30. Встановлення влади директорії

Як уже згадувалося вище, ще у травні 1918 р. українські соціалістичні партії утворили Український національний державний союз. Уже в першій своїй відозві він звинуватив гетьманський уряд у неспроможності "врятувати державу від анархії та безладдя, установити тверду владу, оперту на довір'я народу"1. Попервах новостворена організація діяла цілком легально. Восени П. Скоропадський узяв до свого уряду кількох членів Союзу, віддавши їм міністерські посади.

Проте різка зміна ситуації, спричинена насамперед революцією в Німеччині, змінила плани Союзу. Він почав готувати відкритий виступ проти влади. 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні соціалістичних партій у Києві було створено орган для організації антигетьманського повстання та відновлено Українську Народну Республіку - Директорію1 у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренка та Ф. Швеця, Того ж дня Директорія переїхала до Білої Церкви, звідки планували розпочати наступ на Київ. Там розташовувався корпус Січових стрільців - реальна боєздатна сила Директорії. У столиці залишився тільки В. Винниченко, щоб підготувати відозву до населення і призначити заступників Директорії для координації повстання.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікається влади, а 19 грудня війська Директорії входять до Києва. На відміну від Центральної Ради та гетьманату, які у своїй діяльності спиралися на певну програму і законодавчу платформу, Директорія мала у своєму арсеналі лише загальні гасла. Вона, як і інші уряди в Україні, вважала себе "тимчасовою". Навіть факт відновлення УНР не було офіційно проголошено, про це стало відомо з назви нової влади - "Директорія Української Народної Республіки".

26 грудня 1918 р. сформували перший уряд Директорії з 22 осіб на чолі з прем'єр-міністром В. Чехівським. Того ж дня нова влада проголосила універсал-заяву, у якому пояснювала громадянам, що відтепер вся влада в УНР має належати лише класам, що працюють - робітникам і селянам. Решту верств населення позбавлялися права голосу й участі в управлінні державою. Щоправда, трудова інтелігенція не насмілилася стати на бік трудових класів.

Директорія швидко встановила владу на значній частині території України. Населення її підтримувало, оскільки вона була українською і ліквідувала ненависні гетьманську владу й окупацію.

У січні 1919 р. Директорія опублікувала закон, що призначав перше зібрання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. у Києві. Загальна кількість делегатів - 593 особи, зокрема від селян - 377, від робітників -118,33 - від трудової інтелігенції та 65 - від західноукраїнських земель.

31.

Першим документом, яким Директорія визначала програму своєї діяльності, була "Декларація Української Директорії, що зробила Директорія". Декларація повідомляла, що поміщицько-монархічне панування зметене, відновлено демократичне самоврядування, відновлені закони про справедливе розв'язання земельного питання, верховне порядкування землею перейшло до Директорії; відмінені всі закони гетьманського уряду в справі робітничої політики. Декларація стверджувала, що в УНР влада належатиме працюючим класам - робітництву І селянству, а "пануючі класи", класи земельної та промислової буржуазії, що довели господарство краю до повного занепаду, вчиняли безоглядний терор і насильство, "будучи чужинцями в краю", не можуть бути допущені "до участі в управлінні країною". Декларація закликала селян, робітництво, службовців провести вибори "делегатів на конгрес трудового народу України". Декларувалось, що конгрес трудового народу України матиме всі верховні права і повновласність розв'язувати всі питання соціального, політичного й економічного життя Республіки. Делегати на конгрес мали вибиратися не за вдосконаленою системою виборів. У Декларації також йшлося про встановлення робітничого контролю на "переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ й на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу", боротьбу зі спекуляцією, проведення соціальних реформ, "яких досягла світова, особливо західноєвропейська трудова демократія". У сфері міжнародних відносин проголошувалась політика "цілковитого нейтралітету і бажання мирного співжиття з народами всіх держав", у галузі внутрішньої політики висувалась мета досягнення національної злагоди. Декларація закликала інтелігенцію, політичні партії всі сили спрямувати на організацію волі народу здійснити великі завдання Республіки. Після себе "для підготовки законопроектів" Конгрес залишив шість комісій: з оборони, земельну, освітню, бюджетову, закордонних справ, харчових справ. Конгрес заявляв, що виконавчу владу "Директорія має до- ручити Раді Народних Міністрів", відповідальній перед Трудовим Конгресом, а на період перериву його засідань - перед Директорією. Конгрес доручав уряду виробити Інструкції про вибори в Трудові ради, підготовити закон про вибори "всенароднього парляменту незалежної Соборної Української Республіки", проводити роботу, спрямовану на передачу землі без викупу трудовому народові", подбати "про знищення безробіття", закликав "всіх синів трудового селянства І робітництва на боротьбу за землю і волю". Головною небезпекою для України Конгрес назвав "Московське більшовицьке військо". Політичні умови розвитку УНР 1919-1920 pp. не дали змоги скликати Трудові конгреси в наступному. Однак законотворча робота в Республіці не припинилася - 12 листопада 1920 р. Рада Народних Міністрів ухвалила "Закон про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці". Він до часу ухваленої Народним Представництвом повної Конституції встановлював три вітки влади: Директорію, Державну Народню Раду і Раду Народних Міністрів. Вищим органом вважалася Директорія, що затверджувала "ухвалені Державною Народною Радою закони". Законопроекти мали розроблятися Радою Народних Міністрів і вноситися у Президію Державної Народної Ради. Закони затверджував Голова Директорії. Вони оголошувалися у "Віснику Державних Законів". Тоді ж 12 листопада С.Петлюра затвердив "Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". В ньому були розділи: "Про Державну Народну Раду та її склад, особисті права членів Державної Народної Ради, порядок скликання сесії та вибору Президії ДНР, про компетенцію Державної Народної Ради. В цьому розділі згадувалося про Вищий Суд Республіки. Закон також мав розділи: про порядок ведення справ ДНР, про прилюдність засідань ДНР, про внутрішній устрій ДНР. До закону долучався додаток, що визначав кількість квоти на представництво у ДНР різних політичних партій, у тому числі нездекларованих (більшовиків, боротьбистів, РСДРП та Ін.) І неполітичних організацій. Як відомо, у листопаді 1920 р. Директорія вже була без території, а її закони мали суто політичне і менш державотворче значення. Це ще більшою мірою стосувалося законопроектів, що розроблялися пізніше, наприклад, Конституції (Основного державного закону УНР) із 158 артикулів, виробленої комісією у складі М.Бшшського, О.Ейхельмана, І.Ли-пи, П.Пилипчука, В.Завадського, Ф.Хижняка, А.Ковальського, С.Мішка, Проекту Конституції, що передбачав федеративний устрій України, та ш. Безсумнівно одне: як закони українських державних утворень 1917-1920 pp., так І їх проекти писалися з позицій демократизму, були спрямовані на закріплення української національної державності, незмінною у них була ідея соціальної справедливості.

32.

Місцеве управління після провалу експериментів з "трудовими радами" на законодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР. Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніх справ. Реальна влада на місцях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і губернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльність дореволюційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ, міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов'язок подання списків прихильників гетьманської влади, а також осіб, що належали до монархічних чи більшовицьких організацій.

Інструкцією МВС від 24 червня 1919 р. "Про тимчасову організацію влади на місцях" встановлювалася структура й підпорядкування місцевих комісаріатів, визначалися повноваження комісарів, які порівняно з періодом Центральної Ради стали значно ширшими. До цих повноважень зокрема належали: нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади, організація мобілізаційної роботи, керівництво міліцією. Губернські комісари здійснювали загальне керівництво земськими зібраннями й управами, міськими думами й управами. Вони також наділялися правами видавати обов'язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою й республіканського ладу.Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що "суд на території УНР здійснюється іменем УНР". За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні суди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дореволюційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого "Про вибори і призначення мирових суддів".Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-польові суди в складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбування, підпали, зґвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з'являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув'язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.

Військово-польові суди у грудні 1918 р. — січні 1919 р. використовувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (го-ловуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами командира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника застосовувалися "негайні розстріли без слідства і суду" всіх, хто агітував проти існуючого державного устрою УНР.Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів "у місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій" були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з числа військових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі з судовим процесом. Але діяв суд за скороченою процедурою. Вироки надзвичайного військового суду не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим до страти надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а в діючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом'якшення кари.

33.

Законодавство Директорії.

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді 1918 р., фактично прийшла до влади, що, однак, вилилось не у практичні справи, а у цілу низку святкувань, зокрема підготовку і здійснення урочистого в’їзду Головного Отамана у Київ. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським. Вже 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів “Про анулювання на території України чинності законів та декретів як так званого Совітського Українського, так і Совітського Російського Уряду і про відновлення чинності законів У HP”.Ставлення Директорії до своїх попередників було значно складнішим. Директорія не скасувала в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, про--ти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради. Слід зазначити, що з цього приводу існують різні точки зору. Так, вважається, що Директорія відновила всі закони, прийняті Центральною Радою. Однак, якщо звернутися до Декларації Директорії, то виявиться, що йдеться про вибіркові заходи, оскільки в ній сказано лише про скасування “усіх законів і постанов гетьманського уряду в сфері робітничої політики” й відновлення восьмигодинного робочого дня, введеного відповідним законом Центральної Ради.Загалом же Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 року Директорія скасувала “закон бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 року “про відміну закону 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію й про скасування національних міністерств”.Директорія скасувала деякі “другорядні” гетьманські акти — наприклад, закон від 18 листопада 1918 року “Про заснування державного симфонічного оркестру” (натомість законом від 24 січня 1919 року було засновано “Українську Республіканську капелу”) або закон від 3 жовтня 1918 року “Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва”, а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 січня — закон “Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви”, “Про службу в державних установах урядовців іноземних підданців”, “Про державну мову”, 9 січня — “Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства” та деякі інші.У цілому ж законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства. Те ж саме стосується й проекту Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 p. ypoчисто пообіцяв “виробити й прийняти Конституцію”. Однак минуло ще два місяці, поки уряд УНР утворив “правительственну комісію з 15 членів по розрібці повної конституції Української держави”, яка закінчила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлені нею проекти було опубліковано вже на території Польщі. Самі обставини життя країни також впливали на пріоритети законотворчості. Крім земельного закону, варто назвати закони про ліси від 10 січня, “Про Державну Українську Грошову Одиницю” від 6 січня, “Про хлібну повинність з урожаю 1919 року” від 15 серпня 1919 року, “Про надзвичайний одноразовий податок” від 31 травня 1920 року.

34.

Падіння української державності. Варшавський та Ризький договори.

В міру  відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де усередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу.На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби. Варшавський договір 1920 р. На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже. За таких умов українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті. Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін. Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами. Ризький договір 1921 р. 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально. Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

35.