1. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

2. На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

1. До числа міцно усталених у вітчизняній та зарубіжній до­ктрині і практиці відноситься положення про те, що колізійне правило, яке визначає право, що підлягає застосуванню до проце­суальної право- та дієздатності іноземних осіб, відсилає до закону суду — lex fori (ч. 1 ст. 74). Поряд з цим законодавством ряду зарубіжних країн при визначенні права, що піддягає застосуванню до питань щодо процесуальної правоздатності та дієздатності іно­земних осіб, використовується і ряд інших формул прикріплення: lex personalis (п. 1 ст. 399 ЦПК РФ), locus regit actum (ст. 27 ЦПК Італії) та ін. Основним принципом в Україні, що діє при реалізації іноземними особами своєї процесуальної право- та дієздатності, є принцип національного режиму. У відповдності з цим при­нципом іноземні особи (про кваліфікацію поняття «іноземець» див. коментар до ст. 16 цього Закону) мають право звертатися до судів і користуються процесуальними правами для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інте­ресів нарівні з громадянами та юридичними особами держави, в якій вони (іноземці) здійснюють своє право на судовий захист.

171

Даний принцип отримав своє безпосереднє закріпленя у ч. 1 ст. 410 ЦПК України та ч. 1 ст. 123 ГПК України, у відповідності з якими іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні осо­би, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим Законом України можуть бути встановлені від­повідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження (щодо поняття «ре­торсії» див. коментар до ст. 11 Закону) цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України (ч. З ст. 410 ЦПК України; ч. З ст. 123 ГПК України). Не зайве підкреслити, що у деяких зарубіжних країнах вільний доступ іноземних осіб до суду істотно обмежується застосуванням інституту cautio iudicatum solvi (§ 89 ЦПК Польщі, § 89 ЦПК Угорщини, §§ 110-113 СЦС ФРН). Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця зобов'язання надати забезпечення судових витрат, які може понести відповідач у випадку відмови судом у задовленні позовної вимоги. На мінімізацію негативних наслідків дії при­нципу cautio iudicatum solvi спрямовано норми ряду уніфікованих міжнародно-правових документів. Так, ст. 17 Конвенції з питань цивільного процесу (Гаага, 1954 р.) встановлює, що від громадян однієї з договірних держав, які мають місце проживання в одній з цих держав і виступають в судах іншої з цих держав в якості позивачів або третіх осіб, не може бути витребувано ніякої застави або забезпечення, в якій би то не було формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в даній країні. Це ж правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від пози­вачів або третіх осіб на забезпечення судових витрат. Аналогічні првила містяться і у двосторонніх договорах за участю України. Наприклад, ст. 18 договору з Республікою Македонія встановлює, що «від громадян будь-якої з договірних сторін не вимагатиметься застави (judicatum solvi) лише на тій підставі, що вони іноземці і не мають постійного місця проживання чи місця перебування на території другої договірної сторони. Положення пункту 1 цієї статті застосовуються також до юридичних осіб».

З метою вільного доступу до правосуддя переважною більшістю країн світу колізійні питання щодо цивільної право- та дієздат­ності іноземних осіб урегульовоано у двосторонніх договорах про правову допомогу та міжнародних конвенціях. Так, наприклад, згідно із ст. 7 Європейської конвенції про облаштування та під­приємництво від 13.12.1955 р. громадяни будь-якої договірної сторони користуються на території іншої сторони на таких же умовах, що і громадяни останньої сторони, повним правовим і судовим захистом своєї особистості та власності, а також своїх прав і інтересів. Зокрема, вони володіють таким же чином, що і громадяни останньої сторони, правом доступу до компетентних судових та адміністративних органів і правом на одержання до-

172

помоги від будь-якого компетентної за законами країни особи за своїм вибором. Подібні принципи закріплює і Конвенція про полегшення доступу до правосуддя 1980 р.

2. Колізійні питання щодо процесуальної право- та дієздат­ності іноземних юридичних осіб також вирішуються на підставі прив'язки lex fori. Такі питання передусім виникають у випадку, коли постає проблема визначення правового статусу іноземної юридичної особи, яка виступає у цивільному процесі як пози­вач. Питання встановлення правосуб'єктності юридичної особи підлягає визначенню у відповідності з приписами ст. ст. 25—27 цього Закону (див. відповідний коментар до зазначених статей). На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична осо­ба має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Питання, чи може іноземна юридична особа користуватися тими процесуальними правами, якими український законодавець наділяє вітчизняні юридичні особи, безумовно повинне вирішу­ватися на підставі закону суду (lex fori). Процесуальна право- та дієздатність міжнародної організації встановлюється на підставі міжнародного договору, згідно з яким вона утворена та її заснов­ницьких документів.

Процесуальні норми, що стосуються участі у процесі іноземних юридичних осіб, містяться і в ряді міжнародних уніфікованих актів (наприклад, Мінська угода про співробітництво господарських, арбітражних судів Республіки Беларусь, Російської Федерації і України від 20.12.1991 p., Київська угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 p., Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 21.04.1961 p.), Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж від 21.06.1985 p., Європей­ська конвенція про єдиний закон щодо арбітражу (Страсбург 20.01.1966р.) та ін.

173

Розділ XII ПІДСУДНІСТЬ ТА ВИКОНАННЯ

ІНОЗЕМНИХ СУДОВИХ ДОРУЧЕНЬ

Стаття 75. Загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом

1. Підсудність судам України справ з іноземним елементом виз­начається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

2. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

1. Згідно із загальним правилом, сформульованим у ч. 1 ст. 75, підсудність українським судам справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незва­жаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності могли і відпасти або навіть змінитися. Винятком з цього загального правила є лише випадки, які передбачені у ст. 76 цього Закону.

Підсудність справ з іноземним елементом означає компетенцію судів певної держави щодо розгляду приватноправових спорів, які мають міжнародний характер. Міжнародна підсудність є прерогативою самої держави у питанні, який суд даної держави наділений компетенцією розглядати і вирішувати приватно­правові спори, ускладнені іноземним елементом. Відповідно до ст. 414 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кор­доном, визначається законами України. Отже, в Україні усі суди загальної юрисдикції, а також усі державні господарські суди (ст. 124 ГПК України) наділені компетенцією розглядати спори міжнародного характеру.

МПП відомі три основні системи визначення міжнародної підсудності:

1) латинська система, в основу якої покладено принципи ФЦК (Кодекс Наполеона 1804 p.), яка сприйнята в основному країнами романської правової групи, що сформувалася під впливом приписів норм французького права (Франція, Алжир, країни Латинської Америки та ін.). Французьке право при вирішенні колізійних пи­тань підсудності судам справ з іноземним елементом (competence), виходить з принципу громадянства сторін (lex patriae). Згідно із ст. 14 ФЦК: «Іноземець, навіть той, який не проживає у Фран-

174

ції, може бути викликаний у французький суд для виконання зобов'язань за укладеним у Франції договором з французьким гро­мадянином; він може бути відданий до французького суду у зв'язку з виконанням зобов'язань перед французьким громадянином, які випливають з договору, укладеного на території іншої держави». Окрім цього, закон встановлює, що французький громадянин може бути відданий до французького суду у зв'язку з виконанням зобов'язань, що випливають з договору, укладеного на території іншої держави як з французьким громадянином, так і з іноземцем (ст. 15 ФЦК). Отже, згідно із цією доктриною для того, щоб суд якої-небудь держави визнав себе компетентним розглядати справу, достатньо, щоб спір стосувався правочину, який було укладено громадянином цієї держави незалежно від місця його укладення;

2) германська система, в основу якої покладено принципи, що знайшли своє вираження у Статуті цивільного судочинства Німеччини 1877 p., яка сприйнята переважною більшістю країн германської правової групи, що сформувалася під безпосереднім впливом приписів норм німецького права (ФРН, Швейцарія, Японія та ряд інших). Германська система в питаннях визначення підсудності судам справ з іноземним елементом (Zustandigkeit), виходить із засад принципу територіальної підсудності, закріпле­ного у §§ 12, 13, 17 СЦС ФРН: підсудність визначається за зако­ном місця знаходження або місця проживання відповідача (aptor sequitur forum rei). Це означає, що суд компетентний вирішувати справу з іноземним елементом тільки у разі, коли відповідач має місце проживання всередині країни;

3) англо-американська система, в основу якої покладено принципи загального права (common law), яка виражена у зако­нодавстві США та Великобританії і сприйнята країнами, законо­давство яких склалося під його безпосереднім впливом (Австралія, Нова Зеландія та колишні країни-домініони Великобританії), Підсудність судам справ з іноземним елементом (jurisdiction) визначається в країнах цієї системи за ознакою «фактичної при­сутності» відповідача.

Правила визначення підсудності судам справ з іноземним елементом містяться і у двосторонніх договорах та міжнародних угодах, учасницею яких є Україна. Так, наприклад, правило виз­начення підсудності за принципом доміцилію (місцем проживання відповідача фізичної особи або місцезнаходженням юридичної особи) закріплено у відповідних договорах про правову допомогу з В'єтнамом (ч. 1 ст. 20), Грузією (ч. 1 ст. 21), Естонією (ч. 1 ст. 21), КНДР (ч. 1 ст. 20), Латвією (ч. 1 ст. 20), Литвою (ч. 1 ст. 21) та ін. Аналогічне правило закріплено у ч. 1 ст. 20 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р.

2. Частина 2 ст. 75 містить норму, спрямовану на усунення проблеми так званої «паралельної юрисдикції», «конкуруючої юрисдикції», «взаємозв'язку судових процесів» (lis alibi pendens). її сутність полягає в тому, що суд відмовляє у відкритті провад-

175

ження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Проблема усунення lis alibi pendens знайшла своє вирішення у ряді міжнародних уніфікованих нормативних актів (зокрема, Брюс­сельська конвенція про юрисдикцію та про визнання і виконання судових рішень у цивільних і торгових справах від 27.09.1968 p., Мінська конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р. та ін.), а також у двосторонніх договорах України з іноземними державами. Так, наприклад, згідно із ч. 1 ст. 20 договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах у разі порушення провадження в справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах у судах обох договірних сторін, компетентних відповідно до цього договору, суд, що пору­шив справу пізніше, припиняє провадження. Подібні положення містяться у аналогічних договорах з В'єтнамом (ч. З ст. 20), Ес­тонією (ч. З ст. 21), Македонією (ч. 2 ст. 19), Латвією (ч. 4 ст. 20), Узбекистаном (ч. 1 ст. 22) та ін.

Стаття 76. Підстави визначення підсудності справ судам

України

1. Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце про­живання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представ­ництво іноземної юридичної особи — відповідача^

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа — від­повідач — місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

176

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та міжна­родним договором України.

1. Коментована стаття, як слідує з назви, містить спеціальне правило визначення підсудності справ судам України. Принципові положення цієї статті перебувають у руслі основних засад вітчизня­ного цивільно-процесуального законодавства, закріплених у. главі 1 розділу III ЦПК України, і відповідають міжнародній тенденції, яка полягає у вдосконаленні колізійних питань врегулювання під­став визначення підсудності справ судам. Тим не менш правила національної підсудності за своїм змістом істотно відрізняються від правил визначення міжнародної підсудності. Перші дають мож­ливість зробити вибір між двома судами, елементами однієї і тієї ж судової системи, а норми других визначають вибір між двома або більше судовими системами, що підпадають під суверенітет різних держав. В пунктах 1—11 ст. 76 містяться визначені законом підстави визначення підсудності справ судам України. Закон встановлює, що українські суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) випадок, передбачений п. 1 коментованої статті, стосується так званої договірної підсудності. Угода сторін, що встановлює виб­ір підсудності справи, називається в доктрині МПП «пророгацій-ною угодою». Зміну компетенції іноземних судів, які розглядають приватноправові спори з іноземним елементом на компетенцію українських судів закон дозволяє за наявності відповідної угоди між сторонами, крім випадків, які стосуються правил виключної підсудності. Міжнародне законодавство і практика більшості країн світу також визнають договірну підсудність у справах з іноземним елементом. Так, наприклад, ст. 62 угорського Закону про МПП встановлює, що сторони можуть змінити підсудність спору, зро­бивши письмове застереження щодо передання його на розгляд іноземного, національного або третейського суду за умови, якщо цей спір виникне з міжнародного господарського договору;

2) пункт 2 коментованої статті передбачає застосування ком­бінованих критеріїв визначення підсудності справ з іноземним елементом судам України. Українські суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з інозем­ним елементом, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або знаходиться рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи — відповідача;

3) в основі колізійного правила, передбаченого п. З ст. 76, лежить наявність спільного пов'язуючого сторони правопорядку. При визначенні підсудності справ з іноземним елементом судам

177

України правило п. З ст. 76 як провідний принцип у справах про відшкодування шкоди визнає закон місця заподіяння шкоди (lex loci delicti comissi). 3 огляду на зазначене українські суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) у колізійних питаннях, що стосуються аліментних відносин та відносин про встановлення батьківства, вітчизняний законо­давець виходить з прив'язки місця проживання позивача, якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні. Застосовуючи при визначенні міжнародної підсудності цієї категорії справ формулу прикріплення «місця проживання позивача», український зако­нодавець, вочевидь, виходив з міркувань забезпечення інтересів слабшої сторони у даному виді зобов'язань;

5) колізійне правило, передбачене п. 5 ст. 76, формулює ви­нятки із засад lex loci delicti comissi, закріплених у п. З цієї статті, в основу яких покладено наявність спільного пов'язуючого сто­рони правопорядку. Значення цих винятків полягає в тому, що український суд може приймати до свого провадження і розгля­дати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа — відповідач — місцезнаходження в Україні. Правила п. 5 обмежують сферу застосування «закону місця заподіяння шкоди» у більш вузьких порівняно з правилом п. З коментованої статті рамках;

6) у відповідності з коментованим пунктом (п. 6 ст. 76) ук­раїнський закон при визначенні підсудності справ, що випливають із спадкових спорів, віддає перевагу формулі прикріплення lex personalis, допускаючи застосування її альтернативних прив'язок — lex patriae (закон громадянства) і lex domicilii (закон місця про­живання). З огляду на зазначене суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) правила п. 7 коментованої статті щодо визначення підсуд­ності справ судам України поширюються на дії або події, що стали підставою для подання позову, які мали місце на території України. Подіями вважаються факти, які настають незалежно від волі людини і завжди мають юридичне значення (наприклад, смерть, народження людини тощо). Діями є юридичні факти, які відбуваються за волею людини (як правомірні — наприклад, правочини, так і неправомірні — зокрема, делікти);

8) оскільки, згідно із ст. 20 Закону України про МПП підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою регулюються останнім з відомих особистих законів цієї особи, великого значення набувають пра­вила про міжнародну підсудність, а саме питання про те, в яких

178

випадках українські суди компетентні розглядати такі справи стосовно іноземного елементу. Згідно з п. 8 ст. 76 українські суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом також у ви­падку, якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України. Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності не-оспорюваних прав. Зокрема, під сферу впливу норми п. 9 ст. 76 Закону України про МПП підпадають справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної осо­би; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; встановлення фактів, що мають юридичне значення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку тощо;

10) згідно із п. 10 коментованої статті українські суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом також у випадку, якщо справа проти гро­мадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповід­но до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном. Зазначені питання переважним чином вирішуються у багатьох консульських конвенціях за участю України. Так, наприклад, ст. 21 консульської конвенції з Італією встановлює, що консуль­ські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрис­дикції судових і адміністративних органів держави перебування щодо дій, вчинених ними при виконанні консульських функцій. Однак положення пункту першого цієї статті не застосовуються щодо цивільного позову: а) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо чи непрямо не діяли як агенти акредитуючої держави; Ь) третьої сторони за шкоду, завдану внаслідок нещас­ного випадку у державі перебування, спричиненого транспортним засобом, судном, повітряним судном або іншим транспортним засобом (детальніше про судовий імунітет зазначених осіб див. коментар до ст. 79 цього Закону);

11) перелік підстав визначення підсудності справ судам України не є вичерпним. Пункт 11 допускає можливість для українських судів приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом і в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України. Як приклад можна

179

навести ч. 2 ст. 22 Договору між Україною та Республікою Узбе­кистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах, згідно із якою «із згоди договірних сторін суд, який порушив справу раніше, може припинити провадження у справі, якщо визнає, що ця справа буде швидше та всебічно розгля­нута в іншому суді, зокрема, за місцем знаходження більшої части­ни доказів». У разі надходження такої справи до українського суду вітчизняний суд може прийняти її до свого провадження, якщо це сприятиме більш швидкому та всебічному розгляду справи. Випад­ки, коли на розгляд відповідної цивільної справи у національного суду є компетенція, але за досягнутою домовленістю сторін ця справа вилучається з відання компетентного суду і передається на розгляд іноземного суду, який може мати цю компетенцію, але може і не мати її, отримали спеціальне позначення як укладення дерогаційних угод¹. Основна відмінність між дерогаційними та пророгаційними угодами полягає в тому, що у перших вказуєть­ся на виключення можливості судів певної держави розглядати спір, а в других навпаки вказується вибір на користь судів певної держави розглядати спір з іноземним елементом.

Стаття 77. Виключна підсудність

1. Підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений від­повідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

¹ Див.: Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2006. — С. 461.

180

1. Стаття 77 містить імперативні козійні правила, які встанов­люють виключну підсудність у справах з іноземним елементом. Вона має на меті звернути увагу суду, який є компетентним за­стосовувати колізійні норми щодо приватноправових відносин, на те, що суди України повинні застосовувати виключно вітчизняне право у випадках, передбачених п. п. 1—10 ст. 77 цього Закону, незалежно від того, чи застосвується у відповідній іноземній державі до відносин такого роду українське право. Закон вста­новлює, що підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) щодо спорів з приводу нерухомого майна, яке знаходиться на території України, вітчизняним законодавцем застосовується класич­ний колізійний принцип — lex rei sitae («закон місця знаходження речі»), який передбачає застосування права тієї держави, де знахо­диться річ. Застосування при вирішенні спорів правила виключної підсудності щодо нерухомого майна пояснюється винятково інте­ресами цивільного обігу. Підпорядкування будь-яких спорів праву місця знаходження такого майна робить для усіх інших учасників цивільного обігу очевидним, правом якої держави визначаються зміст, здійснення та захист відповідного права на річ;

2) за загальним правилом, встановленим ст. 66 цього Закону, права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними від­носинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Пункт-2 робить виняток з цього правила і встановлює виключну підсудність щодо справ, які стосуються правовідносин між дітьми і батьками у разі, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) під сферу дії виключної підсудності підпадають спори у справах про спадщину, якщо спадкодавець — громадянин України і мав в ній місце проживання. У зазначеній категорії цивільних справ Закону України про МПП встановлює підсудність тільки одному суду — суду України;

4) встановлення виключної підсудності у справах щодо спорів, пов'язаних з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні, пов'язано з такою особливістю права на інтелектуальну влас­ність, як відсутність екстериторіальної дії цих прав (про поняття «кстериторіальності див. коментар до ст. 37 цього Закону). Як правило, це пояснюється тим, що у разі, коли право інтелекту­альної власності на певний твір виникло на території держави, де його було створено, сфера дії цього права обмежується виключно межами даної держави;

5) згідно з п. 5 коментованої статті підсудність судам є вик­лючною і у випадках, якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фі­зичних осіб — підприємців. Пов'язуючи імперативно категорію цих справ з зазначеною прив'язкою, Закон виключає можливість використання інших критеріїв (формул прикріплення) таких, зок­рема, як країна основного місця діяльності або місця, з якого за

181

даною юридичною особою та її діяльністю здійснюється найбільш ефективний контроль, тощо;

6) за допомогою прив'язки, що міститься у п. 6 даної статті, найбільш повно забезпечується визначеність і гарантованість захисту прав та інтересів суб'єктів цивільного обігу у відносинах, пов'язаних з визначеністю дійсності записів у відповідних дер­жавних реєстрах, кадастрах та інших інформаційних системах України. Згідно із коментованим пунктом зазначена категорія спорів відноситься до виключної підсудності судів України;

7) наступним випадком встановлення виключної підсуності судам України є спори у справах про банкрутство, якщо борж­ник був створений відповідно до законодавства України. Слід зауважити, що згідно із ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів— нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передба­чено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Порядок виконання в Україні рішень судів іноземних держав у справах про банкрутство визначається відповідними міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі відсутності міжнародних договорів України рішення судів іноземних держав у справах про банкрутство визнаються на тери­торії України взаємно, якщо інше не передбачено законом;

8) до категорії справ з іноземним елеметом, які можуть виру-шуватися виключно судами України, п. 8 відносить справи, які стосуються випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні. Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 234 ЦПК України справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі суд розглядає в порядку окремого провадження;

9) ще однією категорією справ окремого провадження (п. 4 ч. 2 ст. 234 ЦПК України), які вирішуються в порядку виключної підсудності, є справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України. Зазначений підхід тримається у руслі відповідних колізійних правил сімейного законодавства України (зокрема, ст. ст. 282—286 СК України) щодо усиновлення за участю іноземного елементу;

10) п. 10 ст. 77 констатує, що наведені приклади не мають вичер­пного характеру, а тому правила виключної підсудності можуть вста­новлюватися і в інших випадках, визначених законами України.

В цілому слід погодитися з думкою В.І. Тертишнікова, який зазначає, що виключна підсудність встановлена законом з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи, тому що саме в зазначених судах це може бути здійснено внаслідок знаходження в районі їх діяльності основної маси доказів¹.

¹ Див.: Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: Нау­ково-практичний коментар. — Харків, 2007. — С. 137.

182

Стаття 78. Компетенція інших органів України