46. Поняття «механізм стримувань та противаг

Неузгодженість дій гілок влади, а почасти пряме протистояння між ними не є чимось новим для країн з демократичною формою правління, але в процесі розвитку демократії в країнах Європи сформувалися певні механізми та інститути конструктивного вирішення конфліктів. Як свідчить досвід країн–членів ЄС, надійним засобом усунення негативних явищ, що виникають у процесі організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, що надає необхідної самостійності органам державної влади у виконанні своїх функцій та, як зазначалося, водночас забезпечує їх взаємодію в процесі реалізації напрямів загальнодержавної політики. Сьогодні принцип поділу функцій влади в політико–правовій теорії зазвичай розглядається з позицій структурно–функціональних розмежувань діяльності органів державної влади, що зумовлено поділом владних функцій. Відтак цей принцип передбачає: розподіл повноважень між державними органами, які є носіями єдиної влади; забезпечення відносної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень; надання контролюючих повноважень кожній гілці влади. Взаємовідносини між

вищими органами держави виявляють відмінності між сучасними формами правління, що в

конституційно–правовій науці визначаються такими типологічними моделями організації державної влади:

• «жорсткий» поділ влади (притаманний президентським республікам);

• «м’який» поділ влади (парламентські республіки та парламентські монархії

• «змішаний» поділ влади (республіки зі змішаними формами правління).

Виходячи з положень європейської політикоправової доктрини поєднання функцій глави держави та глави виконавчої влади призводить до гіпертрофії влади президента, що може порушити баланс владних повноважень і порушуватиме сам принцип поділу влади. В межах зазначеної доктрини глава держави визначається як посадова особа, яка не належить до жодної гілки влади, але виконує роль «арбітра», забезпечуючи взаємодію у системі органів державної влади загалом. Органи державної влади, що виконують відповідні функції, при цьому мають тісно співпрацювати і взаємодіяти, незважаючи на формальний поділ повноважень.

Таке тлумачення принципу поділу функцій влади найбільше відповідає природі парламентських форм правління і є основою «м’якої» моделі поділу влади. Разом з тим класична система поділу з моменту її конституціювання у США суттєво урізноманітнилася під впливом політико-правової практики. Закордонні та вітчизняні науковці зазначають, що світовий розвиток конституціоналізму набуває нових змістовних характеристик, що дозволяє виокремити якісні періоди його розвитку

47. Установча функція парл-ту

Останнім часом у конституційному праві зарубіжних країн все частіше виділяють установчі повноваження парламентів, тобто участь парламентів у формуванні інших державних інститутів. Ступінь конституційної регламентації цих повноважень у різних країнах різний і визначається, як і в інших випадках, устроєм державної влади та обсягом загальної компетенції парламентів. Так, у ФРН Бундестаг бере найактивнішу участь у формуванні вищих органів федерації. Згідно з нормами Основного закону, Бундестаг обирає федерального канцлера (ст. 67). Депутати нижньої палати складають половину членів Федеральних зборів, які обирають Федерального президента (ст. 54). Бундестаг обирає також половину членів Федерального конституційного суду (ст.94) і таку ж кількість членів Комітету по виборах федеральних суддів (ст.95)

52. повноваження парл-ту у сфері зовн політики

Повноваження парламентів у галузі оборони і зовнішньої політики обмежені найбільше, хоча і не в усіх країнах. Сенат США, наприклад, здійснює значний вплив на зовнішньополітичну діяльність Президента. До числа тих країн, де існують дійові форми впливу на зовнішню політику, відносяться Скандинавські країни. Конституціями ж інших країн передбачено право парламентів схвалювати укладені міжнародні договори й угоди, а також право на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів і участь у цьому процесі. Важливим повноваженням парламентів є їх право оголошувати війну та укладати мирні угоди

Ратифікація міжнародних договорів – це кінцева згода на підписання договору, яке виражається у встановленій формі.

Денонсація міжн договорів- це, в установленій формі волевиявлення держави, яке направлене на розторгнення договору

Питання в ратифікація та денонсації міжнародних договорів надається конституцією парламентам для того, щоб не виникало істотних протиріч між внутрішнім законодавством країни та її міжнародними договорами. Ця участь згоди на ратифікацію договору главою держави, без чого парламент не зможе цього зробити, або в уповноваженні його на це, або в безпосередній ратифікації договору самим парламентом