3. Особливості господарства первісної доби та його періодизація.

Первісна доба — найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн. років до н. є.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

ознаки:

— низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

— низький темп розвитку суспільства;

— колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

— рівномірний розподіл і соціальна рівність;

— відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.; бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.; залізний вік: І тис. до н. є.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н. е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. є.

У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у X—IX тис.

Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля створили передумови для виникнення державних утворень — центрів світової цивілізації. В цілому ж господарство первісної доби мало натуральний характер.

4. Особливості розвитку економіки рабовласницького суспільства та причини його занепаду та загибелі.

Історія Риму - яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави:

• перший (VIII-VI ст. до н. е.) - царський;

• другий (509-31 рр. до н. е.) - республіканський;

• третій (31 р. до н. е. - 476 р. н. е.) - імператорський.

Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва.

Протягом VI-III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II-І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму - також борги. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси - спеціалізовані латифундії.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) - це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І-III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами.

Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі.Розвивалося суднобудування.Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями.Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II - III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску кольорового скла та художніх виробів з нього. Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. У добу пізньої Римської імперії (III-V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства.

Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у:

• зменшенні площі оброблюваних земель,

• нерентабельності вілл та латифундій,

• поширенні екстенсивних форм ведення господарства,

• його застої.

Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися.

Отже, для господарства Римської імперії в III-V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту, велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства.