4) Частина 2. Виховання військовослужбовців в арміях зару-біжних країн на сучасному етапі їх розвитку.

Військова діяльність завжди вимагала від людини спеціальної професійної підготовки і наявності сформованих морально-психологічних якостей. Протягом всієї історії розвитку людства використовувались різні форми і методи морально-психологічного впливу на свідомість військової людини.

Ефективна організація морально-психологічного забезпеченя (МПЗ) у Збройних Силах України неможлива без узагальнення, вивчення та раціонального впровадження позитивного досвіду, накопиченого в цій сфері діяльності збройними силами передових країн світу. Це пояснюється з одного боку проголошенням Україною політичного курсу на євроатлантичну інтеграцію, визначенням нашою державою стратегії щодо НАТО та, з іншого боку, необхідністю врахувати позитивний досвід та не повторювати прорахунки, що мали місце в організації виховання особового складу зарубіжних армій в умовах і підготовки, і ведення бойових дій у сучасних умовах.

Загалом морально-психологічний вплив (МПВ) на особовий склад в арміях передових країн світу носить чітко виражений національний та державно-ідеологічний характер і проводиться безперервно. Всі, без винятку, армії світу мають спеціальні інститути, що займаються формуванням та підтримкою на належному рівні морально-психологічного стану військ та вихованням особового складу. Необхiдно розглянути принципи та закономірності їх діяльності, проаналізувати організаційно-штатну структуру.

5) Виходячи з існуючої періодизації історії України, є можливість знайти ті безцінні приклади досвіду організації військового виховання, який має велике значення для розбудови та розвитку системи виховної роботи в сучасних Збройних Силах України.

Перші згадки про військове виховання знаходять ще в давніх слов’ян, де навчання військовій справі було необхідним для формування та розвитку кожного чоловіка. У різні історичні епохи основні завдання процесу формування в особового складу морально-політичних і психологічних якостей захисника вітчизни формувалися по-різному. Вони формувалася протягом усієї тривалої боротьби українського народу за свою незалежність: в ході давньослов’янського періоду, за княжих часів, в добу козаччини та в період січово-стрілецького руху на початку ХХ ст. Кожен період мав свої історичні, соціально-психологічні умови та педагогічні засоби підготовки військових формувань.

По-перше, загальним, незалежно від історичного етапу, в організації військового виховання в історії українських військових формувань були: участь у виховному процесі керівного складу різних військових структур, значний вплив сімейних відносин на формування почуття патріотизму, гідності особистості воїна.

По-друге, виховний процес в Україні за стародавніх часів до створення княжих дружин носив неорганізований, безсистемний характер. Зі створенням професійного війська, відкриттям перших шкіл військове виховання молоді стає систематизованим, цілеспрямованим. Основною рисою воїнства княжих часів стало лицарство. Воно було характерною рисою для усіх воїнів княжої дружини незалежно від соціального статусу. У війську існував неписаний кодекс приписів, форм і звичаїв, що були обов’язкові для усіх воїнів.

По-третє, з виникненням козаччини військове виховання було піднесено на вищий щабель, особливо з утворенням Запорозької Січі. Із княжих часів у козаччину перейшло лицарство, що було підсилене рисами патріотизму.

По-четверте, на рубежі ХІХ – ХХ ст. виховний процес у військовому середовищі набуває окреслення певної системи, характерною рисою якої стає ідеологізація виховання. Важливу роль у вихованні відігравали перші громадські організації, молодіжні гуртки, осередки. Програма діяльності товариства “Січ”, “Сокіл” уже передбачала два основних напрямки роботи.

Ідеологічний – виховання молоді під гаслом збройної боротьби за соборність, самостійність України, формування мотивів боротьби за її незалежність. З цією метою у 1913 р. студентство почало видавати свій ідеологічний журнал “Відгуки”, проводити пропаганду ідей боротьби за самостійну соборну Україну.

Прикладний – всебічна підготовка з військового ремесла, військової професії. Це передбачало вивчення теоретичних положень військової справи, муштру, тренування у виконанні військових вправ, проведення стрільб. У цей час уперше формується українська військова термінологія, видаються підручники з питань стрілецької зброї, військової картографії, повний “Правильник піхотинця” та інші.

По-п’яте, істотною особливістю військового будівництва та організації військових формувань була відсутність спеціальних структур для здійснення виховного впливу, за винятком хіба що священнослужителів у війську, що на той час в цілому відповідало вимогам часу. Головним в моральній і психологічній підготовці воїнів була їх підготовка до захисту свого народу, Вітчизни від нападу зовнішнього ворога, що є похідною від головного призначення Збройних Сил.

6) Морально-психологічний стан (МПС) – це “...якісна визначеність особистості, колективу, яка характеризує направленість і динаміку психічних процесів, між особистісних відносин у колективі; виступає конкретною формою прояву та реалізації потенціалу духовного і морального духу армії, важливою характеристикою військ.

Важливою складового бойової готовності та боєздатності військ (сил) є високий моральний дух особового складу Збройних Сил України.

Моральний дух це духовна готовність і здатність військовослужбовців пе¬реносити випробування війни (бойових дій), труднощі військової служби, досягати перемоги над ворогами.

Морально-психологічний потенціал - це сукупність духовних можливостей особового складу, його свідомості, професійної підготовленості, які можуть стати фактором перемоги під час бою.

7)

Мета виховної роботи в Збройних Силах України.

Вважається, що мета виховання є основою всієї виховної системи. Вона має суспільний характер (соціальне замовлення), відзначається універсальністю і чіткою конкретністю. У війську вона визначається призначенням Збройних Сил як силової структури, що забезпечує незалежність держави.

Тому головною метою виховання воїна Збройних Сил України є формування його як громадянина, патріота своєї держави, який на основі набуття соціального та військового досвіду, фізичного вдосконалення, успадкування духовних надбань українського народу досягає достатнього рівня розвитку політичної, правової, моральної, трудової, художньо-естетичної культури, стає здатним відстоювати національні інтереси України.