Граматики 1 пол. Хіх ст.

1818 року у Петербурзі надрукована перша граматика нової української мови Олексія Павловського „Граматика малороссійскаго нарhчія, или Грамматическое показаніе существеннhйших отличій, отдалившихъ малороссійское нарhчіе от чистаго россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмhту замhчаніями и сочиненіями”.

Композицію праці О.Павловського складають дві частини: перша – граматична, друга – лексико-фольклорна (у три з половиною рази більша від першої). У вступному слові під назвою „Вмhсто предисловія” читач знаходить історичну довідку про український народ, його минуле, про українську мову з короткою характеристикою її фонетичних і морфологічних ознак у порівнянні з російською мовою. Автор написав, „что это наречие имеет черты, позволяющие видеть в нем отдельный язык”. Перша частина має два розділи: Глава 1. О буквахъ; Глава 2. О частяхъ рhчи. У другій частині (с. 22-144 граматики) подаються загальнолітературні лексичні і фольклорні матеріали. С. 22-24 – глава „О сочиненіи и стихотворствh малороссійскомъ”. Подальші сторінки (25-114) – це ілюстративний матеріал, з якого можна б скласти і синтаксис, і просодію, і орфографію, і крім того, значно розширити прикладами фонетику, орфоепію, морфологію. На с.24-77 вміщений „Краткій малороссійскій словарь” на 1131 слово, далі – „Фразы, прословицы и приговорки малороссійскіе” (с.78-86); тексти пісень „Гомінъ, гомінъ по дуброві” та поема „Вакула Чмыръ” (с.93-106). У кінці – „Общіе замhчанія” (с.106-114), де автор дає естетичну оцінку мови, говорить про нову і запозичену лексику, про жартівливі звороти та про слова, які дуже вдало характеризують речі (недогарокъ, ослінъ, кресати, весільні), висловлює думку про цінність говорів і потребу їх збереження.

Граматика О.Павловського була першою граматикою нової української мови не тільки за часом, але й за змістом (рукопис був готовий 1805 р.; 13 років „розглядався” Російською академією наук). Павловський першим висловився про джерела нової української літературної мови, вбачаючи їх у фольклорі та живій розмовній мові міста.

Говорячи про вимову звуків („букв”), Павловський відзначає особливості приголосних і голосних української мови:

/г/ як латинське h: гуляю, гарный, Горпына;

/г/ як латинське g, яке він передає сполученням двох букв кг: кгуля, кгвалтъ, кгрона;

/л/ як в: вовкъ, сказавъ, молывся;

/ф/ як хв: хварба, хворый;

/дж/, /дз/: джыкгунъ, дзвінъ, дзыклыкъ;

/h/ як і: ніжный, літо, сіно;

/е/, /о/ як і: шість, осінь, піпъ, стіл;

/ц/ як /ц’/ в кінці слова: палець.

Із морфологічних рис: ступенювання прикметників – суфікс –ійшій, префікс- пре або най-;

Ор.в. числівників – двома, пьятьма.

Павловський першим сформулював фонетичний принцип правопису як основний: „слова малороссийские следует писать теми буквами, какими они произносятся”. Приклади українських слів і форм Павловський подає фонетичним правописом, що викликало заперечення Максимовича, Цертелєва, Метлинського.

О.Павловський першим в українській орфографії став послідовно передавати на письмі голосний [і], незалежно від його походження й позиції у слові, однією літерою і: стілъ, гомінъ, літо, дощі, ні, ходімо. Таким чином, він перший запровадив єдине орфографічне правило, єдину норму для позначення на письмі звука [і] в українські мові.

Правило написання літери і для передачі на письмі звука [і] будь-якого походження в частині позначення [і] з [е] та [о] спопуляризовала „Русалка Дністровая” (1837), а в усій повноті – видання П.Куліша кінця 50 – поч. 60-х рр. і в 70-х роках воно остаточно закріпилося у виданнях Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві.

О.Павловський першим запровадив єдину орфографічну норму в позначенні сучасного українського звука [и] незалежно від його походження [ы] та [и], почав послідовно передавати його однією літерою ы (тыждень, маты, візьмы). Хоч ця норма пізніше й набула іншої реалізації (тиждень, мати), вона, безперечно, відбивала тенденцію до встановлення єдиних національних норм української літературної мови, і в цьому її позитивне значення.

У питанні про передачу на письмі українського голосного [и] О.Павловського наслідували П.Гулак-Артемовський та деякі інші представники харківської групи письменників. Але дещо пізніше, коли вчені точніше визначили акустично-фізіологічну природу українського [и], його в усіх позиціях стали позначати на письмі літерою и. Уперше у такому значенні цю літеру використала „Русалка Дністровая” (син, язик), а закріпилась з ним вона в українській орфографії тільки з кінця 50 – початку 60-х років ХІХ ст., зокрема завдяки правописній практиці журналу „Основа” (редактор П.Куліш).

О.Павловському належить також перша спроба диференціювати способи позначення на письмі голосного [е] після твердих приголосних (нехай, цегельня) і після м’яких та j (використав для цього h: насіньнh, буваh, окраhць).

За традицією, що склалася в XVII ст. й була продовжена в творах Котляревського, Павловський писав іŏ для позначення [о] після пом’якшеного приголосного (сіŏгодні, лопуціŏкъ) та в сполученні з попереднім [j]: іŏго, іŏму. Після нього такого написання дотримувались Є.Гребінка, К.Шейковський та інші, поряд з ё у Гулака-Артемовського (сёгодня, ёму), П.Куліша (народного, ёму). Сполучення ьо та йо у сучасному звуковому їх значенні вперше використала „Русалка Дністровая” (всьо, ройом), а спопуляризував в „Южном русском сборнике” А.Метлинський (1848), хоч остаточно закріпилося воно в українській орфографії тільки в 2 пол. ХІХ ст.

1822 рік – „Прибавленіе къ Грамматикh малороссійскаго нарhчія” О.Павловського.

Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у ХІХ ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи та офіційного вжитку.

У той же час на західноукраїнських землях на поч. ХІХ ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови.

• Так, відомий галицький культурний діяч І.Могильницький протягом 1822-24 рр. написав „Грамматику язика славеноруского”, у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочасної науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась до 1910 року неопублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 р. у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 р. – російською мовою у Петербурзі).

• 1830 р. у Будині (Будапешт) видана латинською мовою праця „Граматика слов’яно-українська” закарпатського вченого М.Лучкая, об’єктом висвітлення в якій була українська мова в порівнянні зі старослов’янською, подана з додатком зразків закарпатських говірок української мови. Перевагою ї перед іншими граматиками було запровадження ілюстративного матеріалу.

• 1834 р. у Перемишлі надрукована німецькою мовою „Граматика руської або малоруської мови в Галичині” Й.Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика не була оригінальною, а компілятом рукописної граматики І.Могильницького і граматики російської мови Паппе, спрямована на вивчення язичія).

• 1846 р. у Перемишлі польською мовою вийшла „Граматика руської мови” Й.Лозинського.

• 1849 р. у Львові опублікована „Грамматика руского #зыка” Я.Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.