7. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спар­ти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) - афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкісного) гос­подарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають по­ваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити на­віть цілі дні біля вогню. Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством. Визнавав він і важливість та корис­ність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків. Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби. Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу дум­ку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх то­варів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Аристотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мис­лителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Аристотеля уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в держав­ному володінні, а друга — у приватному. Аристотель розрізняв два види багатс­тва: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, іс­тинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповід­но до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вар­тостей). Хрематистикою Аристотель називав мистецтво наживати багатство, роби­ти гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відно­сив велику торгівлю і лихварство. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аристотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь­ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

8. Феодальна система господарства та її особливості.

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрархія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

— різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.