- •Історія політичних і правових вчень як самостійна юридична навчальна дисципліна. (Завдання та актуальність вивчення курсу. Юридичний характер.)
- •Загальна характеристика політико-правової ідеології епохи Відродження і Реформації.
- •Вчення про державу і право Івана Франка
- •Поняття і загальна характеристика структури і змісту політико-правового вчення.
- •Політична доктрина Ніколо Макіавеллі (Італія).
- •Державно-правові погляди Лесі Українки (Лариси Косач).
- •Методологія історії політичних і правових вчень.
- •Політичні і правові ідеї Реформації (Мартін Лютер, Томас Мюнцер (Німеччина), Жан Кальвін (Швейцарія).
- •Загальна характеристика міфологічних та релігійних уявлень про політику, державу та право.
- •Погляди на державу та право вчених-юристів Київського, Харківського та ін. Університетів України (к.А. Неволін, н.Д. Іванішев, м.Ф. Владимирський-Буданов, о.Ф.Кістяківський та ін.)
- •Політико-правова ідеологія Стародавньої Індії /брахманізм, ранній буддизм, школа.
- •Вчення Жана Бодена (Франція) про державу.
- •13. Політико – правова ідеологія у Стародавньому Китаї. Даосизм. Конфуцій.
- •14. Політико- правова ідеологія раннього європ. Соціалізму. Томас Мор, Кампанелла.
- •15. Погляди на д.І п. М. Грушевського.
- •16.Загальна характеристика політико-правової ідеології у Стародавній Греції.
- •17. Політичні і правові вчення в період абсолютизму. (Полоцький, Крижаніч, Прокопович,Татищев, Посошков).
- •18. Погляди на д. І п. В. Винниченка.
- •19. Заг. Характер. Розвитку Рос. Політико_ правової думки. Основні етапи. Спрямованість і зміст.
- •20 Заг. Характер. Головн. Напрямків ппв в 20 ст.
- •21. Погляди софістів на державу та право.
- •22. Вчення Гуго Гроція про д і п.
- •23. Політико – правові концеп. Нац. Укр. Держави у 20 ст.
- •24. Вчення Сократа про державу та право.
- •25. Політико-правові ідеї м.М. Сперанського.
- •26. Сучасна політ. Правов. Ідеологія не залеж.. Укр.
- •27. Платон про д і п.
- •28. Політичне і правове вчення Бенедикта (Барух) Спіноза.
- •30. Вчення Аристотеля про походження держави і права.
- •31. Основ. Напрям. Англ. Політико – провової думки в період буржуаз. Револ. 17 ст.
- •32. Політико-правові пог. Рос. Філ.. І правознав. Перш. Пол.. 20 ст.(Шершеневич, Котляревський)
- •33. Епікур про державу та право
- •34.Політичні та правові погляди Дж. Лільберна (російською).
- •35. Політико – прав. Ідеол. Рос. Марксизму (Плеханов, Ленін)
- •36. Стоїки про державу та право.
- •37. Вчення Томаса Гоббса про державу і право.
- •38. Праворозуміння радянського періоду (Кечекьян, Нерсесянц)
- •39. Полібій про розвиток політичних явищ.
- •40. Вчення Дж. Локка про державу і право.
- •41. Теорія соціальних функцій і корпоративної держави л. Дюгі
- •44. Вчення Цицерона про державу і право.
- •45. Природно – правові вчення в Німеччині XVII-XVIII ст. (Самуїл Пуфендорф)
- •46. Сучасний позитивізм: аналітична юриспруденція г. Харт.
- •47. Політ.- прав. Погляд римських стоїків.(Марк Аврелій Антоній)
- •48. Політико- прав. Думка в Італії 17 – 18 ст.Чезаре Беккаріа
- •49. Нормативiстська концепція права Кельзена і його вчення про державу
- •50. Вчення римських юристів про право (Гай, Папініан, Павло, Ульпіан).
- •51. Політико правова доктрина Монтеск‘є
- •52. Політико-правові ідеї раннього християнства.
- •53. Політико-правові погляди Августина.
- •54. Загальна характеристика політико-правової думки середньовічного суспільства.
- •55. Політико правова доктрина Жан Жака Руссо ( Жак Ів Кусто)
- •56. Вчення Хоми Аквінського про державу і право.
- •57. Французький соціалізм епохи Просвітництва ( ж. Мол‘є, Мореллі, Маблі)
- •58. Погляди Марсілія Падуанського на державу і право.
- •59.Політико- правова ідеологія Великої французької революції (конституціоналісти, жирондисти, якобінство, Марат, Робесп‘єр, Гракх Бабеф)
- •60. Загальна характеристика і основні напрямки американської політико-правової ідеології 17-19 ст
- •61. Мусульманська політико-правова думка. Коран як джерело мусульманського права.
- •62. Вчення і. Канта про державу і право.
- •63. Соціологічна теорія Ерліха
- •64. Політичні погляди у Київський Русі.
- •65. Слово «про закон і благодать» митрополита київського Іларіона
- •66.Вчення Гегеля про державу і право
- •67.Школа «реального права» Джером Френк, к. Ллевеллін (сша) та концепція соціального права» Гурвича
- •68. Політична програма Володимира Мономаха
- •69. Історична школа права ( Густав Гуго, Фрідріх Карл Савін’ї, Георг Пухта).
- •70. Психологічна концепція права л.Петражицького
- •71. Політико-правова ідеологія лібералізму /Джеремі Бентам, Джон Стюарт Мілль (Англія), Вільгельм Гумбольдт, Лоренц Штейн (Німеччина)/.
- •72. Політико-правова ідеологія фашизму
- •73. Політико-правові погляди Івана Вишенського.
- •74. Погляди Огюста Конта на державу і право.
- •75. Юридичний позитивізм Джон Остін (англ.)
- •76. Політико-правова думка в Укр. Козац. Державі і Гетьманщнини. Б. Хмельницький
- •77. Політико-правова ідеологія анархізму. Прудон, Штірнер, Шмідт
- •78. Вічні проблеми історії політичних і правових вчень.
- •79. Ідеї природного права в Україні епохи просвітництва
- •80 . Політико-правова ідеологія соціалізму. Сен-Сімона, Фур»є, р. Оуен
- •81. Політико-правові погляди г. Сковороди.
- •82. Політико-правове вчення Карла Маркса і Фрідріха Енгельса (марксизм).
- •83. Класифікація політичних і правових вчень - основні підходи, підстави. Причини і наслідки різноманітності вчень, напрямів, шкіл та тенденцій у політико-правовій ідеології.
- •84. Я. Козельський про суспільний договір
- •85. Юридичний позитивізм другої половини 19 ст. / Карл Бергбом і Пауль Лабанд (Німеччина), ліберальний позитивізм Адемара Есмена (Франція)/
- •86. Характеристика релігійно-міфологічних уявлень про політику, державу і право в країнах Стародавнього Сходу в 2-1 тис. До н. Е.
- •87. Загальна характеристика розвитку політико – правових ідей в Україні у 19 ст.
- •88. Вчення р.Ієрінга про державу і право
- •89. Політико-правовий зміст творчості Гомера та Гесіода.
- •90. Політичні та правові погляди т.Г. Шевченка.
- •91. Політичні і правові ідеї м.П.Драгоманова.
- •92. Політико-правова концепція ф.Ніцше
35. Політико – прав. Ідеол. Рос. Марксизму (Плеханов, Ленін)
На відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в декількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905—1907 рр,, Ленін із 1915 р. (у праці "Про гасло Сполучених штатів Європи") почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколоту в одній країні. Завданням заколоту повинен був стати злам силових відомств старої держави: збройних сил, поліції, чиновників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував передати такі повноваження Радам робітничих депутатів, що виникли стихійно під час революції 1905—1907 pp. (а в лютому 1917 р. — Ради робітничих і солдатських депутатів). Відхід од своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці "Чи утримають більшовики державну владу?", назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління.
Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що майбутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого демократичного централізму.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Гру-шевського й В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України.
У серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці "Держава і революція", підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.
З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом — диктатурою пролетаріату.
Диктатура — необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв. У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от: придушення опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни праці та ін.
Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій "диктатура" й "демократія", він зазначав, що в буржуазній державі демократія е надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна демократія для більшості.
З класових позицій підходив Ленін і до з'ясування сутності права. У праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі інтересів того класу, який знаходиться при владі.
На першій стадії (фазі) комунізму право виконує функцію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства[2]. Порядок розподілу визначається державою і закріплюється у праві.
На вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки правила людського співіснування стануть звичками. На цій же стадії (фазі) суспільного розвитку стане непотрібною і держава.
Зовсім неприйнятним у вченні Леніна є принцип соціалістичної правосвідомості, якому належало стати основним у діяльності державних інститутів. Втілення цього принципу в життя сприяло затвердженню у правозастосовній діяльності соціальної орієнтації, ставило право в залежність від комуністичної ідеології, не припускало існування інших політичних поглядів, установлювало юридичну (кримінальну) відповідальність за вільнодумство.
Ідеолог російських комуністів не визнавав поділу права на публічне й приватне. З цього приводу вій зазначав: "Не визнаємо нічого "приватного", для нас усі галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними"[3].
Загалом у вченні Леніна превалювали класові, а не лицемірно проголошувані ним загальнолюдські принципи й цінності.
Ще одним апологетом державно-правової ідеології комуністичного спрямування був Йосип Віссаріо-нович Сталін (1879—1953) — генеральний секретар ЦК ВКП (б), який фактично одноособове керував Радянським Союзом упродовж ЗО років.
Усі його праці за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, а їх квінтесенцією — вчення про диктатуру пролетаріату, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів і утвердження безмежної влади.
Диктатуру пролетаріату "батько народів" розглядав як насильницьку владу, необмежений законом примус стосовно до класу так званої буржуазії та інших соціальних прошарків суспільства, які співчувають чи можуть йому співчувати. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату з часом постала як держава з централізованою ієрархічною системою владних інституцій на всіх рівнях: як у центрі, так і на місцях. Причому, користуючись формаційним підходом своїх попередників у визначенні основних етапів розвитку людської цивілізації, Сталін визначав місце диктатури пролетаріату в історико-хронологічному плані між капіталізмом і комунізмом, називаючи її перехідним періодом у закономірному розвиткові людства. З огляду на це він стверджував, що держава є машиною в руках панівного класу для подолання опору "класових ворогів". Така держава ігнорувала інтереси суспільства, людини і громадянина. Основними її функціями були подолання опору класових опонентів, розширення своїх меж за рахунок інших держав, захист од зовнішньої агресії.
Попри це, диктатура пролетаріату була новою історичною формою демократії, що реалізувалася через ради депутатів, обирані від робітників і селян у всіх адміністративно-територіальних одиницях держави. Викладаючи свою думку з цього приводу, Сталін, як і його попередники, відкинув передові державно-правові концепції світу, піддавав нищівній критиці "буржуазну демократію" та "буржуазний парламентаризм", не сприймав ідею поділу влади, оскільки радянську владу розглядав як таку, що об'єднує законодавчу й виконавчу владу в одній державній організації. Значне місце в його вченні відводилося комуністичній партії, що розглядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Вона була знаряддям диктатури пролетаріату, ядром влади, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, забезпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і "класовими ворогами", "виховувала" населення.
Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників, посилаючись на історичні умови, Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії заперечували можливість існування теорії природного права, закликали відмовитися від старого "буржуазного права" і створювати "нове соціалістичне право", яке базувалося б на марксистській методології та відповідало б завданням диктатури пролетаріату. На виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директора Інституту права Андрія Януаровича Ви-шинського (1883—1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась улипні 1938 p., було сформульовано позицію офіційного "праворозуміння". Право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило можливість з'ясування сутності права, примушувало юридичну науку безплідне дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті служило покріпленню тоталітарного всевладдя.