Функції колискових пісень
практично-побутова
пізнавальна
емоційна
морально-етична
психотерапевтична
формування естетичного чуття
«Поряд з традиційними колисанками побутують імпровізовані. Вони мало зафіксовані фольклористами саме через свою імпровізаційність. У функції колисанок можуть побутувати твори інших жанрів: родинно-побутова, суспільно-побутова пісня, балада» (Анатолій Волков).
«Виконання колискових пісень відрізняється від виконання «дорослого» мелосу. Особливість співу залежить від втоми матері, її настрою чи роботи, яку вона могла зазвичай виконувати паралельно із заколисуванням (вишивання, прядіння, в’язання). Колисанко вий зворот на зразок «а-а-а», «баю-баю-баю», «люлі, люлі, люлі» є мелодичним розспівом-вокалізацією, який набуває розширеного вигляду і переростає в регулярний приспів, який імітує ритм погойдування. Повторюваність по співок та коливально-спадковий рух сприяють виконанню колисковими піснями їх головного призначення — заколисувати і заспокоювати немовля» (Наталія Сивачук).
«Найстійкішим мотивом в українських колискових піснях є закликання чи запрошення сну до дитини. Сон уявляли наші предки як істоту, яка може увійти в людину і вийти з неї, може заспокоїти, приспати, ввести в стан абсолютного спокою. …У давнину сон сприймався як невластивий людині фізичний стан, що настає в результаті дії якихось сил, духів. Такими силами є антропоморфічні образи Сну та дрімоти, до яких і звертається мати в колискових піснях. … Сон та Дрімота уподібнюються до людей, вони ходять, співають, ділять обов’язки («ти будеш колихати, а я буду присипляти»)» (Наталія Сивачук).
«Колискові пісні і образно-тематичною структурою, і інтонаційно-ритмічною будовою споріднені із замовляннями. Як колискові пісні, так і замовляння виголошуються речитативом, напівпошепки. Це інтимна розмова, яка мусить іти тихо, плавно, не порушуючи гармонії, тихої музики сфер, це діалог зі Всесвітом, душі і серця. Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:
і колискові пісні, і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості… і владно входили в духовне життя людей культи вогню… води, землі-годувальниці, сонця, місяці, зернових культур та виробів з них
колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, — привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули побажання дитині
і в замовляннях. і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, «спання»), тотемні тварини (гулі, кіт, чайка, зозуля)
як і в замовляннях. так і в колискових піснях мова звернена до всього білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру
в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово — ділом…
інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь»
|
Жартівливі пісні |
|
|
|
|
|
Жартівливі пісні— численні за кількістю і розмаїті за тематикою — становлять значний розділ української народної пісенності, це здавна було відзначено фольклористами. Ще в середині минулого сторіччя М. Закревський підкреслив, що в цих піснях бачимо «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона непідробна, природна; а дотепність, неначе іскра, часто з’являється несподівано і з блиском». На відміну від ліричних пісень про кохання та родинне життя, йкі можуть виконуватися і в гурті й на самоті, жартівливі потребують аудиторії, бо розраховані на співучасть, на те, щоб дотеп, каламбур, жарт був почутий, розрадив і розвеселив слухачів. Жартівливі пісні часто виконуються як приспівки до танцю. Від добродушного гумору до в’їдливого глузування — такий широкий настроєвий діапазон жартівливих пісень. Іронія просвічує у самохарактеристиках: «хоч я гарна, та ледащо...», «чи я собі не хазяйка та не господиня — три дні хати не мела, сміття по коліна»; в жартівливих піснях постійно звучить протиставлення бідних і багатих щедрих і скупих роботящих і ледарів скромних і хвалькуватих примітних і незугарних кмітливих і недотеп красивих і поганих на вроду, причому виразна перевага надається першим. Так створюється колективна думка про народну мораль, етику й естетику. Сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться. Хоч сміх не відбирає ні життя, ні маєтку, одначе винний почуває себе перед громадським сміхом, за влучним висловом М. Гоголя, «як зв’язаний заєць». Хіба не таким «зайцем» почуває себе жених-невдаха з відомої пісні, який боїться батька, матері, собаки і навіть мишей у хаті своєї дівчини, через що й одержує одкоша, або роззявляка, який «коня гля- дав — на нім був, коня глядав сивого аж до рана білого». Іронією сповнені пісні про «несамокритичних» дідів, які, уповаючи на своє багатство, сватаються до бідних дівчат, так само висміюються й багачки, які «сидять дома з кіньми та волами», а вбогі йдуть заміж «з чорними бровами». У жартівливих піснях показано смішні сторони родинних взаємин тещі й. зятя, свекрухи й невістки, чоловіка й жінки, кумів тощо. Найдавніші записи українських жартівливих пісень знаходимо в польських та російських співаниках XVII ст., чимало записаних тоді пісень дожило до наших днів. Серед них «Чом, чом, чому босо ходиш», «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став», «Ой не стій під вікном», «Та орав мужик край дороги», «Перестань, перестань до мене ходити» та ін. Пісні «Ой під вишнею, під черешнею», що звучить у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка», відома ще з записів XVIII ст. Публікація жартівливих пісень (у зб. М. Максимовича, Б. Залєського, Жеготи Паулі) починається у першій половині XIX ст. Жартівливі пісні,— органічний складник української драматургії — комедій та водевілів,— були і залишаються дійовою виховною силою, висміюючи все, з чим не мириться народне уявлення про людську поведінку, і тим самим утверджуючи здорові морально-етичні й естетичні погляди. |
31.Поема-казка І.Франка «Лис Микита».
Word 10.
32.Ранне оповідання М.Коцюбинського присвячене маленьким дітям «Харитя», «Ялинка».
Word 11.
33. Б.Чалий казки для дітей молодшого і дошкільного віку
Богдан Чалий є автором п'єси-казки «Як Барвінок став героєм» (1966), поеми-казки «Як Барвінок та Ромашка у вирій літали...»( 1968), поеми-казки «Барвінок і Весна»(1971). Талановито, по-казковому розумно, влучно й дотепно передає Богдан Чалий великі ідеї нашої доби у поемі-казці «Як Барвінок та Ромашка у вирій літали...». Тут ми зустрічаємо старих знайомих - родичів Гарбузових, Барвінкових ворогів - Будяка, Тхоряку, що вже став паном Тхоріні, та нових персонажів - підступного царя-чаклуна Бамбука і його доньку Цикламену, щиросердих героїв твору - Чорну Каву, Банана, Ананаса та цілий гурт афиканських звірів, що стали добрими помічниками Барвінка. Захоплюючий сюжет казки, в якій розповідається про подорож Барвінка і Ромашки на далекий острів Тулумбас та дивовижні пригоди на ньому, вщерть наповнені сучасністю. Богдан Чалий вміє ненав'язливе вести мову з дитиною про найскладніші проблеми сучасності, органічно вплітаючи їх до такого складного й ніжного жанру, як казка.
34.Казки Л.Українки «Біда навчить» «Лілея».
Твори.
35.Погляди Шевченка на освіту й виховання.Поет про дитячу долю.
Word 13.
36.Розказати чарівну казку на вибір.
Твори.
37.П.Тичина у дитячому читанні.
Word 14.
38.Л-ра для дітей 19 ст.Загальна характеристика.
Word 15.
39.Твори для дітей Г.Сковороди,байки,ліричні твори.
Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву. Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем. Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності. Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них. У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітеи критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику». Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою. –Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога. Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду». Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада. Сковорода привселюдно заявив: "Весь світ спить, пора прокидатися!" Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним дохати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір‘ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги ,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода": І, виламавши полацю із тину, Він темними байраками пішов Кріпацьким дітям викладать латину, Бентежити думками рабську кров Чого ж навчав Сковорода? Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавши себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. Але чимало людей займають на свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи – це пізнання Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою "загребущих", "лукавих", "мавп" і "змій". Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде "рабського іга", "тяжкої роботи", "нічого златожадного", "хамського". Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління. Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому. Останнє десятиріччя життя Сковороди – це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя. 9 листопада 1794 року Григорій Савич помер. Помер так просто, як і жив… Останнє десятиріччя життя Сковороди – це вершина творчості письменника. Про це Павло Тичина писав: "Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди". Справді, боляче те, що за його життя не надруковано ні жодного твору. Але його поезія, притчі поширювалися на Україні вустами народу. Він написав 30 прозових байок, пізніше склали збірочку "Байки Харківські". Велику славу письменнику принесла збірка ліричних поезій "Сад божественних пісень". А мені запам‘яталися рядки, в яких автор милується красотою рідної природи: Гей поля, поля зелені, Зелом, квітом оздоблені! Жайворонок над полями! Соловейко над садами! У своїх творах Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити твір висловлюванням поета-філософа: –В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу. Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків. Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг. 2. М.Вороний. Твори для дітей М.Вороний (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім'ї поета М.К.Вороного. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей "Будівельники", "Коники", "Носоріг", "Ставок", "Червоні краватки" (1930), збірки поезій "Форвард" (1932). Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною й прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики ("Молитва", "Церкви і янголи", "Різдвяна елегія", "Отчизна") ввійшли до "Хрестоматії української релігійної літератури" (Мюнхен-Лондон, 1988). Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі. У рукописному, відділі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються довідки про безробіття, видані М. Вороному 1927 року Спілкою працівників освіти (Харків) та Спілкою робітників поліграфічного виробництва (Київ). Твори для дітей М.Вороного відзначаються легким стилем викладення, яскравістю персонажів, цікавими сюжетами. Вірші легкі для запам’ятовування, перевидавалися неодноразово, публікувалися в періодичних виданнях для дітей. Восени 1933 року, коли посилилися репресії проти українських письменників. М. Вороний змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу "Наши достижения". Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучено рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М.Грушевського ("Історія української літератури", "Украинский народ в прошлом и настоящем"), С.Єфремова ("Історія українського письменства"), історичні праці М.Костомарова, "Твори" Т.Шевченка за редакцією С.Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органи НКВС не повернули. Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М.Вороного, фігурували М.Зеров, А.Лебідь, Л.Митькевич, Пилипенко і П.Филипович. Усіх їх звинувачували в належності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників. З цієї групи до реабілітації дожив лише Л.Митькевич, який 1957 року заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності. Як з'ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства. Тому зрозуміло, яким чином у слідчому томі М. Вороного з'явилася така заява, датована 14 квітня 1935 року (подаємо мовою оригіналу): "Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил еше раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано". Зломивши волю М.Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався (крім арештованих у спільній справі, М.Бажан, М.Рильський, Ю.Яновський, М.Жук, Ю.Меженко та ін.). 10 квітня 1935р., коли М.Вороний уже "начал говорить искренне", він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої "повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазно-націоналістичної України". Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Як видно із архівно-слідчої справи М.Вороного, він, перебуваючи в ув'язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу. 9 жовтня 1937р. трійкою, НКВС по Ленінградській області Вороного М.М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937р. У липні 1956 року 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до військової прокуратури з проханням з'ясувати долю сина, про якого від вересня 1937-го нічого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції, аж на ім'я Сталіна. Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М.М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
40.Виникнення та розвиток дитячої літератури в Україні.
Дитяча література створена спеціально для дітей (дошкільного, молодшого шкільного і середнього шкільного віку) і включає найкращі класичні, фольклорні, поетичні і прозові твори. Сучасна англомовна дитяча література - це кращі зразки художньої, науково-популярної, науково-фантастичної, науково-художньої літератури, написані англійською мовою з урахуванням жанрового розмаїття англомовної літератури (nursery rhymes - фольклорних віршованих творів, nonfiction - реалістичних творів, realistic fiction - реалістичної вигадки, fiction - вигадки, poetry - поезії).
Сьогодні літературний твір, написаний для дитини, є симбіозом ряду рис, притаманних літературному жанру та архаїчному переказу, що зумовлює необхідність дослідження дитячої літератури не лише в контексті сучасного, але й історичного розвитку. Предметом нашої роботи є питання виникнення дитячої літератури, яке є, на нашу думку, мало досліджуваним. Маємо на меті схарактеризувати основні віхи історії розвитку дитячої літератури як окремої галузі мистецтва слова.
Першими творами, складеними для дітей можна вважати казки, народні перекази, епічні твори. У такий спосіб люди кодували знання про систему виникнення та існування космосу, сонячної системи, людської цивілізації. Головний герой, як правило, був уособленням не лише певного роду, але й системи філософських поглядів, властивої даному соціуму (Рама - у індусів, Беовульф - у давніх кельтів; Іван - у слов'ян; Гільгамеш - у вавілонян і т. п.). Такі твори передавалися від покоління до покоління, не занотовувалися та були однаково цікавими для дорослих і для дітей, адже уособлювали в собі єдине існуюче джерело найбільш повної інформації про навколишній світ (історичний, політичний та соціокультурний аспекти його функціонування).
Ймовірно, перша книжка, написана власне для дітей, виникла на Сході. Вона мала назву "Панчатантра" і містила інформацію про основні моральні принципи суспільства, чітко регламентувала поведінку дитини. Аналогічними за змістом є твори персидської та арабської літератури: "Шах-наме" поета й філософа Фірдоусі та "Каліла та Дімне" за авторством Рудакі (ІХ-Х ст.). На Сході існує приказка: "Риба живе у воді, а людина - у дітях". Великим святом у східних культурах уважається не лише поява дитини на світ, але і такі віхи зростання як: прорізування зубів, перше обстригання нігтів і волосся, промовляння вперше слів "мама" і "тато". Ці свята супроводжуються піснями-молитвами, у яких дитину порівнюють із "...квітами, благодаттю, найбільш шанованими національними тотемами (рослинами, тваринами, каменями) та просять у сонця, зірок, вітру, богів подарувати щастя й розуму дитині" [ 1, с. ЗО].
У XI ст. Унсурсулмаолі Кейковус створює для свого сина Гелоншаха книжку "Кабус-наме". Цей твір складається з оповідок повчального характеру. Модель поведінки, яка б найбільш відповідала мусульманській моралі та загальнолюдським принципам людяності, честі, патріотизму сублімують притчі, вірші та оповідки, створені для дітей поетами і філософами Сходу: Сааді Ширазі ("Гулістан" та "Бустан" XIII ст.), Хуссейном Вонз Калліфі ("Мухсинова етика", "Сузір'я Конопуса"), Мохаммедом Фазулі ("Суперечка плодів" XVI ст.). У епоху раннього Середньовіччя на Сході виникає ряд поетів і філософів, які записують народні казки: Деде Гариб, Убайд Закані (створює казку для дітей "Кіт та миші"). Твори для дітей складала також Месхеті Генджаві (перша жінка-поет) у XII столітті та визначний поет Нізамі, на творчість якого вплинула втрата коханої дружини і необхідність самотужки виховувати сина.
На Русі першим твором, написаним для дітей, можна вважати "Поучения" або "Грамотку", створену в 1117р. Володимиром Мономахом. У цьому творі проповідується християнська мораль, патріотизм та основні принципи гуманізму: "... шануй батька і матір, не убий, поважай гостя, учись". У Росії за часів Петра І виникає твір за підписом Я. Брюса "Юности честное зерцало", що є дуже близьким наслідуванням твору Володимира Мономаха "Поучения". Друкованими творами для дітей можна вважати різного роду букварі, азбуковники, потішні (світські) книжки, енциклопедії. Перші книжки вкраїнською мовою було надруковано в топографії Швальпольта Фіоля (на території Правобережної та Лівобережної України існувало багато приватних невеликих типографій). Першою книгою для дітей, що була надрукована кирилицею, стала "Азбука", складена Іваном Федоров им у Львові в 1574 році [3, с. 8].
Висновки про попит на книжки, друковані кирилицею можемо зробити, керуючись фактами, викладеними В. Січинським у книзі "Чужинці про Україну". Він наводить переклад з арабської записок Павла Алепського, що разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макаром III у XVII ст. (1654-1656рр.) подорожував Україною: "Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: усі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, уміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать дітей та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях..." [6, с. 83].
У Росії перша друкована книжка для дітей була видана в 1634 р. за ім'ям управляючого печатним двором. Відома вона як "Азбука" В.Ф. Бурцева. Це видання було добре ілюстроване. На території Європи того часу видаються анонімні збірники (так звані "Азбуковники"), що складалися з прописів, правил поведінки дитини, різноманітної інформації. У XVII ст. на території України й Росії з'являються "Потішники" - естампи з гравюр (переважно німецьких). Ці естампи часто були казкового характеру. У кімнаті цесаревича Олексія було 60 таких листків [3, с. 24].
Наприкінці XVII ст. друкуються роботи Каріона Істоміна. Він пише вірші, букварі, енциклопедії для дітей. Особливою популярністю користувався "Лицевий буквар". Цей буквар був піднесений цариці Наталії Кирилівні в 1694 р. для навчання її онука, цесаревича Олексія. Його було надруковано з ілюстраціями відомого митця Леонтія Буніна. У основу було покладено принцип наочності: на кожному листку було надруковано окрему літеру, наведено ряд слів, що розпочиналися з цієї літери, унизу наведено вірш повчального змісту. У цьому ж столітті виникають друковані переклади іноземної літератури. Усю друковану продукцію можна поділити умовно на групи: енциклопедії, повчання, казки, букварі.
У багатьох культурах винятковий привілей на отримання знань мали лише жерці та наближені до них люди. Перші школи відкривалися при монастирях. У даному контексті, цікавим фактом є те, що "... проповідник XII ст. Кирило Туровськийу своєму повчальному слові погрожував пекельними муками " на тому світі" тим, хто "байки бають" [4, с. 8]. На відміну від християнських притч, епос та міфи дохристиянського періоду не збирались аж до XVIII ст.
У Європі після винаходу друкарського станка У. Кекстоном (1476 р.) друкуються для дітей абетки, переклади творів релігійного змісту, гравюри-потішки. Популярності набуває "Перелік наставлянь чарівній та шляхетній дівчині" німецького пастора Конрада Порта (1591 р.). Багатьма мовами перекладено Біблію, адаптовану Хакіном Спегелем для дітей (1684 р.), і два томи швецького монаха Иоханнеса Рудбекіуса "Повчання нашому швецькому юнацтву" (1624 р.). Виникають твори відомих казкарів: Шарля Перро (1628-1703 рр.). Братів Якоба та Вільгельма Грімм (1785-1863, 1786-1859 рр.), Ганса Християна Андерсена (1805-1875 рр.), Гофмана Ернста Теодора Амадея (1776-1822 рр.).
Ряд творів, написаних у XVIII—XIX ст. для дорослих читачів, утратили свою літературну новизну як жанр (фантастика) і політичну гостроту, тепер уважаються творами для дітей. Саме це стосується твору Д. Дефо "Робінзон Крузо", у основу якого покладено реальну історію О. Селькірка, що була опублікована в журналі "Англієць". Це ж стосується і твору Дж. Свіфта "Подорож Гулівера", який може вважатися першим фантастичним романом, а написаний був як пародія на книжку Д. Дефо "Робінзон Крузо". У цьому творі тонко і саркастично висміювався політичний і соціальний устрій Англії, одвічна боротьба між "Торі" й "Віги" - панівними партіями в тогочасній Британії. Сьогодні роман "Подорож Гулівера" сприймається як гарна, повчальна казка, сповнена романтизму та надії.
На різновікового читача є орієнтованим і твір Л. Керролла (Ч. Лютвіджа Доджсона) "Аліса у країні чудес", хоча написаний він був для доньки приятелів - маленької Аліси, проте, кожен із персонажів мав реального прототип, а в образі Кролика Л. Керролл змалював себе. На різновікового читача були також орієнтовані й роботи Л. Стівенсона "Острів скарбів", "Викрадений" та Ч. Діккенса "Олівер Твіст".
Наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникають перші дитячі журнали, у яких друкуються повчання, розповіді, віршики та казки. В Україні наприкінці XIX - початку XX ст. з'являються письменники, які пишуть самобутні твори для дітей і юнацтва. Серед них варто відзначити таких, як Марко Вовчок (М. Вілінська- Маркович) (1833-1907 рр.), чиї твори проникнуті співчуттям до пересічного мешканця України, розумінням його проблем та перспектив, патріотизмом. Варто відзначити й творчість І. Франка (1856-1916 рр.), який писав для дітей вірші та казки, у основу яких покладено українські народні перекази. Стосовно казок І. Франко писав, що вони вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Видатній поетесі Лесі Українці (Л. П. Косач-Квітка) (1871-1913 рр.) належать неповторні віршовані твори для дітей, у яких вигадані сюжети поєднуються з народними дохристиянськими переказами та казками, усі її твори романтичні, у них, як у дзеркалі, відображується не лише ідеалістичне світосприйняття, але й звичайне жіноче прагнення до любові (до дитини, до України, до світу, до Бога).
Така увага до своєрідного світу дитини є спадковою. Мати Лесі Українки — Ольга Петрівна Косач, відома під псевдонімом Олени Пчілки (1849-1930 рр.), також створювала вірші та оповідання для дітей.
Малодосліджений пласт дохристиянських вірувань та культури слов'янських народів у вигляді казок досліджували такі літератори, як В. Гнатюк, Б. Грінченко, І. Манжура, І. Рудченко, П. Чубинський. У 30-х рр. XIX ст. уперше виходять публікації українських народних казок. Раніше мотиви українських народних казок знайшли відображення у творах Л. Барановича, І. Вишенського, І. Галятовського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Ф. Прокоповича, А. Радивіловського, Г. Сковороди, X. Фі- ларета.
На початку XIX ст. українські казки переосмислювалися в оповіданнях, віршах Г. Квіткою-Основ'яненком та И. Бодянським. Соціального й політичного забарвлення набрав жанр казки під пером С. Руданського (1833/34-1873 рр.) та М. Коцюбинського (1864-1913 рр.). Вийшов ряд сучасних казкових збірників, підготовлених М. Возняком, Г. Сухобрус і В. Юзвенко. Виникло чимало нових праць, зокрема - упорядкування старих і нових казок, що належить В. Бойку та І. Березовському, які написали важливі дослідницькі роботи з проблем історії казкознавства, у заємодії казки з іншими жанрами фольклору, літератури. Такі збірники, як "Казки Буковини", "Казки Верховини", "Казки Підгір'я", "Легенди нашого краю", "Казки Андрія Калини", "Три золоті слова", "Золота Вежа", "Казки одного села", "Дерев'яне чудо" побачили світ завдяки праці філологів, науковців і письменників О. Дей, Л. Дем'ян, М. Івасюк, П. Лінтур, С. Пушик, І. Чендей, [4:7]. Л. Дунаєвська відзначає, що зусиллямивчених, письменників, учителів-інтузіастів відкрито нові яскраві таланти майстрів народного слова: Г. Васько, Ю. Гребяка, А. Калини, В. Короновича, І. Лазаря, X. Плешинця, Ю. Ревтя, Д. Юрчак та багатьох інших і цей процес триває. До мотивів, сюжетів, образів української народної казки зверталися такі відомі письменники, як О. Іваненко, М. Вінграновський, Н. Забіла, Т. Коломієць, А. Костецький, В. Нестайко, І. Нехода, М. Пригара, П. Тичина, Г. Тютюнник, А. Шиян, Ю. Ярмиш та інші.
Перша визначна винагорода—Нобелівська премія - за внесоку розвиток дитячої літератури було присуджено Р. Кіплінгу. Доказом зростання популярності дитячої літератури, набуття нею рис, що роблять її цікавою не лише для дитячої аудиторії може вважатися поява таких світових бестселерів, як твори А. Мілна, Дж. Роллінг, П. Траверс, а художні образи Вінні-Пуха, Гаррі Поттера та Мері Поппінз тиражуються та повноцінно функціонують у інформаційно-медійному просторі.
41.Твори для дітей У.Багмута.
Письменник Іван Андріанович Багмут був невситимим мандрівником. Свою любов до подорожей пояснював так: «Бачити життя, людей, свою країну. Ні, не так. Насамперед хотіти бачити. Так хотіти, щоб ви не могли всидіти вдома! А щоб так хотіти, треба любити. Любити людей, природу, любити життя». Син письменника згадував, що йому рідко доводилось бачити батька. Навіть інтер’єр кабінету письменника був незвичним: «На підлозі — шкіра великого бурого ведмедя, на стіні — роги оленя, на письмовому столі — ікла вепра — дикого кабана. Невід’ємним атрибутом кабінету І. Багмута була географічна мапа. Біля неї часто можна було побачити невтомного мандрівника, який намічав і обдумував майбутні маршрути». (І. Заєць). Маршрути подорожей Івана Андріановича пролягали через Карелію, Алтай, узбережжя Охотського моря, Казахстан, Індію, Європу, Кубу… Письменникові не один раз доводилось ризикувати життям: то він висів у горах над проваллям (був альпіністом), то потрапляв у страшні сибірські хуртовини, а то долав на плотах річкові пороги. І всюди були зустрічі з цікавими людьми, споглядання природи, знайомство з різним способом життя. Оскільки Іван Андріанович мав поетичну душу і легко сходився з людьми, це стало багатим підґрунтям для написання його творів — нарисів, оповідань, повістей. Народився Іван Андріанович Багмут 7 червня 1903 року у селі Байбаківка Царичанського району Дніпропетровської області у багатодітній сім’ї сільського вчителя, викладача математики у церковноприходській школі. Мати майбутнього письменника була талановитою вишивальницею. Після закінчення сільської школи хлопець вчився у класичній гімназії та учительській семінарії, щоб здобути професію вчителя. Отримавши диплом, працював у Байбаківській школі. У 1922 році став студентом Харківського сільськогосподарського інституту, потім здобув літературну освіту. Харків тоді був столицею України. Іван Андріанович включився в активне літературне життя. Тоді ж він став подорожувати. На матеріалах цих подорожей написав кілька книг нарисів: «Подорож до Небесних гір», «Карелія», «Вибухи на Півночі» та ін. За вигаданим звинуваченням у 1935 році письменника було засуджено на 6 років позбавлення волі. Відбував покарання у республіці Комі. Термін заслання закінчився у 1941 році. Після звільнення був начальником геолого-розвідувальної партії. Коли почалася війна з німецькими завойовниками, письменник попросився на фронт. Його прохання задовольнили. Але 1943 року Івану Андріановичу у результаті тяжкого поранення ампутували ногу. Письменник повернувся до Харкова і деякий час працював директором Харківського відділення Укрлітфонду. А потім перейшов на творчу роботу. Фронтове життя знайшло відображення у повісті «Записки солдата». На цю тему письменник написав ще кілька творів, зокрема відому повість «Наш загін «Смерть фашистам!». Діяльна натура письменника не витримувала «ув’язнення» у стінах квартири. І, спираючись на палицю, письменник продовжував свої подорожі. Про пережите і побачене вирішив розповісти дітям. Так з’явилась книжка «Господарі Охотських гір», яка приваблює своїм пригодницьким сюжетом, пізнавальними описами картин природи, життя північного племені орочів. Про працю як велику школу життя повість письменника «Голубе плесо». Серед головних героїв твору найбільше запам’ятовується хлопчина Панас, який з ентузіазмом працює на спорудженні ставка. А ще повість притягує дотепними та смішними епізодами. Іван Андріанович — справжній майстер оповідання для дітей і про дітей, в яких знайшли відображення багато життєвих історій. Це і спогади власного дитинства, коли був цар і поміщики («Шматок пирога», «Злидні»), і враження від далеких подорожей («Гарячі джерела»). Оповідання його невеликі за обсягом, лаконічні, але мають реалістичні і, водночас, захоплюючі сюжети. 1947 року видавництво «Молодь» запропонувало І. Багмуту написати книжку про суворовців. Суворовські та нахімовські військові училища почали створювати з 1943 року. Письменник їде в суворовське училище в Чугуїв Харківської області. Поселяється там, стає членом колективу, записує розповіді, враховує поради. Так народжувались герої повісті «Щасливий день суворовця Криничного». В українській літературі для дітей вона стала помітним явищем. Повість виховувала самостійність, мужність залишатися самим собою у критичних ситуаціях. І цим відрізнялась від більшості тодішніх творів для дітей. Якось під час зустрічі з дітьми Іван Андріанович пообіцяв написати жартівливу книжку. Нею стала повість «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим». Письменник написав кілька п’єс, це такі твори: «Одного разу в колгоспі», «Ясне питання», «Степи цвітуть». П’єси засвідчили хист І. Багмута як комедіографа. Лебединою піснею І.А. Багмута стала повість «Життєпис слухняного хлопця» (1969 р.). Будучи автобіографічною, вона не є біографією письменника, описом його дитинства та юності. У ній відобразився життєпис його покоління. 1973 року Іван Адріанович Багмут став лауреатом головної «дитячої» премії у галузі літератури — премії імені Лесі Українки, за такі твори: «Наш загін «Смерть фашистам!», «Щасливий день суворовця Криничного», «Голубе плесо», «Шматок пирога». Уся творчість письменника пройнята вірою в людину, у те, що людська праця і розум здатні подолати усілякі перешкоди. Творчість І. Багмута різноманітна. Він вигадник, любитель романтичних пригод і глибокий реаліст. Разом з тим письменник був людиною свого часу і це знайшло відображення у його творах. Як написав відомий поет Б. Бичко, «Той, хто прочитає твори Івана Багмута назавжди залишиться вдячним йому за ті хвилини радості, які могли дати тільки справжнє мистецтво, справжня художня література». Помер письменник 20 серпня 1975 року у Харкові, де і похований.