Збудники повітряно-краплинних інфекцій Коринебактерії (дифтерія)

Морфологія. Це зігнуті або прямі тонкі палички завдовжки 1—8 мкм і зав­ширшки 0,3 —0,8 мкм. Вони поліморфні, грампозитивні, мають стовщення на кінцях у вигляді булави, у яких містяться гранули (зерна Бабеша—Ернста, що містять волю­тин). Наявність цих зерен є диференціально-діагностичною ознакою. Не утворюють спор і капсул, нерухливі, мають фімбрії.У мазках С. diphtheriae, як правило, розміщуються під ку­том у вигляді розставлених пальців або літер V, X.

Культивування. Збудник дифтерії — факультативний анаероб. Він росте за температури 37 °С; рН живильного середовища — 7,2 —7,6. Культивується на живильних середовищах з кров'ю або сиро­ваткою.

На кров’яно-телуритовому агарі утворює темні гла­денькі блискучі та випуклі колонії. C. diphtheriae gravis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють крупні шорсткі (R-форма) розеткоподібні колонії сірого кольору. C. diphtheriae mitis на кров'яно-телуритовому агарі утворюють дрібніші за розміром чорні гла­денькі блискучі колонії (S-форма).

Ферментативна активність. Коринебактерії продукують сахаролітичні ферменти, що здатні розщеплювати глю­козу та мальтозу, а деякі з них — крохмаль, декстрин, гліцерин. Коринебактерії не спричинюють зсідання мо­лока, не розщеплюють сечо­вину, не виділяють індолу, утворюють невелику кіль­кість сірководню, віднов­люють нітрати в нітрити, телурит калію відновлюють до металу, унаслідок чого колонії збудника дифтерії набувають чорного або сірого ко­льору.

Резистентність. Збудники дифтерії стійкі до дії фак­торів навколишнього середовища. За кімнатної температури вони зберігають життєздатність до 2 міс (на дитячих іграшках — кілька діб, на зсілій сироватці — близько року). Витримують низькі температури та висушування. Під дією температури 60 °С та 1 % розчину фенолу вони гинуть протягом 10 хв. Дезінфекційні розчини (3 % розчин фенолу та сулеми, 10 % розчин пероксиду водню) знешкоджують збудника про­тягом кількох хвилин.

Джерела інфекції: хворі (частіше зі стертою формою інфекції) і "здорові" бактеріоносії. Шляхи передачі інфек­ції: повітряно-краплинний, повітряно-пиловий, контактно-побу­товий. Фактори передачі інфекції: посуд, книги, іграш­ки, білизна, харчові продукти (молоко).

Патогенез. За локалізацією патологічного процесу розрізняють такі клі­нічні форми дифтерії: дифтерія ротової частини глотки, носа, гортані, трахеї та бронхів, рідкісної локалізації (шкіри, очей, вух, статевих органів). Дифтерія рідкісної локалізації майже завжди вторинна.

У формуванні патологічних змін беруть участь екзотоксин і біологічно активні речовини. Збудник дифтерії проникає в слизові оболонки дихальних шляхів, очей, статевих органів (у дівчаток), рідше через шкіру вуха. Там він розмножується, виділяє сильний екзотоксин та інші біологічно активні речо­вини, які спричинюють запалення, набряк і некроз, унаслідок чого утворюється сіра плівка. Ця плівка містить злущений епі­телій, фібрин, лейкоцити та збудників дифтерії. Вона важко знімається. Під час зняття плівки слизова оболонка може кро­воточити. Екзотоксин проникає в тканини організму й уражує нервові клітини, що призводить до парезів і паралічу, а також клітини міокарда, паренхіматозні органи. Він зумовлює вира­жену інтоксикацію. Велику небезпеку становить набряк сли­зової оболонки гортані та голосових зв'язок, що призводить до асфіксії (круп). Від асфіксії раніше помирало до 60 % хво­рих. Тому цю хворобу називали "петлею ката". Нетоксигенні штами спричинюють такі ж ураження, але менш важкі.

Імунітет. Розвивається стійкий антитоксичний імунітет, тому не виключає бактеріоносійства. Тривалість носійства ток- сигенних штамів — 2 міс, нетоксигенних — 2 — 3 міс. Антибак­теріальний імунітет виражений слабо.

Діагностика. Методи забору матеріалу для дослідження. У хво­рого на дифтерію в санпропускнику слід узяти мазки з ро­тової частини глотки та носа для термінової бактеріоскопії на наявність збудника дифтерії; з ротової частини глотки та носа — для посіву на живильні середовища з метою вияв­лення збудника дифтерії та іншої мікрофлори (менінгокока, стрептокока та збудника ангіни Венсана). Другий забір ма­теріалу треба зробити вже в палаті (до призначення антибак­теріальних препаратів), не пізніше ніж через 2 год після гос­піталізації.

Третій забір матеріалу необхідно зробити наступного дня, навіть якщо хворий отримував антибіотики. Другий і третій посіви роблять тільки з метою виявлення збудника дифтерії.

Патологічний матеріал слід брати сухим тампоном на межі ураженої і неураженої ділянок. Під час транспортування пато­логічного матеріалу в осінньо-зимовий період його обкладають грілками. Лікувальну сироватку можна вводити тільки після забору крові на РПГА. Повторно кров на РПГА беруть у хво­рого напередодні виписки зі стаціонару — через 7—10 днів пі­сля першого забору.

Методи лабораторної діагностики:

• бактеріоскопічний — патологічний матеріал наносять на скло та забарвлюють: один мазок — за Грамом, другий — мети­леновим синім. Потім їх досліджують під мікроскопом. Попе­редній результат отримують через 1—2 год;

• бактеріологічний — мазки, узяті з носа та ротової частини глотки, засівають на кров'яно-телуритовий агар і доставляють у лабораторію не пізніше ніж через 2 год після забору. Нега­тивні результати досліджень отримують через 2 доби, позитив­ні — через 3 — 4 доби. Бактеріологічне дослідження відіграє важливу роль у встановленні діагнозу в тих випадках, коли відсутня типова клінічна картина захворювання. Негативний результат лабораторного дослідження за наявності клінічної картини не виключає діагнозу "дифтерія". Виділення нетокси- генного штаму у хворих з клінічною картиною дифтерії, особ­ливо на фоні лікування антибіотиками, необхідно розцінюва­ти як підтвердження діагнозу "дифтерія";

• серологічний — РПГА ставлять для визначення антитоксич­ного імунітету та для підтвердження діагнозу. У більшості хво­рих на дифтерію в перші 5 днів визначають низький титр ан­титіл (1:40). У подальшому спостерігається наростання титру антитіл.

Специфічна профілактика. Уводять дифтерійний ана­токсин згідно з календарем профілактичних щеплень. Дітей 3-місячного віку імунізують вакциною АКДП триразово з ін­тервалом ЗО днів. Першу ревакцинацію проводять вакциною АКДП через 1,5 — 2 роки після останнього введення вакцини. Після 2 років уводять вакцину АДП (адсорбований дифтерій- но-правцевий анатоксин) — у віці 6, 11, 14 і 18 років, а потім через кожні 10 років.

Для специфічного лікування використовують про­тидифтерійну сироватку, яку вводять за методом Безредки. Ця сироватка здатна зв'язувати лише циркулюючий у крові екзотоксин і не діє на токсин, який уже встиг проникнути в клітини організму. Тому сироватку слід уводити якомога рані­ше.