27. Платон про д і п.

Проект ідеальної держави у діалозі Платона “Держава”.

Держава, або Політея вважається центральною працею Платона, в якій він розвиває терміни справедливості та ідей, останній на прикладі своєї концепції ідеальної держави.

Держава Платона виникає з огляду на поділ праці, оскільки ніхто не може себе сам забезпечити, й існує із вищих цілей. Він розпізнає три верстви населення: масу, солдатів та контролерів. Кожен із представників цих верств має свої чесноти. Мета держави полягає в забезпеченні перемоги над іншими народами та функціонування економіки для малої кількості людей. Атлантида є ідеалом держави. А найкращою політичною формою держави вважається аристократія.

«Закони» — пізній діалог Платона. Вважається, що він тут переглянув свої вчення щодо держави, викладених раніше в діалозі “Держава”. Наприклад, відпадає вимога щодо спільних дітей, жінок та майна кастою контролерів. Відношення “Держави” до “Закони” можна порівняти відношення теорії та практики. В останньому планується заснувати колонію на острові Крит. Сім’я та приватна власність є нормою, хоча державний комунізм залишається ідеалом. Мета держави “Закони” – встановлення порядку, верховенства чеснот, не відрізняється від попередньої моделі.

Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними.

28. Політичне і правове вчення Бенедикта (Барух) Спіноза.

Видний теоретик природного права, яке засноване на визнанні всіх людей рівними від природи і наділюючими природою ж природними пристрастями, розумом і прагненнями. Закони природи визначають розпорядження природного права, якому винне відповідати позитивне право. Теорія природного права з’явилася класичним втіленням нового світогляду. Дана теорія стала складатися в 17 столітті і зразу ж набула широке поширення.

Погляди Спінози актуальні в даний час, оскільки він визнавав всіх людей за рівні від природи.

Основними творами б. Спінози, присвяченими політико-правовим ідеям, є «богословсько-політичний трактат», який був виданий в 1670 році, і «Політичний трактат», який так і залишився незавершеним.

29. Заг. Х-к. політ. правов. Думки у Рос. 2 пол. 19 ст.

Реформи 60-х pp. XIX ст., що розпочались у Росії, мали непослідовний, половинчастий характер і незабаром змінилися контрреформами, реакцією, що призвело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і радикалів.

Консервативний напрямок російської політико-правової думки продовжував відстоювати непорушність самодержавства, са­мобутність розвитку Росії. Вчений-правознавець, обер-прокурор Синоду К.Победоносцев (1827—1907) називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму. Пряме народовладдя внаслідок історичного розвитку суспільства, росту чисельності народу і державної території неможливе.

Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці привела лише до того, що «люди, залишаючись при слабостях і пороках своєї натури, перенесли на нову форму всі колишні свої звички і схильності.

Письменник-слов´янофіл К. Леонтьев (1831—1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні політичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Самобутність Росії Леонтьев бачив у візантизмі. А «візантизм у державі — значить Самодержавство».

Таким чином, природу «російської державності» Леонтьев виводив з візантійської і лише почасти європейської спадщини, а її силу бачив у церкві, самодержавстві і самобутності Росії. Він був занепокоєний небезпекою змін з боку «егалітарного і ліберального процесу», який прагне «привести всіх і вся до одного знаменника», «середній людині, буржуа», пророкує появу особливого, «нового соціалістичного феодалізму» у майбутньому..

Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно розвинув у своїх працях з державного права і філософії права професор Московського університету Борис Чичерін (1828— 1904).

Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізував достоїнства і недоліки представницьких органів правління («Про народне представництво»). Він оцінював їх як «величезний крок у суспільному житті», де політична свобода одержує форму «набагато більш відповідну вимогам держави».

Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Особистість він розглядає як «корінь і певний початок усіх суспільних відносин», її духовна природа — свобода, природжене право людини, джерело всіх прав.

Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двоякому значенні: суб´єктивному й об´єктивному. Суб´єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати. Об´єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Розвиваючи гегелівське визначення права, учений формулює: право є зовнішня свобода людини, обумовлена загальним законом. Внутрішня свобода складає сферу моральності. Завдання права полягає в розмежуванні свободи окремих осіб. Розумним началом, як керівництвом у встановленні закону, так і в його реалізації Чичерін називає правду, справедливість. Вирішення зіткнень прав — справа правосуддя: «воно вирішує, що за законом належить одному і що іншому».

Першим явищем свободи учений називає власність.

Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність приватних відносин між особами, керованих громадянським чи при­ватним правом. Людський гуртожиток містить у собі чотири союзи: сімейства, громадянське суспільство, церкву і державу.

Через призму прав і свобод особи Чичерін аналізував різні форми правління — монархію, аристократію, демократію і змішану. Ідеалом вважав змішане правління, вищою стадією розвитку ідеї держави — конституційну монархію, де досягається ідеальна єдність. Демократія, на думку Чичеріна, ніколи не може бути ідеалом людського співжиття: вона дає перевагу найменш освіченій частині суспільства. До того ж, «демократія схожа на абсолютизм у тому відношенні, що дуже любить бюрократію і централізацію».

Друга половина XIX ст. ознаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інте­лігенцією. Значний внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх теоретики О.І. Герцен і М.Г. Че-рнишевський, хто справив великий вплив на кілька поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену (1812—1870).

Які основні пункти герценовської теорії, бачення державно-правових проблем?

По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму».

По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися як мирні, так і насильницькі.

По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім´я, церква, держава були величезними ви­ховними формами людського звільнення і розвитку — ми виходимо з них, коли мине потреба». Майбутній російський соціалізм бачився йому бездержавним.

По-четверте, найкращою з форм організації людського гуртожитку він вважав соціальну республіку.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися малоефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали, і соціалісти почали тісно ув´язувати політичні і правові проблеми з вирішенням соціальних завдань, запропонували альтернативу самодержавству і первісному капіталізму, великодержавній національній політиці. їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії і Україні на початку XX століття.