27. Реформаторська діяльність Ярослава Мудрого.

Первоочередной задачей Ярослава Владимировича, так же, как и его отца, была защита родной земли от печенегов. Он продолжил дело фортификування южных рубежей государства, строил новые города (Юрьев, Корсунь и др.). В 1036 г., когда огромная орда печенегов прорвала укрепления и окружила Киев, Ярослав собрал большое войско и наголову разгромил врага, отогнав его навсегда от рубежей Русской земли. Одновременно Ярославу Мудрому пришлось заботиться о защите западных границ: отвоевывать у польских феодалов земли, захваченные Болеславом Храбрым 1018 г., освободить от поляков волынский город Белз, вместе с Мстиславом отвоевать и воссоединить с Древнерусского государства / 1031 / всю Июнь Русь.

Во внешней политике Ярослав Мудрый предпочитал методам дипломатических связей, подкрепляя их династическими браками. Сам князь был женат на дочери шведского короля Ингигердой, его дочь Анна была женой французского короля Генриха I, Елизавета - норвежского короля Геральда Смелого, Анастасия - венгерского короля Андрея. Сыновья Ярослава Мудрого Изьяслав, Святослав и Всеволод благодаря бракам скрепили дружеские отношения Киевской Руси с Польшей, Германией и Византией.

Важные меры совершил Ярослав в деле внутренней организации своего государства. При нем было окончательно сломано местный сепаратизм, стабилизировались территория и границы, усовершенствовался государственный аппарат, сбор дани. Ярослав Мудрый уделял большое внимание церкви, пытаясь обеспечить независимость церковной иерархии от Византии, в 1039 г. основал митрополию в Киеве, а в 1051 году назначает главой русской церкви Иллариона. В столице государства действовало 400 церквей. Он перестроил Киев - поднял Золотые Ворота, собор св. Софии. Прославился Ярослав Мудрый и изданием "Русской правды" - первого кодекса законов. Он заботился о развитии образования, науки, искусства. Развивалась экономика страны. Только в Киеве работали ремесленники более 60 специальностей. Столица стала торговым центром не только Киевской Руси, но и Восточной Европы.

28. Політика гетьмана п. Конашевича-Сагайдачного.

Першою і основною своєю справою молодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанської Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р. вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Килію, Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків на Синоп 1614 р. Майже повністю було знищено місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників. Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р. вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані й перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожою ескадрою хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон турецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдачним, здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринків Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом - на Трапезунд. Розлючений султан наказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.

Тут дуже чітко простежується одна з найважливіших сторін діяльності Сагайдачного - його участь у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів. Своїми блискучими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливого козацького ватажка.

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на переговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так і запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всупереч категоричним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи проти Кримського ханства й Оттоманської Порти, підтримував вигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід заперечувати і того факту, що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізні сеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні. Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму (вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Ма­буть, немає необхідності пов'язувати подальше поглиблення соціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особою П. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично). Проте ігнорувати наявність такого зв'язку ми також не вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладення принизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.) почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичних почуттів серед народу.

При характеристиці політичного кредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походу українських козаків на чолі з гетьманом у складі загонів польського королевича Владислава на Москву (1618). Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об'єктивну оцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспект вітчизняної історії, вчені (особливо радянські) переважно абстрагувалися від загальноісторичного контексту другого десятиліття XVII ст. Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданим польської корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язань політичного ха­рактеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний і частина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р. акції відомий український історик К. Г. Гуслистий вбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П. Сагайдачного.