Легенда в літературі

Леге́нда(лат.legenda— те, що слід прочитати) — жанрлітературиіфольклору. Малосюжетна фантастична оповідьміфологічного,апокрифічногочи історико-героїчногозмісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо).

Історія жанру легенди

Найпоширеніший жанрєвропейськогосередньовічногописьменства (починаючи з6 ст.), що сформувався укатолицькійписемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальнихоповіданьпро життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали«Патериком».

У західноєвропейськихкраїнах особливу популярність мала збіркахристиянськихлегенд в13-14ст. під назвою«Золота легенда»(«Legenda aurea»), перекладена багатьма мовами.

Легенда в українській літературі

В українськомуписьменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд —«Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. З таких творів упорядкували численні збірники, які перекладали різними мовами, їх сюжети передаваливіршами, використовували у шкільних релігійних виставах (містеріях,міраклях,мораліте).

В Українівідомі Патерики —Синайський,Скитський,Афонський,Єрусалимськийта ін.Сюжетилегенд мали численні відображення віконописі,рицарських романахіповістях. На них виросла така перлина європейської класики, як «Божествена комедія»Данте Аліґ'єрі.

Переказ — подібне до легенди усне оповідання про видатні події минулого, але більш достовірне, ніж легенда.

1) Дія за знач. переказувати,переказати.

2) Виклад своїми словами чого-небудь прочитаного або почутого. || Шкільна письмова робота, що передає зміст, сюжет якого-небудь літературного твору.

3) Більш або менш вірогідна розповідь про минуле, яку передають звичайно в усній формі.

БУВАЛЬЩИНА — 1) Усне оповідання, що правдоподібно пояснює реальні факти минулого, назви окр. місцевості, побутові події. Обов’язковою диферениійною ознакою Б. є зверненість у минуле, що поєднує її з легендою, надто це стосує ться іст. та топографічної Б. На відміну від архаїзованої легенди Б. сприймається як правдива розповідь. 2) Усне оповідання про цікавий факт чи подію з життя видатної людини. Згодом трансформується в літ. жанр у творчості О.Стороженка, О.Вишні та ін.

14.Твори для дітей М.Вінграновського.

Word 2.

15.Казки І.Франка для дітей.

Творчість Івана Франка характеризується надзвичайним багатством і різноманітністю. Активно працював він як літературознавець і критик. Крім літературно-наукової роботи, Франко займався публіцистикою, був видатним громадським діячем. Бібліографічний перелік творів і праць Франка нараховує біля п'яти тисяч назв. Ставлячи в своїх художніх творах, наукових і публіцистичних працях найбільш значні питання суспільного життя, Франко багато уваги приділяв також проблемам освіти й виховання дітей та юнацтва. Педагогічним питанням присвячено також велику кількість статей («Наші народні школи та їх потреби», «Ревізія шкільних бібліотек», «Женщина-мати», «Середні школи в Галичині», «Педагогічні тумани», «Тайні товариства молоді», «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах» та ін.). Франко гостро критикував сучасну йому систему навчання й освіти в Австро-Угорській імперії. У вірші «На суді» писав про те, що «тут з кафедр, амвон ллєсь темнота, не ясний світ». Виховання здійснювалося в дусі ворожості до всього прогресивного, спрямованого на визволення народу. Письменник виступав за таку освіту й виховання, які прищеплювали б дітям знання, любов до народу й прагнення всіма силами служити йому, Освіта й виховання повинні допомогти людині виявити свої найкращі якості й здібності, підтримувати й розвивати їх, спрямовувати на вірний шлях суспільно корисної діяльності й визвольної боротьби. У статті «Женщина-мати», написаній на самому початку літературної діяльності (1875), Франко характеризує виховання дітей як святу працю для людства, як працю для вітчизни. Виховання дітей — один з найперших моральних обов'язків людини, від нього залежить майбутнє народу. «Яка молодь, таке й майбутнє народу»,— писав він у статті «Громадянські права студентів». У вихованні дітей і молоді Франко надавав великого значення дитячій літературі. Він був не лише автором значної кількості творів, що увійшли в золотий фонд дитячої літератури, а й видатним теоретиком та критиком дитячої літератури. Окремий розділ «Лектура для дітей» в статті «Женщина-мати» Франко присвятив розглядові питання про читання дітям книг. Висловлюючи стисло вимоги до дитячої книги, Франко писав: «Не належить давати їм сентиментальних і романтичних нісенітниць, але вибирати твори, які образують розум і дух і становлять, таким чином, здоровий корм душі. Найотвітніші до того — малі оповідання з подорожей та історії з народного й родин­ного життя, де уявлення живе й ясне, спосіб вираження короткий, простий і зрозумілий. Наука, поправа і моральність повинні бути головними елементами і підставами тих творів». Як бачимо, письменник надавав великого значення відборові книг для дітей і обізнаності батьків з критерієм цього відбору. Книги повинні відтворювати правду життя, відзначатися реалізмом, поширювати кругозір дітей, а також сприяти їх моральному вихованню й виробляти у них здорове світосприймання. Франко називає в своїх ранніх статтях ті твори, які, на його думку, можуть бути широко рекомендовані в дитячому читанні. В статті «Женщина-мати» він згадує «Робінзона Крузо», «Хатину дяді Тома», деякі твори Фенімора Купера. «Наша словесність... подає також досить багатий матеріал. Повісті Основ'яненка й Устияновича, Шевченкові «Гамалія», «Наймичка» і «Москалева криниця» та інші того роду твори Можуть стати корисною І здоровою лектурою початковою». Як бачимо, в статтях 70-х рр. Франко ще не міг рекомендувати творів українських письменників, написаних спеціально для дитячого читача. їх тоді майже не було. Тому він ґрунтовно розглядав питання про використання в дитячому читанні творів, написаних для дорослих. Уже цей відбір свідчить про ту значну увагу, яку письменник виявляв до справи дитячої літератури. В подальшому Іван Франко сам активно включається у творення дитячої літератури, стає активним співробітником дитячого журналу «Дзвінок» і видає свої твори окремими виданнями З 1890 но 1900 р. Франко надрукував у «Дзвінку» біля 30 творів. Крім того, до співробітництва в цьому журналі він залучає М. Коцюбинського, Олену Пчілку, Лесю Українку, Л.Глібова та інших письменників.. Водночас Франко продовжує виступати як критик дитячої літератури й розробляє питання її теорії. Всіма своїми критичними працями Франко підкреслював, що виховна цінність художніх творів визначається їх високим ідейним і художнім рівнем. Так само й від дитячої літератури він вимагав реалізму, народності, глибокої ідейності. Зокрема, в «Передньому слові» до видання «Дрібної бібліотеки» (яка видавалася головно для молоді та юнацтва) Франко писав, що ця серія книг включає в себе «повісті видатно реального напрямку», «взірці новішої поезії з соціальною, научною та політичною підкладкою», а також популярні наукові праці. Отже, загальні вимоги до дитячої літератури мусять бути тими самими, що й до літератури для дорослих., Але Франко завжди підкреслював велике значення; специфічних рис і якостей дитячої літератури. Вона має бути максимально дохідливою, цікавою, веселою. У творах дитячої літератури цілком правомірною є вигадка, домисел, фантастика. Неабияке значення має в дитячій літературі й сила емоційного впливу на читача, вміння викликати естетичні переживання, давати відчуття насолоди, викликати напруження, хвилювання. У творі «Байка про байку», перша частина якого є власне своєрідною теоретичною статтею про специфіку дитячої літератури, Франко відзначає, що розмова з дитячим читачем має свої особливості, зумовлені дитячою психологією. « — А як ви думаєте, любі мої... Чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту? - Ні. Вони б від того занедужали. їм дають кашку на молоці. — От і бачите! Гола, повна правда життя — то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А притім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх; от тим-то й оповідання про звірів: їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати й поводитись, як люди». В цій розмові письменника з дітьми з'ясовується, що не всяка вигадка цікавить і хвилює дітей, а лише та, яка близька до правди життя, бере свої коріння в світі реальних подій і взаємин. Дітей не зацікавить і здається їм нісенітницею розповідь про те, що Вовк літає в повітрі, Лис плаває в воді, а Кіт живе в норі під землею. А коли образи тварин є алегоріями і за ними криється те, що зустрічається в людських взаєминах‚— такий твір і схвилює, і багато чого навчить. Не применшуючи важливості інших жанрів дитячої літератури, Франко надає особливо великого значення казці, яка досить повно й широко враховує особливості дитячого сприймання. Елементи фантазії й вигадки в казці розвивають і збагачують дитячу уяву, вражають своєю незвичайністю, хвилюють і підносять дитину. Але, незважаючи на фантастичну форму, казка повинна поглиблювати у дітей розуміння навколишнього життя, знайомити з природою й суспільством, виробляти розуміння людських характерів і формувати власні якості вдачі дитини. Вигадка в казці буде непотрібною і зайвою, якщо вона не сприятиме поглибленню світорозуміння, якщо вона є самоціллю. Народні казки являють собою, на думку Івана Франка, незаміниму цінність у вихованні дітей, зокрема в розвитку естетичних сприймань ї любові до рідної мови: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті». Великого значення надавав І. Франко педагогічному керівництву дитячим читанням. У читанні треба забезпечити систему, яка передбачала б ознайомлення саме з найкращими творами, усвідомлення їх ідейного багатства й художньої сили. Зразком такого вдумливого керівника є образ учителя Міхонського з оповідання «Борис Граб», який добре знає індивідуальні схильності й запити учнів, палко любить літературу. Рекомендуючи в певному порядку читати кращі книги, ведучи розмови про прочитане, він прагне-виробляти в учнів власні погляди й переконання. «Власна думка! Власна духовна праця — ось у чім властива ціль гімназіїі» — говорить Міхонський. Критичні виступи Івана Франка великою мірою впливали на літературне життя України, в тому числі на розвиток дитячої літератури. Не менше значення мала і його власна практика в галузі творчості для дітей. Особливо плідно працював письменник у дитячій літературі протягом десятиліття — з 1890 до 1900 р. Більшість творів, написаних Франком для дітей, становлять казки. Письменник часто використовував у них сюжети, взяті з народної творчості різних країн світу. Франка особливо цікавила в казках їх моральна спрямованість, ідейний зміст, співзвучність з тими проблемами й справами, якими жило тоді суспільство. Використані Франком сюжети набирали глибоко актуального значення, відзначалися яскравим національним колоритом, набували виразної виховної спрямованості. Ряд творів Франко написав для дітей-дошкільнят. Вони відзначаються глибоким знанням психології малят, їх уявлень та інтересів. У них багато м'якого гумору, радісного почуття, дотепності. Поширений сюжет казки «Ріпка» Франко зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена (дід Андрушка, баба Марушка, мишка Сіроманка і т. д.). В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згадано ряд знарядь праці (мотика, граблі та ін.). Казка має ритмічну будову й римування, вона насичена гумором, дотепними порівняннями й характеристиками. Ось зразок: «Тішиться дід, аж не знає, де стати.— Час,— каже,—нашу ріпку рвати! Пішов він у город —гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх,—мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень». Казка показує велику силу взаємопідтримки, колективних зусиль. Значним успіхом у малят користується й вірш Франка «Киця». Киця плакала на кухні, бо кухар сам сметану злизав, а вину на кицю звалив та ще й хотів побити. Невинна киця просила її не бити, ніжно й з певним лукавством обіцяла спіймати зайчика, пташок, рибок. Високою художньою майстерністю відзначаються й віршовані казки Франка «Лисиця-сповідниця», «Медвідь» та ін. Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок Франка «Коли ще звірі говорили» (перше видання 1899 р., друге видання —1903 р.). До збірки Франко додав передмову, в якій писав: «Оці байки, що зібрані в книжечці,— то старе народне добро... Бажаю вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи». Франко підкреслює, що, видаючи цю книжку, він «мав на оці більше педагогічну мету». Про характер цієї мети письменник говорив, що діти «відси винесуть перші й міцні основи замилування до чесноти, правдивості й справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам». За основу казок цієї збірки Франко використав ряд сюжетів із збірника російських народних казок Афанасьєва, німецьких казок братів Грімм, ряд сербських, грецьких та індійських казок, а також одну перську казку «Як звірі правувалися з людьми» (цю казку Франко рекомендував для старших дітей, вказуючи, що вона буде «не лише цікавою, а й пожиточною лектурою, даючи у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи»). Казкові прийоми, елементи фантастики й вигадки в цій збірці не приховують життєвих взаємин людей, явищ реальної дійсності. Твори спрямовані проти різних моральних вад, проти негативного в людській поведінці. Казка «Заєць і їжак» малює два цілком різні характери: скромний і розумний їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його добрі привітання, глузує з його кривих ніг. Їжак знайшов спосіб провчити цього хвалька. Казка закінчується мораллю: «А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак». Художня майстерність казки виявляється в умінні виразно окреслити характер персонажа, у використанні багатої палітри прийомів і засобів зображення. Заєць запитує їжака:-«Ти чого так рано в полі волочишся?» Вже це «волочишся» розкриває перед нами його прагнення показати свою зверхність. В казці цікавий зачин, який часто зустрічається у фольклорних творах, є яскраві деталі пейзажу, іронія («мої буряки» у їжака, «своя капуста» у Зайця). Використовує письменник внутрішній монолог, що поглиблює розуміння характеру, народні прислів'я («Про мене, Семене...»). Жваво й дотепно будується діалог. У казці «Королик і Ведмідь» показано, що Ведмідь, вважаючи себе дуже могутнім і безкарним, ображав і принижував дітей маленької пташки Королика. Однак Королик, зібравши пташок і комах, забезпечивши єдність і добру військову тактику, перемагає хижаків, примушує Ведмедя вибачатися перед тими, над ким він знущався. Казка спрямована на захист гідності, вона таврує тих, хто, будучи впевненим у своїй силі, пригноблює й ображає інших, зневажає рівність і чулість. Взагалі всі казки збірки «Коли ще звірі говорили» в алегоричній формі показують пороки класового суспільства з його визиском, кар'єризмом, зловживанням владою й силою. В казках прославляється честь і дружба, взаємопідтримка в обороні скривджених і слабих. Характерно, що казки показують перемогу тих, хто обстоює справедливу справу. Це відповідає народним переконанням. Казка «Фарбований. Лис» — одна з кращих у збірці. В ній показаний хитрий і нахабний Лис, який вважав, що «нема нічого неможливого для нього». Одного разу, ховаючись від псів, він вскочив у діжку з фарбою. Лис використовує свій зовнішній вигляд для того‚ щоб здобути царську владу. А ставши царем, зберігає звичайні царські порядки: «Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голо-ден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє». Зрештою тварини позбулися цього ошуканця й крутія. І нічого не втратили. Казка зривала ореол вищості з монархів, показувала їх як хижаків і злочинців, байдужих до чужого горя. В казці «Старе добро забувається» засуджується невдячність, брутальність. Казка «Лисичка й Журавель» спрямована проти хитрощів, егоїзму й нещирості. Дружба може ґрунтуватися лише на щирості, доброті. Високий художній рівень казок Франка полягає в майстерному доборі алегорій, що відповідають народному розумінню вдачі тварин (вовча зажерливість, лисяча хитрість, ведмежа незграбність, осляча впертість і т. д.). Перенесені на людей, ці якості влучно характеризують представників різних соціальних прошарків серед панівних і привілейованих кіл класового суспільства. Франко майстерно розкриває характери у вчинках або через розмови, твори відзначаються лаконізмом, увагою до психологічних і побутових деталей. Франко уникає використання в казках складних метафор, малодоступних дітям молодшого віку. Він вживає переважно епітети й порівняння, зокрема такі, які образно розкривають психологічний стан персонажів: «Наш Микита скрутився, мов муха в окропі», «Лев став, мов чолом о стіну стукнувся», «Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води» (докладніше про це в статтях В. Закревської про мову казок Франка. Див. «Дослідження творчості І. Франка», вип. 1 і 2, вид. АН УРСР, 1956 і 1959). В казках маємо безліч веселих, комічних сцен і ситуацій, сповнених щирого й доброзичливого сміху, почуття гумору. Позитивні герої казок, носії кращих рис і якостей, теж бувають смішними із своїми вадами, іноді наївністю, іноді дотепністю й несподіваними хитрощами, які й допомагають їм здобути перемогу. Але по відношенню до хижаків автор користується засобами гострої сатири, зображення їх носить викривальний характер. Особливе місце серед творів І. Франка займає велика віршована казка «Лис Микита», призначена для дітей середнього й старшого шкільного віку, В казці «Лис Микита» Франко використовує поширений у фольклорі й літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання й нової ідейної спрямованості, а також українського національного колориту. У казці відтворена галицька дійсність кінця XIX ст., порядки Австро-Угорської імперії. У цьому царстві привільно почувають себе Лев, Вовк, Ведмідь. Серед них здобув добре становище й хитрий та винахідливий Лис Микита, який вдало використовує слабкості інших і завжди виходить сухим з води, маючи до того ж значні вигоди. Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття — від веселого сміху до гніву. Національний колорит казки виявляється, зокрема, у використанні суто українських назв тварин (ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлика та ін.), широкому зображенні картин побутового характеру і вживанні понять побутової лексики (жупан, сап'янці, війт тощо). Мають поширення серед дітей, переважно середнього й старшого віку, великі віршовані казки Франка «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім». Царська цензура перешкоджала поширенню казок І. Франка в Росії, вважала небажаним ознайомлення з ними дітей. У передмові до видання збірки «Коли ще звірі говорили» (1903) Франко писав: «Цю книжечку... подавали наші київські земляки до російської цензури... І що ж ви скажете — цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії...». Крім казок, Франко написав для дітей також велику кількість оповідань. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру Яскрава і глибоко зворушлива картина ставлення трудящих до дітей, їх турботи про дитину показані в оповіданні «У кузні». Франко показує, який глибокий і незгладимий слід залишився у нього з літ раннього дитинства, проведеного в батьковій кузні, серед людей праці. Форми народного життя, здорова народна мораль виховують дитину вже з найменших літ. «В ту пору ніхто з них не думав, що та кузня, і та компанія в ній, і той її дружній, радісний настрій лишаться живими та незатертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступити від скачучих іскор». Письменник пише, що запас вогню, взятий у батьківській кузні дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя, ніколи не погасав. Письменник з любов'ю показує образи чесних трударів, їх пошану й любов до корисної праці, їх просту, щиру дружбу. Батько, «пильний і тямущий робітник, любив кпити собі з дармоїдів та фушерів, з роззяв та гала-пасів». Тут розповідали повчальні історії про недотепу, який за сім років навчився робити пшик, висміювали нероб. Будучи людиною громадською, товариською, батько любив людей. «З людьми і для людей» — се був девіз його життя». Згадка про те, що «коваль радісно глядить на своє діло, любується ним», як і вся атмосфера кузні, вчила дитину любити працю і людей праці. Тут, в оточенні людей праці, у малої дитини закладалися основи здорової моралі, правильного світорозуміння, ненависть до суспільної несправедливості, повага до людей труда. Автор показує народну педагогіку в дії, показує, як могутньо виховує дитину те оточення, в якому вона перебуває. Але Франко був далекий від ідеалізації тих умов, в яких виховувалися діти трудящих. В умовах важкого гноблення вони не мали доступу до культури й освіти. Педагогічні знання проникали в середовище трудящих з великими перешкодами. Оповідання «Малий Мирон» пройняте тією думкою, що треба уважно й чуло ставитися до індивідуальності дитини, не приглушувати, а підтримувати й розвивати індивідуальні схильності дітей. Маленький селянський хлопець Мирон має добру пам'ять, виявляє глибокий інтерес до навколишнього світу, він допитливий і енергійний. У нього виникає багато запитань, на які він намагається сам знайти відповідь. "Його дивує нелюдяність і черствість серед людей. Хлопчик любить природу і відчуває глибоко її красу. А мати дуже часто гримає на хлопця за те, що він не схожий на інших дітей. Замість того щоб підтримати хлопця в його схильностях і шуканнях, відповісти на його запити, мати приголомшує хлопця своєю нечулістю, створює в нього настрій пригніченості, боязливості. У Мирона виразно виявляється власна думка, певна схильність до аналізу. Але він не вундеркінд, Франко показує його дитячі муки й сумніви, його помилки. В кінці оповідання Франко говорить: «Коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли від малку нетямущі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно в людей», то їм і вдається придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані й приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав'язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добре». Роздумуючи далі над можливою долею Мирона, Франко передбачає, що й при сприятливому ставленні батьків, доброму навчанні й широкій освіті Мирона все ж чекає важкий шлях. Перейнявшись правдами науки і прагнучи перетворити їх у життя, Мирон не уникне в'язниці, «скінчить тим, що загине: десь, у бідності, самоті та опущенню на якімсь піддашшю або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу». Таким є типовий шлях талановитої людини за тогочасного ладу. Важливе місце в спадщині І. Франка належить оповіданням про школу. Письменник показав навчання дітей на різних щаблях. Початкова школа відтворена в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Красне писання», «Отець-гуморист». Навчання старших дітей (що було рідкістю) показане в оповіданнях «Молода Русь», «Борис Граб», «Гірчичне зерно» та ін. В одній із статей Франко писав: «Наше виховання та освіта — чи ж не є. се млинок, в которий кладуть здорових дітей, а виймають покалічених дітей?» Сумна й глибока правда відтворена в оповіданнях Франка про школу, Письменник з почуттям болю й обурення показав суспільству гнилизну системи тогочасної освіти. Ця «освіта» в зародку вбивала у дітей всі кращі якості, їх мрії й жвавість, їх дитячі інтереси й прагнення. Маленький Гриць («Грицева шкільна наука»)" вперше прийшов до школи. І відразу вчитель став крутити йому вуха, бити різкою по плечах. Наука була такою, що вісімнадцять учнів з тридцяти нічогісінько не навчилися і «всі вони під час того шкільного року заєдно робили собі блискучі надії, як то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурканців, «пац» та «попідволосників» і як покажуться знов у повній блиску своєї поваги на пасовищі». Гусак на пасовищі відразу вивчив усе, чого Гриць навчився за цілий рік науки в школі, – вислову «А баба галамага!» Валько («Красне писання») став учителем після того, як довгий час працював економом і жорстоко знущався над селянами. І в класі він більше почуває себе економом, ніж учителем. «Якого біса тим хлопам пхатися сюди!.. Хлопський син,—значиться, можна його бити й зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться!» —так думає Валько і так діє. Таку ж систему жорстоких побоїв встановив у школі й учитель з оповідання «Олівець». У школу він приходив п'яний, на учнях зводив свої рахунки з селянами, безжалісно бив дітей. Отець Телесницький («Отець-гумо-рист») примушував одних учнів бити перед усім класом інших учнів, сам нестримно реготав у цей час і примушував усіх дітей сміятися під час побоїв. Закінчуючи оповідання «Отець-гуморист», Франко пише, що він мав намір словом нестертої ганьби та прокляття заплямувати тих, «що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любові...» Письменник у цих оповіданнях надає окремим зображуваним епізодам величезної узагальнюючої сили, ставить питання широкого суспільного значення. У цьому вияв його високої майстерності. Письменник іноді вдається до широких публіцистичних відступів (наприклад, роздуми про те, що чекає Мирона в оповіданні «Малий Мирон»), які, однак, органічно входять у тканину твору. Часто зустрічаємо в них ліричні відступи, вияв теплого авторського почуття (наприклад, згадка про «запас вогню, взятий на далеку мандрівку життя» - «У кузні», звертання «бідний малий Мирон» та ін.). Читача вражає здатність письменника проникати в дитячий світ, заглиблення у психологію дитини. Зокрема, в оповіданні «Мій злочин» маємо зразок відтворення живого дитячого інтересу до природи, радісного світосприймання, не затьмареного ще враженнями від дійсності, безпосередність дитячого відчуття, жвавість і прояви першої дитячої спостережливості над собою, А поруч з передачею психології дитини автор досягає глибокого драматичного напруження у показі подій. Зразки такої складності й протиріч у почуттях маємо в оповіданнях «Мій злочин», «Олівець» та ін. Зустрічаємо в оповіданнях і яскраві елементи гумору та іронії, що викликають час від часу щирий сміх маленького читача («Грицева шкільна наука» та ін.), Твори Франка для дітей показують його глибоку любов до них. Слід згадати ту яскраву характеристику, яку дав Франкові М. Коцюбинський у своєму рефераті про нього: «Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні й ніжні образи. А подивіться, з яким теплим; сердечним почуттям, з якою любов'ю малює він дітей. Доволі пригадати оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Мій злочин» та ін., згадати написані ним для дітей казки й вірші – і стане ясним, що борець уміє бути голубом: Франко наче спочиває на дітях від моря сліз і горя, співцем якого він зробився» (М. Коцюбинський, Твори, т. З, К., 1949, стор. 33). Діяльність І.Франка відіграла велику роль у розвитку української дитячої літератури. Поет писав‚ що Треба нам людей хоробрих‚ Смілих‚ гордих і палких! На виховання таких людей і спрямовував він свою творчість.

16.Твори для дітей Д.Павличка.

Дмитро Павличко - автор книг для дітей: «Золоторогий олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі?». http://deti.e-papa.com.ua/virshi-dlya-ditei/author/pavlichko-dmitro/

Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — «Золоторогий олень», написана в дусі карпатських народних казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зраду, пронизує цей твір. В ній багато надзвичайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа «Золоторогого оленя» спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Мудра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосередньо адресована, а й для дорослих, особливо в наш час, коли часто в поведінці людей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути «золоті роги» оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження краси і самої ж людини.

17.загальна характеристика жанрів д.л.Основні риси творів.

Word 3.

К жанрам детской литературы можно отнести:

• сказки – выдуманные произведения волшебного, бытового или авантюрного характера;

• басни – рассказы в стихотворной иносказательной форме, изображающие поступки человека и имеющие цель донести определенную мораль;

• стихи – небольшие поэтические художественные произведения;

• былины – героические народные песни-сказания о подвигах русских богатырей;

• рассказы – небольшие повествовательные произведения, имеющие, как правило, одну сюжетную линию;

• повести – рассказы с хронологически построенным сюжетом;

• поэмы – большие художественные произведения с повествовательным либо лирическим сюжетом, написанные в стихотворной форме;

• романы – объемные прозаические произведения со сложной сюжетной линией;

• фэнтези – прозаический жанр, использующий мифологические, сказочные мотивы.

Поняття про твірТвір – це продукт мовної діяльності людини. Є предметом, знаряддям діяльності жкрналіста. Вивчається твір, як продукт мовної діяльності автара; як предмет читацького сприйняття; Як носій інформації так і носій впливу на маси. Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений в тексті. Твір – це мовне вираження творця. Твір створюється за законами мовної діяльності, текст за правилами користування знакової системи. Винекнення тексту сприяло збільшенню розміру твору, розвитку монологічного мовлення. Текст і твір взаємозалежні категірії. Текст – це своєрідна форма відчкження автора від твору, пов’язане з винекненням пистма а потім друку. Але це відчуження без якого людство себе не усвідомлює. Ознаки твору: закінченя думка, континиум, когезія. На думку М.Д.Феллера, ефективність твору визначається ефективністю його структури. Ефективність повідомлення залежить від тих обставин, в яких відбувається процес сприймання. Літ. бік журн. твору є лише виявом, знаком ефективності структури твору. Постулати до журн. твору: 1.журналістський твір можна аналізувати й правити тільки відносно людини як автора чи реципієнта. 2. твір має багатоаспектні, авторську змістову і перцептивно-змістову структуру. Кожна з цих структур у певному аспекті є варіантом. до таких варіантних структур належать фактологічна структура, яка може бути загальною і тематична,; тематична структура має композиційну й архітектонічну структури твору. Тематична фактологічна структура, в свою чергу, передбачає варіанти: логіко-поняттєву, емоц.-експресивну, комунікативну, ін форм. і психологічну. змістова структура виражається тільки через образну структуру й мовно-абстрактну структуру.

18.Образ ліричного героя в поезіях Л.Українки для дітей.

Word 4,5.

19.Доробок для дітей Сухомлинського.

Твори.

Вагоме місце в творчій спадщині Василя Сухомлинського посідають художні літературні твори для дітей. Розуміючи їхнє велике виховне й пізнавальне значення, педагоги ДНЗ №10 «Казка» (м. Гадяч, Полтавська обл..), активно використовують їх у своїй роботі з дошкільнятами.

       Глибоке вивчення спадщини В.О. Сухомлинського сприяло виробленню цілісного підходу до розвитку виховання і навчання дітей. У великого вчителя ми вчимося будувати роботу з дітьми таким чином, щоб вони могли акумулювати свої уявлення з різних галузей знань і розділів Програми, виробляючи власні судження, адже поінформованість сучасних дітей надзвичайно висока. Важливо навчити їх застосовувати свої знання в практичному житті. Дитина відчуває серцем. Як налаштувати так, щоб зрозуміти, що і як вона відчуває? «У кожного в серці звучить своя струна…Здатність почути її звучання і на її лад настроїти своє слово – ось висота майстерності виховання».

       Сьогодні, аби спрямувати дитину на шлях духовності, моральності, маємо постійно шукати нові засоби, методи і форми, водночас не залишаючи поза увагою і традиційні, дієвість яких перевірена часом. Чільне місце серед таких усталених засобів належить художньому слову.

       Таким чином, література є могутнім засобом впливу на формування, розвиток та становлення морального, духовного й соціального начал дошкільнят. Твори Василя Олександровича для дітей близькі дошкільнятам, вони ненав’язливо навчають, виховують. Це зокрема  «Лялька під дощем», «Добре слово», «Чому Сергійкові було соромно», «Відломлена гілка», «Скажи людині «Здрастуйте!»» та інші вчать доброзичливості, поваги до старших, відповідальності за свої вчинки. Міні-заняття: «Зростаємо чуйними», «Про дружбу і друзів», «Що таке провина і навіщо людині це почуття?», «Про чесність та правдивість».

       Окрім читання й обговорення літературних творів В.Сухомлинського, пропонуємо дітям й інші цікаві форми роботи з художнім словом: мовленнєві етюди, енергетичні вправи, екскурсії до дитячої бібліотеки, гімнастику почуттів, піраміду запитань, літературні вікторини, казкові подорожі, музичні розваги, ігри-драматизації, виставки дитячих робіт «Школа під блакитним небом» (заняття в природі).

        Виховуючи дошкільнят, ми ставимо одну з найважливіших цілей – формування особистості з високими моральними цінностями й ідеалами.

        При цьому важливо, щоб дитина свідомо стала на бік добра, розуміла важливість цього життєвого вибору і його наслідки у конкретних ситуаціях. Тому корисно давати дошкільнятам можливість побути у ролі і позитивних, і деяких негативних персонажів, оцінювати поведінку свою та інших, врешті, зробити добру справу і побачити її реальний результат. Інсценізація казки «Як Білочка Дятла врятувала», «Як Зайчик грівся взимку проти Місяця», «Дівчинка і Синичка».

        Навчити дитину ставитися до інших з повагою та добротою, так, як би хотів, щоб ставилися до тебе, допомагати обрати адекватні моделі поведінки в тих чи інших випадках – такі завдання вважаю найважливішими у роботі педагога.

        В. Сухомлинський вважав, що добрі почуття мають своє коріння у дитинстві, а людяність, доброта, ласка, доброзичливість народжуються в праці, турботах, хвилюваннях про красу довкілля.

        Так ми, педагоги, часто оминаємо життєві проблеми в бесідах з вихованцями, вважаючи їх заскладними для маленької дитини, недоступними її розумінню. При цьому забуваємо, що саме у дошкільному віці в дітей складається власна картина навколишнього світу та самих себе, закладаються та формуються визначальні риси характеру, самосприйняття та самооцінка, поняття добра і зла, уявлення про те, що добре, а що – погано. Дуже важливо, щоб саме на цьому віковому етапі наші хлопчики і дівчатка усвідомили, що в людській душі і в житті людини має перемагати добро. Спонукати дітей творчо підходити до розв’язання проблем, знаходити оптимальний вихід з будь-яких життєвих ситуацій.

        У роботі з дорослими та дітьми допомагає використання освітніх технологій, орієнтованих не тільки на передачу готових знань, а й на формування вміння розуміти та визначати іншу точку зору, організацію творчої співпраці, повагу до особистості дорослого чи малюка.

   Залучати батьків до художньо-творчого розвитку особистості дитини. Виховувати естетичне ставлення до рідної природи, розвивати чуття форми, кольору, ритму та композиції.

   У цій галузі можна зробити дуже багато, якщо на допомогу приходить сім’я.

   Тому роль сім’ї, яка водночас, є і першим вихователем дитини, середовищем передачі їй духовного багатства, культурних традицій, практичних умінь і навичок, має пересічне значення. Сім’я багато в чому передбачає те, якою стане дитина в майбутньому, які моральні якості вона понесе у світ.

   Спільна праця батьків і педагогів у розвитку таких важливих рис, як чуйність, доброзичливість, милосердя, співчуття, порядність допоможуть сформувати особистість.

21.твори для дітей Г.Тютюнника.

Word 6.

22.Збірка І.Франко «Коли ще звірі говорили».

   Word 7.

23.Поняття про казку.Класифікація казок.

Word 8.

24.Твори для дітей Н.Забіли.

Талановитість авторів літературних творів, особливо для дітей, найчастіше вимірюється часом. Деякі імена безслідно зникають і залишаються лише в пам’яті істориків, а деякі з великим задоволенням читає не одне покоління. Саме до останніх можна віднести творчість дитячої письменниці Наталі Забіли. Притаманне їй уміння просто і невимушено розмовляти з дітьми, знання психології малят, уміння писати зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, подаючи одночасно потрібну інформацію та виховуючи найкращі людські якості, залишають її твори актуальними й до сьогодні. У творчому доробку письменниці вірші, повісті, оповідання, п’єси і драматичні поеми, а також опубліковані у періодичних виданнях десятки вдумливих статей і рецензій. На таких творах, як «Хатинка на ялинці», «Про Тарасика й Марисю», «Ясоччина книжка», «Катруся вже велика», «Під дубом зеленим», «Веснянки», «Про дівчинку Маринку», «Перший крок», «Малим про велике», «Веселі друзі» та багатьох інших виховувалось не одне покоління української дітвори. Вірші читають на вибір. Одному подобається інтимна лірика, іншому — широкі поетичні полотна, ще комусь — гумористичні вірші. Твори ж На-талі Забіли читають усі, бо всі обов’язково проходять через той вік, який ми називаємо щасливим дитинством. Поетеса добре володіла тим «секретом», який робить її вірші, поеми, казки однаково цікавими для всіх дітей. Той, хто бере до рук Забілину книжку, ніби розсуває перед собою обрії і входить у новий для нього світ, в якому реальні риси життя дуже природно поєднуються з казкою, з фантазією, де є місце і для забави, і для роздумів, і для споглядання краси природи, і для вболівання за чиюсь долю. Життя дітей і дорослих, домашній побут — клопітливий, трудівничий, веселий і затишний — все це часто давало поштовх для створення поетесою цікавих віршів; її нелукава казка, часто побудована на народних мотивах, особливо яскравою барвою увійшла до Забілиної палітри. Український поет Валентин Бичко охарактеризував творчість Наталі Забіли як «материнську пісню, цікаву, барвисту, розумну, клопітку, дбайливу», а в передмові до вибраних творів авторки в 4-х томах (Забіла, Н.Л. Вибрані твори : в 4 т. / Н. Забіла ; худож. оформ. О. Якутович ; портр. В. Гончаренка ; передм. В. Бичка. — К. : Веселка, 1983.) він назвав її «однією із найвидатніших українських письменниць, що пишуть для дітей». Наталя Львівна Забіла народилася 5 березня 1903 р. в місті Санкт-Петербурзі (тоді — Петербург) у дворянській родині. «Мій батько — розповідає письменниця, — був сином академіка-скульптора П.П. Забіли та троюрідним племінником українського поета, друга Т. Шевченка Віктора Забіли. Батькова рідна тітка була дружиною російського художника М.М. Ге. Мама не вміла співати, а, укладаючи дітей спати, читала нам вірші, яких вона знала напам’ять безліч. Не дивно, що майже всі ми змалку любили писати вірші та казки. Це було для нас найулюбленішою розвагою». У цій родині любили й цінували художнє слово, музику, малювання, змалку привчали всіх дітей — а їх було семеро — малювати, складати вірші, вигадувати казки. Для Наталі це стало справою всього життя. В Україну родина переїхала вже після революції й осіла у Люботині, неподалік Харкова. Саме там Наталя розпочала свій трудовий шлях — вчителювала у Люботинському укрпрофсожі, в школі й одночасно вчилася. У 1924 р. вона закінчила історичний відділ Харківського інституту народної освіти. Приблизно тоді ж з’явилися її перші публікації на сторінках газет і журналів. 1924 р. Кам’янець-Подільська газета «Червоний кордон» надрукувала вірш Наталі Забіли «Війна війні». Незабаром молода поетеса увійшла до Спілки селянських письменників «Плуг». Одна за одною побачили світ поетичні книжки «Далекий край» (1927), «Сонячні релі» (1928), «Про сонце» (1930), «Тракторобуд» (1931-1933). Проте ці соціально наснажені твори нічим не вирізнялись серед поетичних розповідей інших письменників про «щасливе» життя колгоспників і робітників, про героїчних комуністів і мудрого Леніна. Тож особливого успіху вони не мали. Але поряд із «дорослими» творами Н. Забіла написала віршики і оповідання для дітей «За волю», «Про маленьку мавпочку», які одразу сподобались малятам. Вона швидко знайшла свою нішу в українському літературному процесі. У перших творах для дітей Наталя Забіла дещо зазнала впливу вуль-гарно-соціологічного підходу. Наприклад, вірші «Вугілля» та «Домни» — це заримовані інформаційні повідомлення про ту чи іншу галузь промисловості, а віршики на кшталт «Хатинка над озером» — про перебування Леніна у Фінляндії. Проте велике поетичне чуття, глибока людська порядність, любов до дітей — саме таких, якими вони є, живих, допитливих, непосидючих, а не уявних манекенів, допомогли письменниці подарувати маленьким читачам справді чудові твори про їхнє життя й мрії, надії та сподівання, про все те, чим сповнена дійсність. Виразно відобразилися особливості творчої манери Наталі Забіли у її першій збірці «Про Тарасика й Марисю» (1930). Сюди увійшли приспівки, примовки, афористичні вірші й оповідання. Особливої популярності набула «Ясоччина книжка» (1934), яка потім неодноразово перевидавалася. Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких віршованих оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими. Зростає маленька Ясочка, вигадниця та витівниця. Навіть якщо вона захворіє, то і вдома знаходить гру — створює свій дитячий садок, в якому живуть її іграшки. Захопленням світом, прагненням до щастя пронизане оповідання «Ясочка на річці». Ось Яся допомагає малюку Юрасику, який злякався жаби. Ось малює будинок, дитину, ліс, живо сприймаючи оточуюче середовище, великий і дивовижно різноманітний світ, який вперше відкривається перед її очами. Граючись, вона оживляє все навколо себе і навіть свій олівець-малювець, який нібито сам починає малювати на Ясоччиному малюнку дощик («Олівець-малювець»). Ясочка дуже уважно прислуховується, придивляється до оточуючого її світу. І коли інші діти бачать на прогулянці в лісі тільки горіхи і в захваті зривають їх, то Ясочка помічає інше — веселу білку, вона спостерігає її повадки, не може відірвати погляд від поки невідомого їй життя («По горіхи»). Світ для Ясочки повний фантастики, в ньому оживає навіть її улюблений ведмедик («Ведмедикова хатка»). Яся смілива, допитлива, розумна дівчинка. Вона всім цікавиться, все прагне пізнати. Наталя Забіла всі ці риси не описує загальними словами, а зображує яскравий портрет Ясочки в динаміці змін і зростання у живій дії, у зіткненні маленької героїні з самим життям. Згодом з’явились інші збірочки та окремі твори, які засвідчили, що Наталя Забіла не випадково ступила на нелегкий шлях дитячого письменника. Це, зокрема, «Олівець-малювець», «Хатинка на ялинці», «Зайчик», «Дерев’яний бичок». У них поетеса творчо використала народнопісенні здобутки, а також досвід митців старшого покоління К. Чуковського, С. Маршака та ін. Але в її творах виразно відчувається струмінь самобутності, вони рясно заквітчані власними знахідками, оригінальними темами і образами. Однією з вершин української дитячої літератури став цикл віршів «Про дівчинку Маринку» (1956). У них авторка любовно й уважно творить образ маленької людини, крок за кроком простежує процес її зростання. Усе, що бачить дитина у кімнаті, на прогулянці, за вікном, опоетизовується у зримих конкретних образах. Вірші густо заселено, насичено повідомленнями про оточуючий світ. І робить це письменниця в такій довершеній формі, у такій безпосередній манері, що маленький читач не просто сприймає інформацію, а вбирає в себе те, про що розповідає книжка. Прості, як на перший погляд, віршики мають і велику виховну силу. Адже в них йдеться про повагу до людей, природну потребу навчатися і трудитися. Тематика дитячих творів Наталі Забіли дуже різноманітна. Це тематичні цикли про природу («Проліски», «Казки лісової кринички», «Навесні та влітку», «Восени та взимку», «Дванадцять місяців»), мініатюри про побут і пригоди дітей удома і в школі, у дитсадку і на прогулянці. Це справжня «материнська книга», яка весело й цікаво розповідає про світ речей і природу, вчить правил поведінки й формує певні моральні уявлення, образно, наочно й тактовно розповідаючи, «що таке добре й що таке погано». Наталя Забіла — вроджена казкарка. Її казки беруть свої витоки з багатющої скарбниці української народної творчості. Без голої дидактики вона вчить дітей бути добрими, справедливими, мужніми, любити все суще на Землі. Відомі фольклорні сюжети набувають в її інтерпретації нових акцентів, що якнайбільше відповідають світосприйманню дітей. Письменниця твердо обстоює право на «щасливий кінець», виходячи з несхитного переконання, що дитячу психіку дуже легко зранити. Аналіз творів Наталі Забіли свідчить про те, що письменниця у своїй творчості керується саме такими поглядами, враховуючи радісне сприйняття життя дитиною, її бажання, щоб добро завжди перемагало зло, щоб кожна, навіть найдраматичніша, історія мала щасливий фінал. Смуток, безвихідь, загибель героя можуть завдати дитині глибокої моральної травми. Тому її казки, як й інші твори для найменших, мають мажорне звучання: Плескачик (Колобок), зазнавши небезпечних пригод, все ж залишається живим, звірі з казки «Рукавичка» повертають загублену річ дівчинці, щоб не мерзли в неї руки, навіть Снігуронька в обробці казкарки йде з життя, не викликаючи смутку. Талант Н. Забіли як дитячої письменниці з найбільшою силою розкрився не тільки в її поетичній творчості, але і в прозі. Серед її повістей та оповідань найбільшою любов’ю читачів користується повість «Катруся вже велика» (1955). На початку повісті Катрусі лише п’ять років. Так само, як інших своїх маленьких героїнь, Н.Забіла проводить її через роки життя, описує перші радощі, перші невдачі, перші помилки в житті та їх виправлення. Зростаючи, дівчинка дізнається, чим живуть її батьки, знайомі, як «дихає» місто. Своєрідне продовження повість отримала в оповіданнях «Телефон», «Катрусина стрибайка» і «Подорож до казкового лісу», у яких діють ті ж самі герої. Запам’ятовується читачам і повість «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда» (1964) — твір фантастично-пригодницького жанру з добре відчутною суто забілинською мудрістю і ліричністю, м’яким гумором. Допитливому хлопчикові Юрчику його вчений дідусь дозволяє випробувати свої винаходи: чарівні таблетки, які зменшують або збільшують тварин і людей; чарівний апарат, який допомагає читати чужі думки тощо. Всі ці дива в руках дитини призводять до різних непорозумінь, пригод і кумедних ситуацій. Значну сторінку вписала Н. Забіла і в українську драматургію для дітей. У фантастичній п’єсі «Перший крок» (1968), що розповідає про сиву давнину, діють первісні люди: Велика Мати — мудра, досвідчена жінка, яка править родом, та підлітки Юю й Оо. В основі драматичного конфлікту лежать події, пов’язані з прирученням Червоного Звіра-вогню. Одна з головних ідей твору, яку можна назвати перекиданням мосту між часовим простором, особливо наочно розкривається в образі Великої Матері, яка розумом осягає майбутнє, коли люди одомашнять тварин, навчаться освітлювати та обігрівати свої помешкання. Драматична поема «Троянові діти» (1971) також веде читача у минуле. У ній авторка, використавши історичні матеріали — літописи, наукові праці про Київську Русь, народні легенди і перекази, написала поетичну історію заснування Києва трьома братами та сестрою, відтворила сиве минуле наших предків. Звісно, не слід сподіватися від художнього твору наукової точності, адже авторка створила твір-гіпотезу, твір-легенду, що чарує художньою правдою, поетичністю, високим почуттям патріотизму. Замість напівлегендарних постатей Кия, Щека, Хорива та Либіді зі сторінок постають образи живих людей, доля яких хвилює, викликає співпереживання. Розповідь про них романтично піднесена, свідомо стилізована під старовину. У 1972 р. за фантастичну п’єсу «Перший крок» та драматичну поему «Троянові діти» Наталя Забіла першою в Україні була удостоєна премії ім. Лесі Українки. У творчому доробку письменниці є чимало перекладів: переспів «Слова о полку Ігоревім», казки О. Пушкіна, вірші М. Некрасова, М. Лермонтова, К. Чуковського, С. Маршака, С. Михалкова та інших поетів. Своє вагоме слово сказала Наталя Забіла і в поетичній публіцистиці для дітей, і в теоретичних розвідках з проблем дитячої літератури. Довгий час вона очолювала Харківську письменницьку організацію, редагувала популярний дитячий журнал «Барвінок», багато років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України. Померла письменниця 6 лютого 1985 року в Києві. Наталя Забіла подарувала дітям майже двісті книжок. І впродовж усього творчого життя вона сповідувала один принцип: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, і навіть ще краще. Наталя Львівна ніколи не загравала з юним читачем, а вела розмову з ним серйозно й шанобливо про речі дуже важливі, вселюдські моральні цінності та пріоритети, що залишаються незмінними в усі часи. Саме тому книжки письменниці й донині читають, знають, люблять.

25.Акровірші Л.Глібова.

Твори.

26.Дати загальну характеристику соц..побутовій казці.Розказати одну на вибір.

Невичерпна уява і фантазія народу є джерелом багатьох прекрасних витворів. Серед них і знайома кожному казка, що пройшла багатовіковий шлях розвитку. Найбільш архаїчними є казки про тварин і фантастичні, дещо пізнішого походження — казки побутові.

Виникнення кожного з цих різновидів пов'язане з певним ступенем розвитку суспільства і людської свідомості. Відносно пізніше походження побутових казок зумовило їх своєрідні риси, проте спільними для всіх різновидів є загальнолюдські проблеми боротьби добра зі злом, правди з кривдою, справедливості з підлістю і підступністю. І в яких би образах вони не втілювалися (алегоричних, фантастичних, чи максимально наближених до реальності), провідною для них є життєстверджуюча оптимістична ідея.

Казка відтворює реальність художніми засобами, вдаючись до вимислу. У своєрідному казковому світі зникає межа між можливим і неможливим. Але зображення нереальних подій — не просто гра фантазії та намагання захопити слухача незвичайним сюжетом. За казковими подіями і ситуаціями легко вгадується реальність повсякденного селянського життя.

Переплавляючи буденне в горнилі творчої уяви, казка створює нову естетичну реальність, в якій звичне, повсякденне «...править іноді лише за тло для наступних, завжди незвичайних подій».

Казкові ситуації допомагають розкрити життєві суперечності і конфлікти, вказують на глибинні протиріччя реального життя, допомагають критично осмислити явища соціальної дійсності.

Незвичайність притаманна не лише казковим подіям, вона пронизує всю художню тканину твору, проте у побутовій казці, на відміну від фантастичної, герой, простір і час можуть не мати такої яскраво виявленої неординарності (порівняйте, наприклад, зачин фантастичної казки: «Десь-не-десь в тридев'ятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь з княгинею, і було в цих два сини» — і побутової: «Було собі два брати: один був дуже багатий, а другий — бідний»). Побутова казка, навпаки, нерідко спеціально підкреслює буденність зображуваного, проте казкові події не безпосередньо відтворюють дійсність, а передають «прагнення і сподівання» народу, що створив їх. Саме тому така велика роль у виявленні етичних позицій народу, його соціальних уподобань та ідеалів, відображених у казці, належить кінцівці, яка передає мрію народу про справедливість і перемогу добра над злом.

Тематично побутові казки багаті, як сама реальність. Розподіл на сімейно-побутові та соціально-побутові твори тут досить умовний, оскільки в кожній побутовій казці наявне соціальне начало. Навіть ті традиційні казкові сюжети, що своїми витоками сягають доісторичного минулого, у процесі функціонування набували соціального осмислення і умотивування. Колізія тут, як правило, грунтується на протиборстві пригнічених і панівних класів. Її герої мають чітко виражену соціальну приналежність, а оцінка їхніх якостей і вчинків дається з погляду трудового народу.

Характер розв'язання конфлікту в соціально-нобутових казках також має свою специфіку. Перемога героя в них завжди досягається завдяки його особистим якостям, а не є результатом допомоги чудодійної сили ззовні.

Активність позитивного героя — визначальна риса побутової казки. Найчастіше це представник пригнічених, що вступає у боротьбу з паном, поміщиком чи попом. Він перемагає завдяки своєму розуму, вмінню і кмітливості. Активність героя веде казку до щасливого завершення, що є законом казкової естетики і виконує своєрідну компенсаторну функцію, оскільки казка, що «виростає на грунті дійсності... відображає цю дійсність не прямо» а у формі бажаного і її фантастика стає художнім засобом подолання реальних життєвих перешкод».

Зображення героїв у казці базується на максимально широкій і місткій типізації, коли прагнення до індивідуалізації того чи іншого персонажа відсутнє. Одним з основних засобів характеристики героя у казці є його дії, персонажі соціально-побутової казки визначаються за їхніми вчинками, а внутрішнє життя з усіма його складностями не стає предметом зображення у казці, і, як правило, передається через зовнішні вияви.

Характерною рисою ряду побутових сюжетів є їхня сатирична спрямованість. Об'єктом викриття стають тут класове суспільство і його закони. Специфічні засоби гіперболізації, гротеск, покликані виявити викривленість класових уявлень, що здаються нормальними, стають звичними у класово-становому суспільстві. Казки ж дозволяють подивитися на буденне з нових позицій.

За своєю естетичною природою і соціальним призначенням комічне є знаряддям суспільної боротьби і покликане, за висловом М. Є. Салтикова-Щедріна, супроводжувати «в царство тіней все віджиле». Сатиричний образ відбиває критичне ставлення до певних суспільних явищ і демонструє їх приреченість, розкриває це в художній формі.

Світовий фольклор знає велику кількість знаменитих героїв, що відзначаються розумом і кмітливістю, чиї імена стали справжнім символом цих якостей. Це і один з найвідоміших серед них — Насреддін, якого зустрічаємо у багатьох національних оповідальних традиціях, і російський Балакир, індійський Бірбал, кхмерський Алеу та багато інших. В українському фольклорі, як і в ряді інших, роль хитрого і кмітливого героя не закріплена за якимось певним персонажем, що став широковідомим завдяки цій якості. Найчастіше цю роль перебирає розумний селянин — наймит, бідняк, циган, солдат тощо.

Тут виявляється така важлива риса казкових персонажів, як традиційність. У казкових персонажах закріплені стійкі народні уявлення, та своєрідна фольклорна точка зору, що втілює характерну для жанру в цілому і окремих його різновидів специфіку оцінки й зображення певних явищ дійсності. Вже сама згадка про казковий персонаж викликає у носія фольклорної традиції певне коло уявлень. Тобто номенклатура героїв казки вказує на закріплені у традиційно-фольклорному стереотипі основні риси, властиві даному персонажу.

Важлива роль у казці належить дії. Казкові образи розкриваються у творах з різними сюжетами, але сюжет, як правило, сприяє індивідуалізації героя, бо дає можливість розкрити ту чи іншу рису традиційного персонажа через його поведінку у певній життєвій ситуації.

Розгляд сюжетного складу українських народних соціально-побутових казок переконує, що українська казкова традиція надзвичайно багата на побутові сюжети. Як свідчать матеріали порівняльного покажчика сюжетів східнослов'янської казки, в українському репертуарі представлена переважна більшість сюжетів, характерних для казок східних слов'ян та світової казки.

В межах основних тематичних циклів, що виділяються дослідниками соціально-побутової казки, можна відзначити найбільш характерні для української оповідальної традиції сюжети.

У переважній більшості казок героя наділено кмітливістю, розумом і навіть своєрідною мудрістю. Цей герой, що завжди перемагає своїх суперників, значною мірою втілює народний ідеал, мрію про торжество справедливості. Розум і хитрість стають у казці єдиною зброєю, до якої може звернутися соціально-знедолений герой, щоб захистити себе у сутичках з кривдником — багачем, паном, попом. Тому розум і хитрість не просто демонструють перевагу одного героя над іншим, але і стають засобом боротьби. Казка оперує своєрідними, умовними формами відображення соціальної дійсності, і тому хитрість стає в ній універсальним засобом розв'язання найрізноманітніших конфліктів. Розумний герой — селянин, пастух або проста дівчина, дочка бідняка, — традиційні персонажі побутових та новелістичних казок про мудрі відповіді, інакомовлення, вирішення важких задач («Семиліточка», «Розумна дівчина», «Мудра дівчина», «Як селянин доїв цапів»). Найбільш відомою серед казок цього тематичного циклу є казка про дівку-Семилітку, що широко розповсюджена в українському казковому репертуарі. Її героїня виявляє неабиякий розум, даючи влучні відповіді на складні запитання, глибокий зміст яких часом відбиває окремі сторони народної філософії буття, тому на їхньому фоні такими примітивно-безпорадними здаються відповіді багача, просякнуті буденною психологією власника.

Не менш характерні для соціально-побутових казок і сюжети про дурнів. Це і широковідомі казки про дурня, що продає худобу березі, а згодом знаходить захований у дереві скарб («Про трьох братів»), про дурня, що буквально виконує поради, і тому говорить все не до ладу або робить недоречні в даній ситуації вчинки («Дурний Іван і Хвеська — його сестра», «Про дурня»). Цей герой «...бачить світ викривлено і робить невірні висновки. Але внутрішні його спонукання — найкращі. Він всіх жаліє, ладен віддати останнє і цим викликає беззастережну симпатію». Казковий дурень викликає посмішку, проте, як не дивно, користується прихильністю казкаря. Тому образ дурня в казці не може розглядатися лише як сатиричний (хоча, безперечно, він пов'язаний з сатиричною традицією як у фольклорі, так і в літературі). Дурень викликає сміх, але нерідко оповідач ставиться до нього з симпатією, і це закріплено у типі «іронічного щасливця», якому все вдається, незважаючи на його незугарність.

Цій же темі присвячені і численні казки про дурнів, що у науковій літературі одержали назву «пошехонців». Казки ці надзвичайно близькі до анекдотів і часто створюються шляхом поєднання ряду анекдотичних мотивів. Широковідомі казки про дурнів, що сіють сіль, намагаються видоїти курей, тягнуть корову на дах, щоб випасти траву, яка там виросла, або носять світло в дім у решеті, оскільки в будівлі нема вікон, про дурня, що рубає під собою гілляку. («На світі є і дурніші за мою жінку», «Про дурних багачок», «Про дурних жінок»).

Казки про дурнів надзвичайно популярні в українській оповідальній традиції. Їхні сюжети мають різне походження. Серед них є архаїчні, що відбивають примітивну логіку, притаманну людині первісного суспільства, антропоморфні уявлення тощо. Велика частина сюжетів казок і особливо анекдотів про дурнів більш пізнього походження і лише окремими деталями пов'язана з архаїчними традиційними сюжетами про дурнів. Їхня примітивна логіка висміюється у розповідях про дурня, що замріявся, як розбагатіє, вбивши зайця, але випадково лякає його, про дурня, що дивується, чому тонке панське сукно коштує дорожче від грубого і т. ін.

Казки про дурнів близькі до казок про фіглярів-блазнів — хитрих і кмітливих героїв, що, як і образ дурня, становлять характерну прикмету побутової казки. Через поведінку блазня у казці реалізується сміхове начало. За спостереженнями дослідників, блазень руйнує те коло передсудів, в межах якого тривалий час лишалося селянське світосприйняття і, руйнуючи, намагається показати абсурдність ряду уявлень, норм поведінки, викрити нарешті ненормальність ряду усталених в експлуататорському класовому суспільстві понять і взаємин між людьми. Саме тому з такою легкістю перемагає фігляр своїх супротивників — власників, що стали рабами чистогану і наживи.

Недолугий казковий дурень, якому змайстрували візок, щоб він катався з гори, непомітно перебирає роль фігляра, коли продав його бурлакам, які повірили в те, що візок може їхати сам («Про Івана-дурника»). Блазень вводить в оману інших, користуючись їхньою жадібністю (аби придбати краму або худоби, вони погоджуються на те, щоб Іван укинув їх у мішку в воду, де він нібито все це одержав). В інших варіантах фігляр продає жадібним попам шапку-платку, що має розплачуватися за них у шинку, горщик, що сам варить кашу, або пушку-живушку, що має «оживляти» мертвих. Йому досить легко вдається одурити своїх суперників, оскільки вони керуються не здоровим глуздом, а нестримним прагненням розбагатіти. Потяг до грошей спонукає шинкаря купити лопату, що подвоює гроші. Засліплений жадібністю, він не помічає відвертої хитрості свого партнера («Казка дро двох шахраїв»).

Без хитрого і кмітливого героя неможливі і казки про злодіїв, що вдаються до найхимерніших витівок, щоб вкрасти у пана гроші, коня, якого охороняє сторожа, а часом і саму пані («Казка про Климку»), беруться показати панові, що таке циганське мантило, і з допомогою цієї хитрості одержують його коней («Циганське мантило»), кидають на дорозі один чобіт, а згодом і другий, щоб вкрасти коней у подорожніх, просять чоловіка, що женеться за злодієм, повартувати птаха під шапкою або потримати скелю. Злодій вдає з себе ченця, якого було перетворено на коня («Злодій ченцем нарядився»). Крадіжка в цих казках як правило виступає не лише як засіб збагачення. Дослідники відзначають, що тут, власне, йдеться не стільки про задоволення матеріальних потреб, як про своєрідне суперництво соціально знедоленого героя і його антипода — власника, на боці якого (за логікою класового суспільства) стоять мораль і право. Дії ж героя у казці приводять, у відповідність реальні якості героя і його матеріальне становище. Таким чином казка, а особливо ті її варіанти, де героїв протиставлено за соціальною ознакою, втілюють споконвічну мрію народу про соціальну справедливість.

Значна частина побутових казок присвячена темі подружнього життя. Тут, зрештою, ми знову зустрічаємо традиційні для побутової казки образи дурня і блазня — розумного чоловіка і його ліниву або балакучу жінку, хитру жінку і її довірливого або просто нерозумного чоловіка. Це знову протиборство кмітливого і розумного героя з його антиподом, протиборство, в якому перевага віддається розуму. Побутові та новелістичні казки розповідають про найбільш розповсюджені вади сімейного життя, висміюють впертість і лінь («Про вперту жінку», «Стрижено! Стрижено!», «Уперті чоловік та жінка», «Як чоловік кішку вчив працювати», «Лінива жінка не пряде», «Явдоха-святоха» та ін.), балакучість і сварливість («Про чоловіка, що купив жінці таку куртку, як пані носить»), ошуканство і невірність («Хвора жінка і піп»), а також інші негативні явища та риси людського характеру.

Тема подружньої невірності також дуже характерна для цих казок. Їхнім героєм найчастіше виступає хитра жінка, що вводить в оману свого чоловіка, але нерідко в них з'являється ще і третій герой — подорожній, солдат, які перевершують хитрістю жінку і викривають її. В одних казках селянин, що заночував у чужій хаті, де переховується залицяльник хазяйки, виганяє його під виглядом чорта, в інших — наймит або музика показує чоловікові, як розважається жінка у його відсутність. Нерідко сам чоловік дізнається про зраду, вдаючи, що осліп, але найчастіше все ж така хитра жінка знаходить спосіб одурити чоловіка («Дурному ні в людях, ні дома», «Про хитрого брата»).

У казках про суди та суддів знову зустрічаємо хитрого героя. Це, як правило, блазень, щоправда, він нерідко ховається під личиною дурня. Найбільш відомою казкою цього циклу є розповідь про неправий суд, де суддя виносить вигідний для бідняка вирок, бо думає, що той обіцяє йому хабар («Не завше по правді і в суді судять»), або розповідь про адвоката, який навчив селянина, як перехитрити суддів, а потім його самого пошили в дурні.

Казки про чортів також базуються на двобої хитрого і кмітливого гороя з чортом, що найчастіше виступає в ролі одуреного. Тематичний цикл казок про одуреного чорта включає багато традиційних сюжетів та мотивів, що фіксують окремі моменти «інтелектуального змагання», наприклад різні погрози, що покликані продемонструвати удавану силу чоловіка: погроза зморщити озеро мотузкою або випити всю криницю, сокира, якою герой нібито збирається вирубати весь ліс тощо. Це і різноманітні способи змагання у силі: хто роздавить або розкусить камінь, хто вище кине камінь або палицю, хто понесе коня, змагання з чортом у боротьбі, змагання у швидкості бігу, у співах або свисті та ін. («Кріпак і чорт», «Хитрий хлопець»).

Різні поєднання цих традиційних мотивів дають можливість казкарям створювати різноманітні оповіді про хитрого чоловіка і його перемогу над чортом, що у казці традиційно уособлює глупство і виразно відрізняється від аналогічних образів неказкової прози (бувальщин і билиць) або апокрифічних творів, що відбивають певні релігійні уявлення.

Образи горя і долі у казках відповідного тематичного циклу відрізняються від аналогічних образів у інших жанрах, наприклад, у апокрифічних легендах, на художній і світоглядній системах яких відбилися християнські уявлення. Як вважав Ю. І. Юдін, у побутовій казці образи горя і долі відбивають світосприйняття і відмінні від більш пізніх форм. Розв'язання конфлікту в цих казках не є результатом дії надприродних сил, а досягається завдяки кмітливості і наполегливості героя, що цілком покладається на свій розум і руки. Побутовими є також казки про дві долі, про горе, про злидні, про наймита, що одурив біду, тощо. Ці казки нерідко межують з фантастичними, але перемога залишається за кмітливим героєм, який завдяки своїм зусиллям досягає мети.

Казки про хазяїна та наймита — ще одна характерна для української оповідальної традиції група. Ці казки більш пізні за своїм походженням, але оскільки жодне фольклорне явище не існує і не може існувати осібно, відірвано від загального фольклорного потоку, природно, що ці казки увібрали в себе образи, вироблені у процесі багатовікового розвитку жанру.

Серед казок про хазяїв та наймитів переважна більшість виникла як пряме відображення соціальної дійсності експлуататорського суспільства у дотепній, гостросатиричній формі.

Ця тематична група охоплює коло сюжетів, що значно розширюється за рахунок варіативних замін персонажів у казці, тому практично окреслити її межі надзвичайно важко, можна лише вказати на найбільш розповсюджені і репрезентативні для цієї групи традиційні сюжети і мотиви, що становлять основу цих казок.

Широковідомі казки про хитрого наймита, що з'їдає одразу сніданок, обід і вечерю, а потім лягає спати замість роботи, оскільки після вечері ніхто вже не працює; казки про наймита, який домагається від хазяїна, щоб той його краще годував: від імені святого (ховаючись за іконою) вимагає обід від хазяїна, або ховає ікони і говорить, що святі розсердилися на хазяїна; про хитрого і лінивого наймита, що не працював вдень, а за вечерею, коли його погано годують, каже: «Нехай трава встане!» Всі ці казки відомі і іншим східнослов'янським народам, але велика частина казок про хазяїна та наймита (і це зумовлено значною мірою їх повітнім походженням) ще не набула широкого розповсюдження, і тому кожна оповідальна традиція, черпаючи ці сюжети з навколишнього життя, має ряд оригінальних, незафіксованих або маловідомих іншим традиціям текстів. Так, наприклад, за свідченням покажчиків, серед українських записів відсутні казки, відомі іншим східнослов'янським традиціям, про жадібного пана, що напував наймитів водою перед обідом, про куркуля, що намагався подовжити день і за порадою перехожого став до роботи разом із наймитами. Цікаво, що в українському казковому репертуарі є казка з аналогічною колізією — пан робить день довшим — крутить для цього ручку машини, що «подовжує» його. Водночас серед українських матеріалів частіше зустрічаються казки, що розробляють традиційний міжнародний сюжет про наймита, який лише робить вигляд, що працює, оскільки перед тим хазяїн запропонував йому робити вигляд, що вони обідають, або, про наймита, який наполягає на тому, щоб пан одягав його, вимагаючи буквального виконання умови, поставленої при наймі, про слугу, що насміхався з хазяїна, буквально виконуючи його доручення стверджувати і перебільшувати те, що він говорить.

Казки про попів, як і казки про хазяїна та наймита, за своїм походженням більш пізні і виникають як на основі переосмислених давніх уявлень, традиційних образів і мотивів, так і на основі художнього осмислення соціального буття класового суспільства. Однією з основних тем цих казок є любовні невдачі попа («Як слуга відучував попа ходити до молодиці», «Піп і наймит», «Казка про попівське залицяння»), його невміння відправляти службу («Святе подриганіє», «Нетямущий піп») або поразки попа від хитрого і кмітливого супротивника («Коли бог дасть, то і мотика стрілить», «Казка про одного чоловіка, який давав на божеє вола, щоб бог дав йому сторицею», «Хочеш до раю — кукурікай»). Попа в них змальовано як жадібного, ласого до грошей і розваг, тому кмітливому герою завжди вдається одурити його (замість наймита, у воду скинуто попадю, попа, дяка та дячка, що переховуються у скрині, наймит продає панові як чортів тощо). Більшість із цих казок має міжнародний характер, проте серед них є і такі, що зафіксовані у поодиноких варіантах лише у репертуарі росіян, українців та білорусів.

Група казок про любовні пригоди і невдачі попа не випадково виникла у фольклорі. Прив'язування казок з еротичною тематикою до образу попа дослідники пояснюють рядом причин. Це і явища історичного характеру, і умови сімейного побуту духовенства, для якого «перетворення шлюбу у вигідну угоду було звичайним явищем», оскільки «попівські сім'ї часто будувалися шляхом простої домовленості між учнем духовної семінарії, що чекав місця, і попом — батьком дівчини, який передавав разом з нареченою і парафію своєму наступникові». Таким чином казка відобразила явища реальної дійсності — подружню невірність у попівських сім'ях, джерелом якої був сам класовий характер шлюбу в буржуазному суспільстві.

Дослідники вбачають і іншу, не менш вагому причину своєрідного відбору персонажів у казках даного циклу. Гострота сатиричного викриття досягається у казці при протиставленні декларованою церквою моралі і реального життя духовенства.

Розглядаючи тематичні групи соціально-побутової казки, ми визначили лише частину традиційних сюжетів та мотивів. Коло їх надзвичайно широке. Слід водночас брати до уваги і те, що у процесі функціонування і передачі у традиції казкового тексту відбувається постійне варіювання, міжжанрова та внутріжанрова дифузія, в результаті чого виникають нові тексти, що займають проміжне місце між фантастичною та побутовою казкою. Їх досить багато, але, на наш погляд, найяскравішим прикладом такого явища є казки про правду і кривду, в яких фантастика, властива фантастичній казці, займає ще досить суттєве місце (зокрема, виконує важливу роль у розв'язанні конфлікту), проте в них наявний і сильний побутовий струмінь, наприклад, у мотивуванні конфлікту. Цікаво, що різні варіанти казки з цим традиційним сюжетом можуть мати відмінності у системі персонажів, особливостях розвитку дії. У одних варіантах героями казки є антропоморфні істоти, що сприймаються як персоніфікація своєрідних етичних категорій народного світогляду — правда та неправда, в інших це можуть бути ввичайні казкові герої — люди, що мають такі незвичайні імена, які відображають специфіку їхньої позиції в конфлікті казки. Тому ці твори займають проміжне місце між фантастичною та побутовою казкою. При цьому окремі варіанти можуть наближатися до фантастичних, інші — до побутових казок.

Спільність основних особливостей художнього освоєння дійсності і певна генетична спорідненість зумовлює процеси взаємовпливу, що відбуваються у межах жанру казки між окремими різновидами. Тісні взаємини існують не лише між побутовою та фантастичною казкою. Побутова казка своєрідно взаємодіє і з казками про тварин та новелістичними, а також із різноманітними творами неказкової прози.

Зупиняючись на питанні про зв'язок побутової казки з іншими формами духовної культури, можна відзначити, що ці зв'язки не обмежуються лише колом фольклорної прози. На різних етапах історичного розвитку побутова казка посідала досить значне місце у духовній культурі народу. У Давній Русі, наприклад, вона була органічною складовою, частиною «сміхового світу». Важливу функцію виконувала побутова казка й пізніше, стаючи джерелом образів і сюжетів, що використовувалися скоморохами, народним театром, мандрівними дяками і, зрештою, літературною традицією, успадковуючи, в свою чергу, від них нові теми і образи. Підставою для цього стала певна спільність у поглядах на світ і у способах комедійного зображення окремих явищ дійсності. Причому кожен історичний період мав свою специфіку у комедійному освоєнні дійсності. Схематично цей процес можна зобразити як поступовий рух від амбівалентного сміху до сатиричного погляду на світ.

Розповсюдженню казки, взаємообміну сюжетами між різними регіональними казковими традиціями у східнослов'янському фольклорі значною мірою сприяли професійні носії і виразники сміхового світу — скоморохи, які, щоправда, на Україні не мали такого вираженого і мало не корпоративного характеру, як російські скоморохи, а також мандрівні дяки, діяльність яких була досить міцно пов'язана з народною традицією. Спосіб життя мандрівних дяків, їх постійні зв'язки з народними низами сприяли активному засвоєнню ними народної поетичної творчості і трансформації народного гумору через призму шкільної вченості. Використовуючи вироблені народною традицією художні засоби, певні образи і сюжети, мандрівні дяки, в свою чергу, несли у народне середовище нові книжні теми.

Сюжетний склад побутової казки поповнювався і за рахунок численних джерел літературного походження. Цей процес особливо активізувався у XVII ст. з появою ряду перекладних збірок, що містили твори, які використовували фольклорні сюжети або самі ставали джерелом їх творення.

Одним із джерел розширення сюжетики побутової казки була і ораторська проза, яка, в свою чергу, запозичувала ряд сюжетів в літератури.

Протягом ряду сторіч усна народна традиція розвивалася у тісному взаємозв'язку з літературою, насичуючи її новими темами, сюжетами, образами і засвоюючи, в свою чергу, її здобутки. Яскравим прикладом такого взаємозв'язку є, наприклад, творчість С. Руданського.

Для сучасної фольклорної традиції в цілому і побутування казки зокрема також властивий процес постійного взаємовпливу професійного і народного мистецтва. Залишаючись джерелом літературної творчості, казка зберігає і традиційні способи побутування, складаючи важливу частку сучасного культурного побуту. Форми функціонування її, щоправда, зазнають певних змін, пов'язаних з характером сучасного стану фольклорної традиції. Якщо раніше і побутова, і фантастична казка, а також казки про тварин досить активно функціонували як серед дорослих, так і серед дітей, а побутова казка все ж здебільшого цікавила дорослу аудиторію, то тепер відбувається активний перехід казок до репертуару дітей (принаймні великої його частини), чому значною мірою сприяє популяризація казки у спеціальних збірках, адресованих юним читачам. Побутова казка зараз продовжує існувати і в усній традиції, змінюючи форми свого побутування, і навіть зазнаючи певних змін художньої плоті твору. Так, наприклад, побутова казка досить відома широкому колу носіїв, хоча інколи належить до «пасивного» репертуару, коли казковий сюжет добре відомий у тому чи іншому середовищі, але повністю відтворюється вкрай рідко, частіше ж згадується принагідно, у зв'язку з тією чи іншою подією або явищем. При цьому змінюється і форма казки, вона наближається до анекдоту (нерідко виокремлюється якийсь певний епізод, мотив казкової оповіді, що зіставляється з тим чи іншим моментом реального життя). Таким чином у ході об'єктивного процесу звуження сфери функціонування побутової казки відбуваються її видозміни, що забезпечують їй життя у фольклорній традиції.

На багатовіковому шляху розвитку побутова казка збагатилася новими темами, образами, сюжетами, змінювалася, відображаючи динаміку історичного процесу. Казка, що дійшла до нашого сьогодення як прекрасне надбання минулого, як багатющий арсенал образів, що втілюють глибоку виховну ідею, водночас є живим складником сучасного культурного процесу, що функціонує у побуті, збагачує притаманними їй ідеями добра, справедливості, краси дитячу літературу, кіно, драматургію.

Казкові ідеї і образи, трансформовані творчою уявою митців, безперечно, завжди будуть служити благородній виховній меті, пробуджувати і плекати паростки доброти і чесності, справедливості, мудрості.

твори

27.Легенди.притчі,загальна характеристика жанру.

Леге́нда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — жанр літератури і фольклору. Малосюжетна фантастична оповідь міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо).