це не може бути підставою для того, щоб українські суди відмовилися застосовувати норми права цих країн. В будь-якому разі, доки існує множинність національних держав з різними правовими, політичними або економічними Системами, є неприпустимим застосовувати застереження про Публічний порядок за одної лише констатації відмінності в на-ІМНИХ системах, оскільки подібний підхід здатний призвести до Повного заперечення застосування норм права іноземної держави Магалі і заперечення міжнародного приватного права зокрема.

Таким чином, для застосування застереження про публічний Порядок необхідно в кожному окремому випадку ретельно обгрун-10вувати, що застосування тієї чи іншої норми права іноземної держави поза усяким сумнівом спричинить результат, який є явно Несумісним з національним правопорядком. Отже, застереження Про публічний порядок — це не невизнання іноземного права, а Неможливість його застосування. Про порядок визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іно-Ммним елементом, див. також коментар до ст. 4 та відповідних розділів цього Закону.

Стаття 13. Визнання документів, виданих органами іноземних держав

1. Документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі hi легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

І. З правила ст. 13 випливає, що документи, які на території ОДНІЄЇ країни виготовлені або засвідчені установою чи спеціаль­не на те уповноваженою особою в межах їхньої компетенції за

41

встановленою формою, визнаються дійсними і приймаються на території України як чинні документи в разі їх легалізації. Слід мати на увазі, що застосування положень статті, що коментується, можливе тільки з врахуванням наступних обставин.

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів»¹, з 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності від­повідна Гаазька конвенція від 5 жовтня 1961 р. Згідно з її положен­нями скасовується вимога легалізації документів для їх подальшо­го використання в державах—учасницях цієї Конвенції. Офіційні документи, які використовуються на території держав—учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом «apostille» (апостиль), проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ. Конвенція застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання Ук­раїни до Конвенції. Таке заперечення проти приєднання України до Конвенції свого часу висловили Бельгія та ФРН. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не приймаються документи цих країн, завірені апостилем, а продовжує застосовува­тись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Повноваження на поставлення апостилю, що посвідчує справж­ність підпису, якість, в якій виступала особа, яка підписала доку­мент, та у відповідному випадку автентичність відбитка печатки чи штампа, якими скріплюється документ, надаються:

— Міністерству освіти і науки — на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, під­приємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки;

— Міністерству юстиції — на документах, що видаються орга­нами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України;

— Міністерству закордонних справ — на всіх інших видах документів.

У якості офіційних документів, що підлягають консульській легалізації, розглядаються:

а) документи, що видані органом або посадовою особою, які підпорядковуються юрисдикції держави, включаючи документи, що виходять від прокуратури, секретаря суду або судового виконавця;

б) адміністративні документи;

в) нотаріальні документи;

г) офіційні нотатки такі, як відмітка про реєстрацію; візи, що підтверджують певну дату; посвідчення підпису на документі, який не посвідчено у нотаріуса.

Разом з тим згадана Конвенція не поширюється на: а) документи, здійснені дипломатичними або консульськими агентами;

б) адміністративні документи, що прямо стосуються комер­ційної або митної операції.

Також не поширюється дія зазначеної Конвенції на зовніш­ньоекономічний договір (матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних Контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення ЇХ взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяль­ності), який не визнається офіційним документом.

Вирішуючи питання про визнання документів, виданих орга­нами іноземних держав, необхідно керуватися приписами ст. 55 Консульського статуту України, згідно із якою не підлягають ле-ПЛІзації документи і акти, які суперечать законодавству України •бо можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, •бо містять відомості, що порочать честь і гідність громадян в Україні і за кордоном¹.

Питання визнання документів, виданих органами іноземних держав, знайшли своє відображення також і в документах інших Компетентних органів. Так, у відповідності до листа Національно­го банку України від 30.12.98 р. № 13-111/2509-9813 не потрібна легалізація документів, які були видані в Республіці Албанія, Н*родно-Демократичній Республіці Алжир, Республіці Болгарія, Соціалістичній Республіці В'єтнам, Корейській Народно-Де-Іюкратичній Республіці, Республіці Куба, Монголії, Республіці Польща, Румунії, Словацькій Республіці, Угорській Республіці, Чеській Республіці, а також країнах, що утворилися на території іолишніх СРСР та СФРЮ.

Лист Міністерства юстиції України від 29.01.96 р. № 12-48-488 «Щодо документів, підписаних за кордоном з участю іноземних ШІад або які від них виходять», встановлює, що документи, які Підписані за кордоном з участю іноземних влад або які від них ви-Хвдять, приймаються нотаріусом при умові їх легалізації органами Міністерства іноземних справ України. Консульська легалізація вкладається з моменту встановлення і підтвердження вірогідності Підпису іноземних посадових осіб на документах в підтвердження ІХ відповідності законам іноземних держав.

При оформленні документів, які призначаються для дії за •Орденом, зацікавлена особа повинна надати свої документи у Мдділ нотаріату Міністерства юстиції чи уповноважений на це врган держави для підтвердження вірогідності підпису нотаріуса, •КИЙ засвідчував ці документи, а потім — в Міністерство інозем­них справ для подальшої консульської легалізації. Це правило ЇМ поширюється на документи, складені при участі влад (або ІМХОдять від них) держав—учасниць міжнародних договорів, в Псих бере участь Україна.

Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 23. — Ст. 153.

42

¹ Указ Президента України «Про Консульський статут України» від 2 квітня ІЮ4 р. № 127/94.

43

Стаття 14. Застосування імперативних норм