1.Ліричні поезіїі Л.Глібова.

Помітне місце в поезії Л.Глібова займають ліричні поезії. Це народопісенні поезії «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба» (покладена на музику М.В. Лисенка).

Одним із найяскравіших ліричних творів Леоніда Глібова є поезія «Журба». Вона настільки припала до душі читачам, що багато Хтовважає її народною піснею, не знаючи і навіть не замислюючись, що цей текст може мати літературне походження.Вірш побудований на художньому прийомі паралелізму. Зображуючи красу природи, автор зіставляє пори року з етапами людськогожиття. Проте, читаючи поезію, важко одночасно замислюватися над художніми прийомами, бо картина природи, створена Глібовим,настільки захоплює, що ти ніби сам опиняєшся на березі невеличкої річки.Стоїть гора високая,Попід горою гай,Зелений гай, густесенький,Неначе справді рай.Під гаєм в’ється річенька… Як скло, вона блищить;Я вважаю, що для створення гарного пейзажу у літературному творі необхідно не тільки побачити або уявити його, а й пережити,пропустити крізь себе, крізь своє серце, тоді і для читачів він стане живим та хвилюючим. Усе це ми спостерігаємо у творі «Журба».Проте художня цінність поезії не лише у змалюванні пейзажу, а й у тих почуттях та роздумах, які висловлює письменник. Справжнямайстерність митця, на мою думку, в тому, щоб висловлені у ліричному творі почуття були близькими та зрозумілими для всіх читачів,щоб кожен читач відчував те саме чи щось подібне до зображеного у творі. Так, спостерігаючи за зміною пір року, за настанням осені таплином води у річці, ліричний герой поезії Глібова розмірковує над невідворотністю часу, над життям людини. Емоції ліричного героядуже щирі та глибокі, в нього «серденько і мліє, і болить». І, сам того не усвідомлюючи, читач раптом розуміє, що в нього теж починає«мліти» серце, бо роздуми над швидкоплинністю життя, над молодістю як весною життя людини не є чужими чи незнайомими для жодногоз нас:Болить воно та журиться,Що вернеться весна, А молодість… не вернеться,Не вернеться вона!..Я вважаю, що прочитавши хоча б один твір, ми одразу відчуваємо неабиякий талант Глібова-лірика. Його поезії, ліричні та задумливі,близькі до народних пісень, насичені пейзажами та філософськими роздумами, завжди будуть хвилювати читачів, скільки б років неминуло від часу написання віршів, бо справжнє художнє Слово не підвладне впливові часу та простору.У єдиному на всю Україну дитячому журналі «Дзвінок», що виходив у Львові наприкінці IXX століття, Л. Глібов друкував свої творипід загальною назвою «Загадки і жарти дідуся Кенира». Дотепний автор сипав веселими віршами, байками, загадками, казками та жартами.Назвав він себе дідусь Кенир тому, що його батько купив колись собі дуже співучу пташку – Кенира, щоб послухати його спів, сходилисьсусіди. На запитання «Куди йдете?», вони казали: «До Івана Кенира». Так і прозвали батька по-вуличному – Кенир. Оце батьковепрізвисько стало згодом псевдонімом письменника Л. Глібова. Йому багато писали, діти навіть підписували листи так: «ДідусевіКениру…»

2.Зв;язок творчості М.Коцюбинського для дітей з його пед..досвідом.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) письменник, перекладач, громадський діяч

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вінниці в сім'ї дрібного службовця. Вихованням хлопця в основному займалася мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву...». Саме завдяки її старанням хлопець мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи». Ази освіти Михайло осягав удома.

Зв'язок творчості м.Коцюбинського для дітей з його педагогічною діяльністю.

Він був вдумливим педагогом. Коцюбинський виступав проти грубого поводження з дітьми, зокрема фізичних методів покарання, прищеплював учням глибоку пошану до знань і науки. Водночас він проводив культурно-освітню роботу серед селян. У 1891 р. Коцюбинський склав іспит на народного учителя і виїхав у с. Лопатинці на Вінниччині. Як послідовник ідей кращих російських педагогів — М. І. Пирогова, К. Д- Ушинського, В. І. Водовозова, В. Я. Стоюніна — він будував свої уроки не на примусові і сліпому підкоренні дітей авторитету дорослих, а пробуджував у них інтерес до знань, був для них вихователем і старшим товаришем. За свідченням колишніх учнів, Коцюбинський умів тактовно підійти до дітей, не примушував їх «зубрити», працював з ними систематично, чергуючи працю з розвагою. Навчаючи дітей російською мовою, Коцюбинський разом з тим прищеплював їм любов і до української мови.

У циклі статей під назвою «Світло й тіні російського життя», вміщених у газеті «Волынь» (1897), Коцюбинський дав критику педагогічної освіти в Росії, тогочасної системи підготовки учителів

Для вчителів, на думку Коцюбинського, вічним повинно бути прагнення до самоосвіти. У зв'язку з тим він дав глибокий аналіз бібліотечних фондів, в яких здебільшого налічувалась мізерна кількість книг. За таких умов важко було займатись самоосвітою. Коцюбинський наводив разючі приклади грубого, бездушного ставлення вчителів та інспекторів до учнів, засуджував фізичні покарання і схоластичне навчання.

Питання освіти і виховання дітей та молоді піднімаються і в художніх творах Коцюбинського: «Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма», «Ціпов'яз», «Лялечка», «Раіа Могдапа» та інших. Герой раннього оповідання Андрій Соловейко, ставши вчителем, вирішив усе своє життя і вміння присвятити знедоленим людям: «Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, весь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним замученим сільським дітям і їх темним батькам і мамам». Ці слова звучать, як клятва, як програма праці в ім'я любимої професії. Повернувшись у рідне село Босівку молодий учитель» — колишній злодій, який під впливом освіти перевиховався,— закликає односельчан посилати своїх дітей до школи та й самим учитися: «Брати мої! Батьки мої! Віддайте дітей своїх вчитися... легше буде жити на світі, як освітитесь світлом науки».

Праця М. Коцюбинського в галузі української дитячої літератури пов'язана з його педагогічною діяльністю, вона є свідченням глибокої зацікавленості письменника проблемами виховання дітей засобами художнього слова. Як і російські та українські революціонери-демократи, він вважав дитячу літературу «підручником життя», одним з найважливіших засобів виховання. Тому з такою вимогливістю ставився до діяльності дитячого письменника як до «своєрідного покликання». Навіть свої казки Коцюбинський не наважувався опублікувати за життя, вважаючи їх недосконалими. Стан розвитку дитячої літератури викликав у нього занепокоєння. Він висловлює конструктивні пропозиції щодо розширення кола дитячого читання за рахунок творів російських письменників. «

3.Твори М.Коцюбинського для найменших.Оповідання,казки:»10 робітників»;»Про двох цапів»; «Дві кізочки»; «івасик та Тарасик»; «Брати місяці».

М. Коцюбинський вперше виступив у літературі як дитячий письменник, надрукувавши в журналі ,«Дзвінок» (1890) вірш «Наша хатка», хоч почав писати значно раніше.

Морально-етичні норми поведінки подав Михайло Коцюбинський у своїх казках-мініатюрах для найменшого читача.

Для дітей молодшого віку Коцюбинський написав казочки, що деколи за формою нагадують короткі, лаконічні оповідання-мініатюри, в яких основна увага зосереджена не на, описах і характеристиках, а на розвиткові сюжету, що має повчальний характер. Уникаючи моралізаторства, він змальовує картини й образи, близькі до дитячих уявлень, спонукає малих читачів самим робити потрібні висновки. Тексти казок розраховані на органічний зв'язок з ілюстраціями. Подібними повчальними творами з певним педагогічним спрямуванням збагатили дитячу літературу К. Д. Ушинський і Л. М, Толстой.

Казки М. Коцюбинського «Про двох цапків» та «Дві_ кізочки» виховують у дітей почуття дружби, засуджують нерозсудливу впертість. Двом цапкам потрібно перейти через мїсток-кладку. Кладка вузенька, перейти може лише один. Але кожен з них не бажає поступитись. Зійшлися цапки і почали битись, поки не попадали обидва в воду. «А дві кізочки — то були розумнішими»— розповідається у другій казці. Вони теж зустрілися на вузькій гірській стежці. З одного боку гора, а з другого — провалля. Кізочки постояли, подумали. Потім одна з них лягла на стежці, притиснулася до гори, а друга обережно переступила через неї. Так вони і розминулися. Казки 'повчають дітей: не слід бути впертими, як цапки, а поступати так, як розумні кізочки. А ще вони навчають почуттю товариськості, взаємодопомоги, тверезого й розумного розв'язання життєвих питань.

Казка «Десять робітників» нагадує народну загадку про п'ять братів-пальців. Вона проста за побудовою, але з елементом, що інтригує читача, а тому особливо зацікавлює дітей. Виявляється, що десять робітників, які допомагають у роботі жінці Одарці — це її пальці. Секрет популярності казки серед дітей у тому, що вони кожний раз при читанні немов би вперше відкривають таємницю працьовитої жінки.

Казка «Івасик і Тарасик» побудована на протиставленні працьовитого Івасика лінивому безтурботному Тарасикові. Лірична мініатюра «Чого ж вони зраділи?» порушує в доступній для дітей формі проблему гуманного ставлення до живих істот, засуджує жорстокість. Данилко піймав рибку, яка б'ється на гачку, а діти кричать і радіють. «І чого ж зраділи? — запитує з сумом автор. — Нерозумний хлопчи'к замордував бідну рибку. Чого ж тут радіти?»

«Брати місяці» http://abetka.ukrlife.org/kocub2.htm

4.Образ головного з оповідання Коцюбинського «Маленький грішник».

В одному з найкращих оповідань Коцюбинського «Маленький грішник», крім глибокого зображення життя і побуту дітей міської бідноти, порушуються проблеми виховання. Дмитрик, восьмирічний хлопчик, живе з матір'ю в душній низенькій хатині, «що по самі вікна влізла в землю». Його мати ходить на поденщину. Згорблена і нужденна, вона змушена цілими днями носити воду. Навіть хвора, працює, щоб заробити на хліб. Мабуть, від того, підкреслює автор, у хлопчика «блідий видочок» і сум в очах. Про убоге життя Дмитрика свідчить і його портрет. На ньому «здорові зашкарублі чоботи», «стара материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикриває старенький картузик з одірваним козирком». Хлопчик ходить в недоносках, обірваний, бо на більше не дозволяють материні заробітки.

В Оповіданні «Миленький грішник», як і в інших творах про дітей, Коцюбинській виявив себе тонким і спостережливим художником, майстром психологічної характеристики. Письменник, хоч глибоко співчував знедоленим, не прикрашує свого героя, уникає надмірної чутливості, він просто розкриває поведінку Дмитрика в конкретних життєвих обставинах. Дмитрик — добрий і допитливий хлопчик, в його душі постійно борються протилежні почуття. Дмитрикові жаль хворої неньки, яка лежить у сирій і темній хаті, проте в його дитячому серці смуток довго не затримується. Надворі веселий погожий день — і він забуває про матір, про її наказ сидіти вдома, самі ноги, взуті у великі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик в душі протестує проти негідних вчинків Гаврилка, але в той же час виконує всі його накази: просить милостиню, курить і навіть краде. Гаврнлко забирає у Дмитрика гроші, які дала йому мати на хліб. Хлопчик знає, що мати за це битиме, але думка купити ножі сильніша за страх: «Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про це, бо Гаврилко просвітку не дав би глузуючи». Дмитрик знає, що його місце дома, біля матері, але боїться йти без хліба, «уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері». Внаслідок такого глибокого розкриття настроїв і переживань дитини цей «маленький грішник» виступає перед нами не як злочинець, а як нерозсудлива дитина, позбавлена справжнього виховання. Дмитрика фактично навчають діти, зіпсовані вулицею. Гірка та школа, але іншої нема.

Проте Дмитрика ще не встигло зіпсувати таке оточення. В нього прокидається каяття. Почуття сорому й любов до матері переборюють все, і він прагне виправитись. Кинувши товариство, хлопчик спішить додому, щоб пригорнутись до матері, перепросити її. Та ще по дорозі він дізнається, що мати померла. Страшна звістка приголомшила його. Ця трагічна картина має велике значення для розкриття характеру маленького героя, його тонкої і чутливої душі: «Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.— Матінко моя! — кричить він.— Матінко! — Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з жалю, а Дмитрик біжить усе далі й нічого не бачить перед собою. Він давно загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить».

Глибокі переживання Дмитрика розкривають метафори: «Щось стискає коло серця», «страшна безнадійність обняла йому серце», «серце маленьке рветься з жалю», а також картина безумного бігу, під час якого попадає він під коні. Перебуваючи в лікарні, Дмитрик болісно обдумує свої вчинки, засуджує свою поведінку і задумується над своєю долею. «Що зо мною буде?—турбують думки дитячу голову.— Де я подінусь?.. Хто мене нагодує, хто зодягне мене, каліку непотрібного?.. Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати». Хлопчик приходить до висновку, що добрі люди допоможуть і що він знайде своє місце в житті. І читач вірить, що Дмитрик стане чесною, хорошою людиною.

Коцюбинський відомий і як перекладач ряду творів для дітей, як, наприклад, «Святий вечір» Ф. Достоєвського, «Поворот тата» А. Міцкевича, «Тадейко» Є. Ожешко, «Люди та собаки» М. Вагнера та інших.

Певний вклад зробив М. М. Коцюбинський і в критику дитячої літератури, давши оцінку творам І. Франка і Л. Глібова.

5.Казки Коцюбинського для наймолодших: «Наша хата», «10 робітників».

Казка «Десять робітників» нагадує народну загадку про п'ять братів-пальців. Вона проста за побудовою, але з елементом, що інтригує читача, а тому особливо зацікавлює дітей. Виявляється, що десять робітників, які допомагають у роботі жінці Одарці — це її пальці. Секрет популярності казки серед дітей у тому, що вони кожний раз при читанні немов би вперше відкривають таємницю працьовитої жінки.

«Наша хата» http://www.ukrlit.vn.ua/lib/kocubinsky/mrwiq.html

6.М.Рильский і його твори для дітей.

Word 1

7.Реалістичне зображення подій Великої Вітчизняної війни у творах Ю.Збанацького «Гвардії Савички» «Щедрий їжачок» «Дике козеня».

Твори.

8.Ліричні поезії Л.Українки для дітей мол.віку.

У дитячу українську літературу, як і в літературу взагалі, Леся Українка увійшла зі своїми темами й образами, з власним голосом, оригінальним почерком. У чому ж ця своєрідність голосу письменниці?

Леся Українка написала ряд віршів для малят, дітей дошкільного віку. Ці маленькі поезії характеризує передусім вміння поетеси передати те відчуття радості, яке виникає в дитини, коли вона пізнає навколишній світ.

Поетеса у своїх віршах змальовує картини рідної природи, навчає бачити прекрасне в ній, багатство її барв і яскравість їх, відчувати багатоголосся її, помічати безліч звукових відтінків і тонів, різноманітних шумів. Письменниця фіксує увагу і на різноманітності тих почуттів, які виникають внаслідок спостережень над природою.

Наприклад, у маленькому вірші "Літо краснеє минуло" Леся Українка відзначає, що всі принади й радощі літа діти не помічали доти, поки не настала зима. І лише відчувши стужу зимову, вони збагнули привабливість і красу літа й засумували за ним. Це зіставлення двох пір року дає дитині й нові знання, і нові відчуття. У вірші відтворено бажання дітей швидше дочекатись, коли "весна прекрасна квіточками вкриє" поле, коли настане "мила годинонька". Привілля літньої пори, такої принадної волі протиставляється смутку дітей, зумовленому тим, що вони змушені нудитися, сидіти взаперті.

Вірш "Мамо, іде вже зима" являє собою діалог між сином і матір’ю. Під час цієї розмови дитина одержує простенькі, але важливі для неї відомості про те, які зміни відбуваються в природі з настанням зими, про зимівлю птахів, які залишаються в рідному краї. І роздуми матері й дитини пройняті почуттям радості від пізнавання, гордістю за сміливу малесеньку пташку.

Вірш написано двома розмірами – дактилем і анапестом. Мова малого сина, жвава, безпосередня і емоціональна, багата на запитання й вигуки, добре вкладається в дактилічний розмір (трискладова стопа з наголосом на першому складі):

"...Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?.." "Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?.." "Нащо ж співає? Чудна! Краще б шукала зерна!.."

Через мову хлопчика поетеса розкриває характерні риси його вдачі: активний інтерес до навколишнього світу, допитливість, уміння уважно спостерігати явища природи і думати про їх причини. Він не заспокоїться, поки не з’ясує якесь питання до кінця.

Мова матері має іншу інтонацію, інший темп, іншу ціль. Мати говорить більш повільно, вдумливо, зважуючи слова, щоб дитина зрозуміла відповідь. Для цього Леся Українка дуже влучно використовує анапест (трискладова стопа з наголосом на останньому складі):

"Не боїться морозу вона, Не покине країни рідної, Не боїться зими навісної, Жде, що знову прилине весна".

У відповіді матері на запитання сина виражена любов її до своєї дитини, бажання на прикладі маленької пташки, яка не боїться зими, "хоч голодна, співа веселенько", навчити сина не лякатися труднощів, бути завжди бадьорим, любити рідну землю, вірити в краще майбутнє свого народу.

Вірш "На зеленому горбочку" належить до пейзажної лірики. Поетеса, змальовуючи красу української природи, не тільки створює чудові зорові образи, а й дає малятам змогу відчути красу і лагідність рідної мови.

"На зеленому горбочку" – це невеличкий вірш із десяти коротких рядків. Кожен рядок – ніби намальована пензлем картина, проста, конкретна, доступна для сприймання навіть молодшими дошкільниками:

На зеленому горбочку У вишневому садочку Притулилася хатинка...

Далі у вірші подано розгорнуте порівняння: хатина порівнюється з дитиною, сонце – з матір’ю.

Осяяну сонцем хатинку у вишневому садочку легко уявити. Вся картина, змальована поетесою, сприймається, як жива, ніби бачиш перед собою мальовничий куточок України. Поетеса не описує прикмети, а зображує дію: хатинка "притулилася", дитинка "стиха вийшла виглядати", сонце – "вийшло", "засвітило і хатинку звеселило".

Таке багатство метафор надає віршу динамічності, робить його близьким і цікавим для малят.

Цікавило Лесю Українку і те, щоб видавана для дітей література, в тому числі і її твори, була добре ілюстрована. Ілюстрацію вона розглядала як засіб для унаочнення створеного з допомогою слова образу. Те, якого великого значення надавала поетеса ілюструванню книжки, бачимо з її листа до сестри Ольги від 18 березня 1903 р. У ньому вона просить: "...Не пускати до друку ілюстрацій, не показавши мені. Найкраще було б, якби я могла з самого початку сама списатись або на словах порадитись з ілюстратором, щоб наша робота була якомога в одному стилі і справді одна одну доповняла".

Майстерно написано вірш "Вишеньки". Тема його близька малим читачам, бо взята з життя дітей. Яскраво змальовано невеликий епізод: діти в саду біля вишневого деревця. З доброзичливою іронією, з почуттям ніжності до малят, співчуваючи їм, зображує поетеса невдачу хлопчика і дівчинки, які не змогли зірвати вишні. Дуже виразно показано силу дитячого бажання: вони і "скачуть", і "простягають рученята", і "мало не плачуть" – так хочеться їм дістати вишні.

Ой раді б зірвати, Та годі дістати!

Разом з тим дітям і досадно, що так високо, так недоступно ростуть вишні, які наче дражняться: "поблискують... у листі зелененькім", "ваблять очі діточкам маленьким".

Діти з докором запитують у вишень, ніби скаржачись на те, що так високо виросли вишні, а ті відповідають з іронією:

Якби зросли низесенько, Чи то ж би доспіли?

У діалозі між дітьми і вишнями використано художні засоби народної пісні: звернення, повторення, форма запитання й відповіді, олюднення рослин:

Ой вишеньки-черешеньки, Червонії, спілі, Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі?

Леся Українка писала твори для дітей різного віку. Враховуючи психологічні і вікові особливості дітей, письменниця створює поезії, які мали пізнавальне і виховне значення.

Леся Українка – співець мужності й боротьби – навчає дітей перемагати "журбу невсипущу", знаходити живущі й цілющі джерела, які дадуть наснагу і впевненість у житті й боротьбі.

Близьким за ідеєю до вірша "Тішся, дитино..." є вірш "Колискова" (з циклу "Сім струн"). Ніжна любов до дитини, турбота про її долю і материнські щирі почуття поєднані в ньому з закликом бути стійким і мужнім у сутичках з суворою долею, яка чекає на хлопчика в майбутньому. Життя суворе, і поетеса відверто говорить про це. Але не для того, щоб породити у дитини настрій смутку і зневіри, а щоб гартувати в неї мужність і стійкість:

Сором хилитися, Долі коритися; Час твій прийде З долею битися...

За формою вірш близький до народних колискових пісень. Мова його мелодійна, ритмізована, багато в ньому пестливих слів (яснесенький, тихесенький, малесенький, дитинонько та ін.).

Для дітей Леся Українка написала також кілька прозових творів. Вона зверталася до улюбленого дітьми жанру казки і в "Дзвінку" вмістила казки "Метелик" і "Біда навчить".

У казці "Метелик" змальовано два контрастні образи: Лилик і Метелик. Байдужий до всього й самозадоволений Лилик "сидів тихо в своєму кутку, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити". Він усе спав. А Метелик поривався до світла і заради цього покинув свій льох. Хоч Метелик і згорів у полум’ї лампи, Леся Українка закінчує казку оптимістично:

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Письменниця засобом алегорії звеличує високі поривання, здатність на рішучі вчинки й на самопожертву і протиставляє їх обивательському животінню.

"Біда навчить", як більшість народних казок про тварин, "однією бровою підморгує на людей", тобто через образи птахів Леся Українка засуджує різні пороки, властиві людям, утверджує позитивні моральні якості.

Казка Лесі Українки повчальна. Вона навчає малих читачів цінувати досвід, мудрість, не боятися труднощів, долати їх, жити в злагоді з товаришами, сумлінно працювати.

Творчість Лесі Українки, пройнята світлими почуттями, будить у дітей думку, сприяє розвиткові кращих почуттів і розвиває їх естетичні смаки. Вона не втратила свого значення і в наші дні. Вона заслуговує на те, щоб бути надбанням українських дітей.

Твори поетеси, написані для дітей, стали улюбленим читанням української дітвори і відіграють важливу роль у вихованні підростаючих поколінь.

9.Автобіографічні твори І.Франка.

Іван Якович Франко - невтомний Каменяр на шляху поступу української нації, торувач вселюдських злетів. Багатюща спадщина і нині не перестає дивувати вітчизняну та світову громадськість. У ній перлами неабиякої величини виграють усі ланки зацікавлень письменника. Звичайно, не можемо тут обминути і твори автобіографічного характеру.

Так складається, що письменники подають обставини власного життя через різновид автобіографічного твору: оповідання, повісті, нарису. І. Франко теж вписав свою сторінку у вітчизняну літературу. Більше того, залишив нам серед широкого набутку літературознавчих термінів, творів такі визначення, як „автобіографічна повість", „автобіографічне оповідання", „автобіографічний", „автобіографічний нарис", „автобіографічний стиль", котрі зафіксовані у Словнику літературознавчих термінів Івана Франка. Цікаво, що сам Каменяр трактує значення автобіографічного стилю як „своєрідну манеру письма, властиву творам автобіографічного жанру". Тому, вважаємо, на часі вивчення загалом стилю в царині автобіографічного твору.

Важко говорити про творчу манеру та набуток митця в галузі письменства без його автобіографічних творів, тому хочемо звернутися до цього різновиду мемуаристики, котрий належить перу І. Франка. Він складає доволі цікаву нішу доробку в галузі спогадової літератури, до якої сам письменник не був байдужий. Творчість Франка вивчали М. Походзіло, М. Гнатюк, Л. Кіліченко та інші, майже кожен дослідник так чи інакше звертався до автобіографічних творів Каменяра.

Ми, ставлячи перед собою зазначене вище завдання, насамперед хочемо звернутися до оповідання „Під оборогом", котре нині знаходиться поза площиною досліджень літературознавців, а сам І. Франко оцінив його так: „...може найцікавіше з них усіх (автобіографічних оповідань. - М. Ф.), яке дає, щоправда, неповний, але в значній часті правдивий образок із моїх дитячих літ, іще поки я пішов до школи". У творі зображено роздум хлопчика про сили природи і силу людини. У ньому - першоключ до сприйняття світу письменником, бо, власне, він таким його й бачив - через гармонію людини і природи.

Оповідання зацікавило нас чи не найбільше з кількох причин: достатньої самооцінки його самим письменником, змалювання героя в лоні природи, - малого, здавалось би на перший погляд, безтурботного, далекого від тієї „серйозної" системи шкільної освіти, яку здебільшого зображено в автобіографічних творах. Що стосується природи, то тут маємо цікаві художні замальовки пейзажів, які поставали свого часу в уяві малого хлопчика. До сприйняття матінки-природи письменник підходить як до осягнення віри: „Для нього (героя твору. - М. Ф.) нема більшого щастя, як самотою блукати по лісі - рано, в неділю, коли там нема ані живої душі. Се його церква (підкреслення наше. - М. Ф.). Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кождої квітки, кождої травки [...]. Всі ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія (підкреслення наше.- М. Ф.), переходять малого Мирона в лісі в часі таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким ліс оповиває його душу". Ми навмисне навели доволі обширну цитату з цього оповідання, бо вона не лише повнокровно розкриває сприйняття ліричним героєм всього живого, його осягнення природи, але й подає чітке уявлення про погляди письменника на релігію. Попри те, що деякі дослідники творчості Каменяра робили спробу показати автора у світлі атеїстичної пропаганди, хочемо наголосити на тому, що І. Франко надзвичайно поміркований у цих питаннях. Із спогадів сучасників довідуємося, що, відпочиваючи в Криворівні, письменник часто бував у церкві, знаходився перших рядах серед віруючих, брав активну участь у богослужіннях. Коли ж заходила розмова про те, чи вірить наш народ у Бога, досягала найвищої точки, то Каменяр зупиняв суперечку порадою, що на це питання повинен дати вичерпну відповідь сам народ.

У канву аналізованого оповідання „одноразово вплітається голос церковних дзвонів, який часто змінює силу свого звучання: „...се був голос дзвонів, якими дзвонено на тривогу, на прогнання граду і який тепер, супроти тої гігантської музики в природі, виглядав мов цінькання дримби супроти могутнього оркестру"; „...голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тілько як жадібне голосіння по помершім". На фоні грози, котра насувається, цей передзвін не лише оберігає природу від лихоліття, але й підкреслює особливе ставлення автора до храму.

У творі відчувається суголосся людини і природи: поетичне відчуття письменником її порухів, бажання протидіяти стихії природи тощо... Але, насамперед, стаємо свідками того, що перша зустріч читача на сторінках оповідання „Під оборогом" із малим хлопчиком - це ствердження вселюдського щастя, адже саме так і сприймається початок оповідання. В уривку, котрий „будемо цитувати, переважають прості речення, що є характерним для мемуаристики. Отож, читаймо самі і пропонуймо це висловлювання дітям на уроці позакласного читання, щоб вони могли дати відповідь на питання : „Що таке щастя?". Варто вдатися на уроці до коментованого читання, коли звучатимуть такі рядки: „Малий Мирон сьогодні щасливий. Неділя. Йому не веліли сьогодні йти за худобою, не посилають до снопів, ані до сіна, ані до жадної іншої роботи, як у будень; сьогодні справді в нього вакації. Відколи вернув із міста, се у нього тілько другий такий вакаційний день. І він щасливий. Уся цілотижнева мука на сонячній спеці або сльоті, при праці, що часто переходить його дитинячі, десятимісячною шкільною морокою витончені сили, - все те щезає, забувається. Він бачить лише сю чудову неділю, сей гарний день, у якім його лишать у спокою, - і він щасливий". Так, це завжди свято: бути вдома, відчувати себе дитиною на лоні природи, ходити в ліс, купатися в річці... Особливо тоді, коли є перерва від важкої праці. Серед оповідань Франка на тему дитинства - це поодинокий твір, у якому автор показує, що щастя дитини не в тому, що вона повертається зі школи, сповненої важких випробувань, до свого дому, гусей чи оборогів, але, що вона відчуває тепло і радість батьківської хати, щастя від перебування на лоні природи, з якої вийшло все живе, любов до природи тощо.

Знаючи, яким затятим прихильником „тихого полювання" був дорослий Франко, з цікавістю вчитуємося у монолог хлопчини, звернений до грибів: „А, мій паничику! Вдався ти біленький зверху і знизу! Певно, лиш сієї ночі виклюнувся з землі. Та й корінець здоровий! Се гарно. А ви, старенький дідусю! Що то, на зальоти збиралися, що так одну крису свого капелюха вгору задрали! Ой, погана гіллячка! Лягла вам на голову і от якого шрама надавила! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка всередині не маєте? Як же би ні? Єсть, єсть! Ну, та ще не ушкодив, ще лише встиг розгоститися. Гераус, Грицьку! Забирайся звідси, шукай собі якого скрипуха!". Ця розмова - один із яскравих малюнків його сприйняття навколишнього, котре згодом виблисне в уявному діалозі з грізними силами природи.

Любов дитини до всього живого підтверджує характеристика селянина, сусіда Рябини, „також охотника до ранніх проходів по лісі", котрий підслухав розмову хлопчини з грибами: „Іду стежкою, аж чую, щось жибонить. Тьфу, тьфу, думаю собі, а се що таке? Звір не звір, птах не птах, прислухаюся: ніби дитина. Тьфу, аж по мні, знаєте, мороз пішов! Адже то ліс, рано ще, то що би тут дитина робила? І то в таких яличкових гущаках, що хіба лис пролізе. Тьфу, тьфу, паськуда! І сюди заходжу - не можна доступити, і туди заходжу - не можна доступити. А воно на самій середині, мов за плотом, жибонить собі та й жибонить! Далі мені аж страшно стало! Тьфу, пек ти, може, яка лісова душа. Гадаю собі: чи втікати, чи додивитися? Та бо озираюся, білий день довкола, сонечко святе світить! Прислухаюся, а воно по-людськи жибонить, ніби з кимось розмовляє, а другого голосу не чути. Аж чую - хрупнула одна гілляка, далі - друга, - просто на мене йде. Аж у мні душа застила. Та бо дивлюся, а то, вважаєте, той хлопчище, студент-от!". Така характеристика, почута з уст дорослої людини, передає нам особливе захоплення українців прадавньою тишею лісів, їх могутністю та багатством.

Загалом, залюбленість у ліс як витвір живого так і б'є від картин природи, зображених в оповіданні. Зустрічаємо тут описи і лісових хащ, і рівнинних просторів, перетворених рукою селянина. Мирон, вправно вибравшись на оборіг, з любов'ю споглядає: „... видно поодинокі дерева: онде біла береза спускає вниз довгі, гнучкі пачоси, що так і просяться, аби сплести їх на гойдалку; а онде грубезний дуб гріє до сонця свої конарі; а ось тут на мокравині карловаті вільхи густими купками порозсідалися, мов прачки над калюжею". Цікаво сприймає герой і почуті вигуки „Рани! Рани! Рани!": „...його фантазія малює йому сцени за сценами важкого, довголітнього конання могутньої хвилі лісового життя". І це „конання" він бачить як результат спричиненої людьми хвороби дуба (вони клали багаття „і випалили в його живому тілі велику діру"), понівечених беріз, з яких ранньою весною брали сік, відстріляних людьми сарн, цапів та диких кабанів тощо. Герой оповідання бачить, скільки в природі спотворено людиною, її необережним поводженням. Тому й вчувається йому її крик...

Перед дитиною розкрився й майстерно вималюваний природою рівнинний простір, котрий, на думку письменника, теж потребує опіки, захисту перед грозою, що насувається. Автор, як чудовий художник, подає нам неперевершену картину: „... ішли зразу сточисті сади та огороди аж до річки, простягався за річкою рівний, також уже скошений пастівник, та за пастівником легкими хвилями підіймалися все вище й вище орані поля, тягайся різнобарвними смугами півперек обрія, немов велетенські постави різної матерії: жовтої, зеленої, сірої, бурої та блакитної, накладені здоровенною скиртою, якої вершок кінчився далеко-далеко і для ока творив неначе підвалину, постамент для колосальної будови - Діла, що величезною темносиньою стіною вистрілював, здавалося, зовсім стрімко понад ту шахівницю піль...".

Гроза, яка вже давала про себе чути, віщувала лихо. Письменник, очікуючи розбурхану стихію, подає надзвичайно тонко виписану картину початку негоди: „...хвиля за хвилею мигали червоні блискавки, немов незримі руки перекидалися там розпеченими залізними штабами...."

Звичайно, важко не погодитися з думкою науковця М. Походзіло, що чимало творів Франка, які носять автобіографічний характер, мають широкі типові узагальнення. Вони розкривають не лише долю самого Каменяра, але й загалом антинародну реакційну систему навчання та виховання в тогочасній Галичині...

10.Кадля дітей Ю.Яруша.

Два Івани.Казка Юрія Ярмиша про те, що "усім Іванам на землі діло є"Зайчаткова казочкаКазка про ріпку і внучку.Нова інтерпретація казки "Ріпка". Дуже цікаво!Курочка Ряба і лисиця. Виявляється, у казки про курочку Рябу є продовження. І написав його Юрій Ярмиш. Читайте казку "Курочка Ряба і лисиця", розгадуйте цікаві задачки разом із лисицею, розмірковуйте і одержуйте від цього задоволення!Крокодил, який гірко плакав.Прочитайте цю казку Юрія Ярмиша і зробіть висновок, чи варто жаліти отаких крокодилів.Летюче дерево. Казка, що вчить любити Батьківщину.Мій друг Гвинтик Музичні інструментиЇжачок і Соловейко.Цікава казка про міцну дружбу між співочим соловейком і маленьким їжачкомПро Андрійка і чашку.Казка Юрія Ярмиша про те, як хлопчик Андрійко навчився шанувати свої речі і допомагати мамі.Сонечко з червоними крильцямиТрамвай і Щиглик.Дуже позитивна казочка Юрія Ярмиша, яку з радістю послухають чи прочитають дошкільнята і молодші школярі. Та й дорослим, думаю, буде цікаво дізнатися щось новеньке! Казка про те, як дружба може вплинути на самопочуття і поведінку, на настрій свій і оточуючих.Чарівні ліки.Казка про те, як хлопчик Василько вилікувався від вередів і капризів.

Чого синичка повеселішала. Читайте про перші ознаки весни і про те, на що чекає і чому радіє синичка наприкінці зими.Як троє кошенят до бабусі вгості ходили.І ви знали, що у страху очі великі? Ця казочка Юрія Ярмиша саме про це.

http://megaznaika.com.ua/kazka/kazky-yarmysh.html

11.Шевченкові пейзажі «Ой діброва-темний гаю» «Сонце заходить,гори чорніють» «Зоре моя вечірняя»

Твори.

12.Ідентичні картини родинного життя в поезіях «І досі сниться» «Садок вишневий коло хати» «тече вода з-під явора».

Твори.

13.Легенди,перекази.бувальщини.