44. Вчення Цицерона про державу і право.

Найбільш яскравим представником політичного напряму був Марк Тулій ЦицеронПогляди Цицерона на державу і право систематично викладено в його трьох творах: «Про державу», «Про закони» і «Про обов’язки». Цицерон увів юридичне поняття громадянина як суб’єкта права і поняття держави як суб’єкта правового спілкування.

Цицерон визначав державу як справу всенародну, надбання всього народу. Але під народом він розумів не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом у який-небудь спосіб, а з’єднання багатьох людей, зв’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів.

Походження держави Цицерон пов’язував із властивою людській природі здатністю до спілкування, з вродженою її потребою жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Аристотеля, Цицерон відкидав уявлення пре божественне походження держави і права, а також широко розповсюджені в його час уявлення про договірний характер виникнення держави.

Цицерон перейняв від стоїків концепцію суспільних кіл; найвужчим колом для нього була сім’я – найменший і початковий елемент державності; ширшим колом була муніципія, наступним колом – держава, що, як уже зазначалося, становила спільність людей, зв’язаних одним правом і спільною користю.

Філософ відзначав споконвічний зв’язок держави і власності, вважаючи, що причиною утворення держави є охорона власності.

Свою концепцію найкращої (змішаної) форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійснимоюУ своїй творчості й практичній політичній діяльності Цицерон послідовно й рішуче виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, зокрема і проти режиму особистої військової диктатури

Низку важливих положень про правову регламентацію державної діяльності Цицерон виклав у проекті закону про магістрати. Зокрема, він вважав, що повноваження службових осіб повинні бути законними. Треба встановити не тільки для магістратів міру їхньої влади, але й для громадян міру їхньої слухняності. Адже той, хто розумно повеліває, скоро чи пізно повинен буде коритися, а той, хто слухняно кориться, гідний того, щоб скоро почати повелівати. У загальному вигляді він формулював і такий правовий принцип: піц дію закону повинні підпадати всі.

45. Природно – правові вчення в Німеччині XVII-XVIII ст. (Самуїл Пуфендорф)

Основоположником світської юридичної науки, спертої на природне право, в Німеччині був Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — автор більш як 20 праць із правознавства та історії, серед яких — “Вступ до загальної юриспруденції”, “Про право природи і народів”, “Про обов’язки людини і громадянина відповідно до природного права”.

Природне право у тлумаченні Пуфендорфа виступає як універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей, незалежно від їхніх титулів, майнового стану, державної належності та внутрішніх переконань. Ці норми мають універсальний характер, позаяк усім без винятку індивідам властиві однакові потреби: насамперед, жити разом із ближніми, з подібними до себе, оскільки поза суспільством, наодинці, самостійно людина існувати не може ні фізично, ні духовно. “Людина, — підкреслював мислитель, — з’являється тільки там, де люди взаємно допомагають один одному”. Для людини є вигідним спільне життя. З цього випливає зміст основного закону природного права, сутність якого полягає в тому, що кожен повинен намагатися, наскільки це можливо, піклуватися про спільноту та оберігати її.

Розглядаючи державу та її роль у суспільстві, вчений зазначав, що держава — це єдина надійна установа, здатна гарантувати безпеку людей. І ще: “Держава є складною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх; утворюється ця воля єднанням багатьох воль через договір, щоб використовувати сили і здібності кожного для загального миру та безпеки”. Призначення держави, за Пуфендорфом, полягає в тому, щоб бути надійним гарантом порядку в людському суспільстві, гарантом спокою серед людей; вона повинна також захищати зовнішню безпеку країни. Крім того, держава не дозволяє церкві втручатись у практичне світське життя, оскільки сферою діяльності духовенства е виключно внутрішні переконання та совість людини.

Свої завдання держава вирішує з допомогою законів, що їх вона видає. Закон він розумів, як наказ законодавця, волі якого належить підпорядковуватися, незалежно від згоди чи незгоди з цією волею. Закон установлює межі природної свободи людини.

Внесок мислителя в розвиток політичної та правової думки взагалі та німецького Просвітництва зокрема є дуже значним і вагомим.