65. Слово «про закон і благодать» митрополита київського Іларіона

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

66.Вчення Гегеля про державу і право

Теоретична спадщина Гегеля становить 18 томів. Гегель вва-жав, що справжньою дійсністю є природа і людина. Цим, по суті, й зумовлено торжество матеріалізму в межах ідеалістичної системи Гегеля. Основна ідея його діалектики зводиться до визнання того положення, що все у природі, історії і людському мисленні розвива-ється шляхом протилежностей і протиріч. У світі немає нічого гото-вого, завершеного, нічого незмінного і застиглого. Трьома основни-ми ступенями духу, що діалектично розвивається, є: суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія); об’єктивний дух (право, мораль, моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Закону діалектичного розвитку Гегель підпорядкував на-віть свого Бога. Суспільство, держава і право, по вченню Гегеля, становлять собою форми вияву так званого об’єктивного духу. Пер-ший твір, в якому Гегель виклав в систематизованому вигляді свої погляди на державу і право, з’явився ще в 1802 році в «Критично-му журналі філософії» під назвою «Про способи наукової розроб-ки природного права, про місце його в практичній філософії і про відношення його до наук про позитивне право». В цій статті Гегель піддав критиці теорію природного права, а також вчення Канта і Фіхте про право і державу. Гегель відкидає договірну теорію утво-рення держави, вважаючи, що не можна велич держави принижува-ти поняттям звичайного договору. При цьому він висловив думку, що «моральний організм» повинен ділитися на стани, подібно тим, котрі викладені у Платона.

Гегель виправдовує війну, котра оголошується цілющим засо-бом, що запобігає народи від застою та загнивання і виступає проти кантовської ідеї вічності світу. Пояснення процесу походження дер-жави і права Гегель дає у «Феноменології духу», що вийшла в 1807 році. В ній Гегель вказує, що люди від природи нерівні. Зрівня-ти людей, стверджує він, перекручуючи саму ідею рівності, це зна-чить відрізати їм голови, оскільки в них ховаються нерівності дару-вань, знань, образів думок, настроїв і т. п. Проблеми держави і права знайшли висвітлення в працях, написаних в берлінський період його діяльності, з 1818 року, а саме: у «Філософії права», «Філософії історії», «Англійський білл про реформу 1831 року» та інші.

Однією з основних його праць є «Філософія права» — частина гегелівської системи, де показано ступені розвитку так званого об’єк-тивного духу, тобто «світу свободи», незалежного від індивідуумів і від їх свавілля. Завданням філософії права, по Гегелю, є наукове пізнання держави і права. Воно має розвивати ідею, що становить собою зміст предмету. Своє розуміння сутності держави Гегель будує на тезі: «що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне. Право, за визначенням Гегеля, полягає в тому, що наявне буття взагалі є на-явністю буття вільної волі, діалектика якої співпадає з філософським конструюванням системи права як царства реалізованої свободи.