88 Моделі парламентського контролю

Перша модель, яка діє в парламентарних країнах, характеризується в першу чергу наявністю інституту політичної відповідальності уряду. Вотум недовіри в парламенті, як правило, тягне за собою колективну (солідарну) відставку уряду. Однак широкі контрольні повноваження парламенту в значній мірі нейтралізуються правом розпуску вищого представницького органу, яке належить виконавчій владі.

Друга модель властива країнам із президентською формою правління і характеризується менш різноманітними засобами контролю. Найбільшого значення в цій моделі набуває такий засіб контролю, як розслідувальна діяльність комітетів (комісій) парламенту. Ефективність контрольної діяльності підвищуються в зв’язку з відсутністю у виконавчої влади повноважень щодо розпуску парламенту.

Третя модель застосовується в країнах із змішаною формою правління. Вона нібито комбінує форми контролю, властиві першій і другій моделі, хоча має ряд особливостей.

Наведені зразки є тільки схемою, яку використовують розробники при підготовці конституційних реформ, а також дослідники з метою виявлення певних закономірностей та особливостей у ході аналізу механізму державного владування, а також вироблення рекомендацій практичного плану. Фактична ж участь парламентів у здійсненні контрольної функції залежить в основному від політичного режиму, який панує в тій чи іншій країні. Та оскільки при всіх відмінностях діяльність парламентів у сфері контролю за урядовою діяльністю повсюдно здійснюється в подібних формах, доцільно охарактеризувати, як використовується та чи інша форма в різних державах

89 Проблема парламентаризму у президентських республіках

у державах із президентською формою правління, і які відповідно заклали у підвалини організації державної влади принцип жорсткого розподілу влад. При такій формі правління не існують такі інститути, як парламентська відповідальність уряду, вотум недовіри йому, як і розпуску парламенту. Однак Президенту належить право відкладального вето, яке у свою чергу може бути подолано Парламентом. Найважливіші призначення глави держави потребують узгодження зі законодавчою владою(сенатом). До цієї ж моделі можна віднести парламенти США, Бразилії, Венесуели, Мексики, Панами, Уругваю та деяких інших держав Латинської Америки

90. Поняття «криза парламентаризму»

В історії розвитку парламенту і парламентаризму нараховують такі етапи:

І – становлення інституту парламентаризму (14-19 ст.ст.) (утворення парламенту як органу держави, вироблення способів його формування);

ІІ – золотий час парламентаризму, розквіт парламентів і парламентаризму (кінець 18 – початок 20 ст.ст.) (парламенти обиралися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу);

ІІІ – можна умовно назвати криза парламентаризму (початок 20 ст.) (парламент перестав бути «компанією однодумців» та таким швидким у прийнятті рішень, оскільки інші соціальні прошарки суспільства вимагали участі в політичному житті, виникли партії, які представляли їх інтереси, виникли протиріччя у поглядах на парламент та парламентаризм, стали говорити, що він повинен уступити своє керівне місце органам виконавчої влади; але в країнах, в яких повноваження гілок влади чітко розмежовані не прослідковується падіння авторитету парламенту. Наприклад, у США конгрес не є центр, в якому зосереджені різні політичні сили, що приходять до консенсусу

IV – в останні десятиліття парламенти переживають період відродження. Парламент відіграє велику роль у сфері ідеології, визначає особливості політичної культури, має великий вплив на пресу, телебачення, але все це залежить від гнучкості парламенту, від форми правління в тій чи іншій державі