68. Політична програма Володимира Мономаха

Визначною пам’яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125). В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

69. Історична школа права ( Густав Гуго, Фрідріх Карл Савін’ї, Георг Пухта).

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла в кінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX століття цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764-1844) - професор Ґетінгенського університету. Його основною працею є "Підручник природного права, як філософії позитивного права, а особливо - приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї (1779-1861), головними працями якого є: "Право володіння" та шеститомна "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму є Георг Фрідріх Пухта (1798-1846). Його головні праці: "Звичаєве право" та "Курс інституцій".

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. В центрі уваги історичної школи права, яка виникла і розвивалася, як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, були проблеми історії, традицій і, головно, саме поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права, народ - це єдність окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами та групами суспільства. Дух народу виростає з традиції і виробляється упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є "продуктом" середовища, тієї цілості, яка витворила і охоплює його, тобто народу.

70. Психологічна концепція права л.Петражицького

Оригінальну психологічну теорію права висунув Лев Йосипович Петражицький (1867 – 1931 р.) – професор юридичного факультету Петербурзького університету, депутат I Державної думи від партії кадетів. Його погляди найбільше повно викладені в книзі “Теорія права і держави в зв’язку з теорією моральності” (1907 р.).

Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Юрист діятиме помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати правовий феномен “десь у просторі над чи між людьми, у “соціальному середовищі” і т.п., тим часом як цей феномен відбувається в нього самого, у голові, у його ж психіці, і тільки там”. Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дозволяє поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) або спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що виходили з таких понять, як воля чи колективні переживання у свідомості індивідів.

Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, зв’язані з уявленнями про взаємні права й обов’язки.

Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі дитячих, правила ввічливості, етикету і т.п. У його творах спеціально обмовлялося, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо.На цій підставі Петражицький припускав існування правових відносин з неживими предметами, тваринними і нереальними суб’єктами, такими, як бог чи диявол.

Численні правові норми, створювані індивідами, неминуче вступають у протиріччя один з одним, указував Петражицький.

На ранніх етапах історії способом їхнього забезпечення виступала самоправність, тобто захист порушеного права самим чи індивідом групою близьких йому осіб. З розвитком культури правовий захист і репресія упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі звичаїв і законів, з’являються установи суспільної влади.

Розвиток звичаїв і законодавства разом з тим не витісняє цілком індивідуальні правові переживання, стверджував Петражицький. У сучасних державах поряд з офіційно визнаним правом існує, на його думку, безліч систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних шарів, міщанське право, селянське, пролетарське, право злочинних організацій. Психологічна теорія в цьому відношенні наближалася до ідей правового плюралізму, однак право соціальних класів і груп у ній було витлумачено індивідуалістично. “Інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів”, – підкреслював Петражицький.

Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, по теорії Петражицького, у кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія є “царством інтуїтивного права по перевазі”. У її склад входять народи, що коштують на різних ступінях розвитку, з безліччю національних правових систем і религий. До того ж, думав учений, російське законодавство знаходиться в незадовільному стані, а його застосування суцільно і поруч підмінюється офіційною дією інтуїтивних-правових переконань. Петражицький ратував за проведення в країні уніфікації позитивного права, створення повного зводу російських законів. Передове законодавство, за його словами, прискорює розвиток менш культурних шарів суспільства.

Петражицьким виділялися позитивні правові емоції (правовий характер яких забезпечений чужими авторитетними веліннями (наприклад, монарха) або іншими зовнішніми нормативними фактами (наприклад, звичаєм)) і інтуїтивні правові емоції (забезпечуються внутрішнім переживанням суб’єкта). Розвиток права (його атрибутивна сторона) породжує державу.

Одночасно Петражицький підкреслював неприпустимість зведення інтуїтивного права навіть найбільш утворених соціальних класів у масштаб для оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як думав він, необхідно проводити на основі наукових знань. У зв’язку з цим їм висувався проект створення особливої наукової дисципліни – політики права.

З погляду Петражицького, філософія права розпадається на дві самостійні науки: теорію права і політику права. Теорія права повинна стати позитивною наукою, без яких-небудь елементів ідеалізму і метафізики. Політика права як прикладна дисципліна покликана з’єднати позитивні знання про право із суспільним ідеалом, тобто представити наукове рішення проблеми, що складала зміст колишніх природно-правових навчань.