48. Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х на поч. 50-х рр. Сталінські репресії.

У перші повоєнні роки на хвилі перемоги у війні з фашистською Німеччиною і надіями на майбутнє дещо активізувалося суспільне життя в Україні. Пожвавилась робота Рад, профспілок та інших громадських організацій. Зростали ряди компартії України. На 1950 р. вона налічувала 700 тис. чоловік. Понад 60 відсотків членів партії становили українці, хоча на керівних партійних посадах переважали здебільшого росіяни. Вся влада, як і раніше, зосереджувалася в руках центральних органів уряду і партії в Москві. Компартія України перебувала на правах обласної організації.

З грудня 1949 р. М.Хрущова на посту першого секретаря ЦК КП(б)У змінив Л.Мельников. Він продовжив політику боротьби з українством. За директивами першого секретаря ЦК у 1949-1952 рр. із звинуваченням в українському націоналізмі з КП(б)У було виключено понад 22 тис. членів партії (З відсотки). Ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру, 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла атрибути державності -герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як залежну частину СРСР. Централізована бюрократична система управління державою посилювалась.

У післявоєнний період сталінський режим, стурбований сподіваннями інтелігенції на лібералізацію, розпочинає нову ідеологічну кампанію по переслідуванню діячів культури, письменників, публіцистів, вчених. Пильна увага при цьому звертається на Україну. У липні 1946 р. ЦК Компартії у Москві звинуватив українських комуністів у тому, що вони "не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством Сталін поклав на свого помічника, секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова.

Великоруський шовінізм, "ждановщина" нанесли в цей період особливої сили удар по українській культурі. У1946-1949рр. були фактично ліквідовані всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму засуджує "Нарис історії української літератури" 1945р. за редакцією С.Масловата, Є.Кирилюка. Різкій критиці піддано ряд журналів. Змінено склад редколегії журналів "Вітчизна", "Перець". З'являються погромні рецензії на твори Ю.Яновського, А.Малишка, О.Довженка. Було також засуджено "Історію України", видану У

1943 р., відновлено кампанію проти "українських буржуазно-націоналістичних істориків". Наприкінці 1946 р. затверджений новий, ще більш наближений до російського, український правопис. Жорстокій критиці був підданий репертуар опери, театру, кіно, радіо, самодіяльних культурно-освітніх установ. Так, оперу К.Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведене не досить помітне місце, а українські журнали та енциклопедії звинувачували в зосередженості на "вузьких" українських темах. За націоналістичні ухили зазнали переслідувань у цей період немало представників інтелігенції. Найбільша наруга чинилась над українською інтелігенцією в період "правління" Л.М.Кагановича, який був призначений Москвою на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У і обіймав її з березня по грудень 1947 р. В цей час були піддані критиці М.Рильський, Ю.Яновський, О.Кундзич, О.Дорошкевич. Пізніше, у 1951р., зазнали переслідувань В.Сосюра, за поезію "Любіть Україну!", написану ще у 1944 р., а також А.Малишко, Є.Кирилюк, О.Білецький, Л.Первомайський та багато інших.

Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у "космополітизмі". Була навіть сфабрикована "змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою "міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набуває величезних розмірів фетишизація російської культури і російської історії. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відкрито великоруських націоналістичних рис. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало "всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, "заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".

Новий наступ тоталітаризму завдав великої шкоди українському суспільству, національній культурі.