20 Заг. Характер. Головн. Напрямків ппв в 20 ст.

Неокантіанство. Головним представником цього напряму був німецький правознавець, професор університету в Галле Рудольф Штаммлер (Stammler), 1856-1938. Його головні праці: "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії"; "Вчення про справжнє право"; "Теорія правознавства".

Основою поняття права, його вихідною точкою є, за Штаммлером воля. Якщо природа, її явища є сукупністю причин і наслідків то соціальний світ, суспільство є проявом, реалізацією невизначено великої кількості людських воль, прагнень, "хотінь", що охоплюється категорією цілі, мети. Таким чином - суспільство це сукупністю цілей і засобів. Соціальні явища, в тому числі право, держава, політика не підпорядковуються законам причиновості, а охоплюються категорією цілі, як апріорною властивістю людської свідомості і волі. Воля є визначенням способів через ціль. Щоб воля стала правом, вона мусить перш за все зобов'язувати людей. Тобто право це воля, яка виникає у результаті взаємодії значної кількості людей, і має своїм призначенням їх взаємно зобов'язувати. Так виникає соціальна воля, при цьому цілі одних людей стають способами для інших і навпаки.

Натомість він запропонував розділити проблему сутності права на три групи питань:

1) Що таке право? Яке загальне поняття кладеться, тобто є безумовним, в основу будь-якого розгляду права, щоб були підстави взагалі називати його "правовим"?

2) В чому полягає обгрунтованість обов'язковості права? Тобто, як слід розуміти, що будь-який правовий припис, незалежно від свого змісту, є обов'язковий до виконання тільки тому, що є "правовою" нормою?

3) Коли зміст правової норми є обгрунтований? Як повинен поступати кожен, хто діє "по праву", щоб зміст його діяння був справедливим?

Відповідь на ці питання, на думку вченого, можна дати тільки тоді, коли прийняти, що ідея справедливості є формальна властивість, яка притаманна будь-якому праву - минулому, чинному чи бажаному.

Правовий порядок є засіб для досягнення цілей. З цього слідує, що сутність права підпорядкована закономірностям людських прагнень, тобто безумовно однаковому способу оцінки змісту цілей. Найбільш глибоким та оригінальним представником психологічної напряму в праві був випускник юридичного факультету Київського університету Лев Петражицький, 1867-1931, творець психологічної теорії права, яка викладена в працях "Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності" та "Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія".

Замість традиційного поділу елементів психічного життя на пізнання, почуття і волю Петражицького запропонував поділ на 1) двохсторонні активно-пасивні переживання, моторні подразнення - імпульси або емоції; 2) односторонні переживання, які, в свою чергу, поділяються на а) односторонньо-пасивні, пізнавальні та чуттєві й б) односторонньо-активні, вольові. При цьому він підкреслював, що імпульси або емоції відіграють в житті людини головних та визначальних факторів пристосування до умов життя. Саме емоції є завжди мотивами поведінки людини.

На думку Петражицького право має, у порівнянні з мораллю, визначальне значення для життя суспільства. Правові переживання є основними ланками, що об'єднують суспільство, без них існування останнього є неможливим.

Соціологічна юриспруденція. Школа вільного права. Одним з головних ідейно-теоретичних джерел сучасної юриспруденції є так званий рух за "вільне право", що виник наприкінці XIX - на початку XX ст. у Західної Європи.

Вченим, який одним з перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади цього напряму був творець "школи вільного права" Євген Ерліх, 1862-1922, основоположник соціології права, у нерозривному зв'язку з якою він і розробив свою теорію "вільного суддівського знаходження права". Головні праці вченого - "Вільне знаходження права і вільна наука права", яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та "Основи соціології права" ("Grundlegung der Soziologie des Rechts"). Євген Ерліх народився у Чернівцях, проживав тут більшу частину свого життя, працював у Чернівецькому університеті.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом.

Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права ". Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Раско Паунд (Pound), 1870-1964, один з найбільш яскравих представників функціоналізму розглядав право як режим впорядкування людських стосунків. Юрист, на його думку, виконує роль "суспільного інженера". Паунд скептично ставився до догматики права, підкреслюючи, що "будь-яке юридичне знання є відносною істиною", проте головна мета теорії права є постійна і незмінна: збереження суспільної рівноваги. Завдання ж права полягає у забезпеченні шести суспільних інтересів:

загальна безпека, тобто правові норми, які гарантують безпеку і публічний порядок, а також охорону святості договорів;

суспільний інтерес, який полягає у забезпеченні таких суспільних установ, як сім'я, релігія і політичні права громадян;

охорона почуття суспільної моралі;

збереження суспільних благ; цей інтерес виражається у правах, які захищають необхідні для життя людини блага;

суспільний інтерес, який виражається в загальному прогресі, у правовій підтримці економічного, політичного і культурного прогресу;

суспільний інтерес, який полягає в охороні життя особи. Цей останній, на думку вченого, є "певною мірою найважливішим з усіх".

Кельзен підкреслював, що про право можна говорити тільки як про норму, яка може бути як загальною, так і індивідуальною. Включаючи в поняття позитивного права не тільки результати державної нормотворчості, але й договори, адміністративні акти, судові рішення й навіть односторонні угоди, такі як заповіт, Кельзен ототожнює поняття права і правопорядку.

Держава, з точки зору Кельзена, є не що інше, як система правових норм. Це правопорядок, персоніфікація правопорядку, або іншими словами, правопорядок, який досягнув певного рівня централізації. Ототожнюючи державу і право, вчений підкреслював, що сила держави - це сила права, а державна влада є результат дії правопорядку, тобто результат дії певної системи правових норм.