Словники 2 пол. Хіх ст. – поч. Хх ст.

Однією з перших почала збирати і публікувати лексичні матеріали до словника української мови редакція журналу „Основа”. Журнал „Основа” (1861-1862, редактор П.Куліш) – всього в 22 книжках „Основи” було подано і пояснено російською мовою до 25 тисяч українських слів. У кінці 1862 р. „Основа” перестала виходити. Всі зібрані лексичні матеріали для словника української мови редакцією „Основи” згодом, 1864 року, були передані в розпорядження київської української громади. Київська українська громада, в якій брали участь відомі на той час учені і письменники під керівництвом П.Житецького, продовжувала збирати лексику для словника української мови.

З 1881 р. почав виходити журнал „Киевская Старина”. Редакція журналу „Киевская Старина” продовжувала збирати матеріали для словника української мови. На початку 1902 р. у розпорядженні редакції було вже закартковано 49 тисяч українських слів.

1855 рік – „Словарь малорусскаго нарhчія” О.Афанасьєва-Чужбинського (Санкт-Петербург, українсько-російський, 6 000 українських слів).

Завдяки підтримці І.Срезневського 1855 року цей словник почав видавати ІІ відділ російської мови і словесності Академії наук.

Повністю не вийшов. Його друкування закінчилось буквою „З”. Повний словник повинен був мати ≈30 тисяч слів. При укладанні словника використовувались переважно видання народної творчості. Укладений словник частково за алфавітною, частково за гніздовою системою. Автор дотримується етимологічного правопису. Проте у дужках автор подає вимову і форму цього слова в різних місцевостях, переважно у Чернігівській губернії, рідше – у Харківській і ще рідше – у західних губерніях: батіг (Черніг. губ. батуог), бовдурь (Харьк. губ. бовдур). Реєстрові слова всі з наголосами. Абсолютна більшість українських слів у словнику є слова загальнонародної української мови, які і тепер уживаються в українські літературній мові. Хиби словника:

1. Гніздовий спосіб розташування слів, коли під одним основним словом подаються і різні його форми та похідні слова.

2. Майже повна відсутність громадсько-політичної лексики.

3. При багатьох реєстрових словах знаходимо не тільки переклад або пояснення, а й цілі етнографічні або історичні розвідки.

4. При деяких словах Афанасьєв-Чужбинський вступає в полеміку з іншими авторами, наприклад, з приводу значення і правопису слів домен, гирло та ін.

5. Автор недостатньо використав наявні літературні твори, писані українською мовою, і цим значно обмежив джерела для укладання реєстру свого словника.

6. Наявність штучно утворених слів: заковувати, начинать куковать (о кукушкh); занюхувати, занюхати, начинать, начать нюхать тощо.

Проте в порівнянні з усіма попередніми словниками праця Афанасьєва-Чужбинського дала значно більший (у межах А-З) реєстр українських слів з правильним їх перекладом і цим була корисна. Крім того, автор орієнтував українських письменників, учених використовувати в літературній мові передусім загальнонародні слова української національної мови.

1861 рік – „Опытъ южнорусскаго словаря” К.Шейковського (Київ, українсько-російський, був задуманий на 4 томи (по 4 випуски в кожному) з реєстром на 36 тисяч слів).

1861 року у Києві вийшов тільки перший випуск 1 тому, в якому було вміщено 1 481 словникову статтю. У 1884-1886 роках, було видано ще два випуски словника – від букви Т до букви Ю. Інші матеріали, зібрані К.Шейковським, загинули під час пожежі. Для укладання словника, як зазначає сам автор, використав твори, видані „южнорусским языком как руським, так и латинским шрифтами”. У списку джерел наведено 25 назв, писаних російським шрифтом, і 5 назв, писаних шрифтом латинським.

Реєстрові слова всі з наголосами. При іменниках зазначаються вперше в українській лексикографії їх рід і форми родового відмінка однини (БІК, м.р. бока и –ку), а при прикметниках – закінчення жіночого і середнього роду (БІЛЫЙ, а, е).

Словник мав своїм завданням подати взагалі лексику української мови – народної і літературної, беручи її насамперед з усної мови, а вже потім – з друкованих джерел. Отже, Шейковський, як і інші українські лексикографи того часу, найбільше уваги приділяє народній мові з усіма її діалектами – завдання, по суті, нездійсненне щодо охоплення всієї лексики народної мови. Це розуміє і сам автор словника. Досить широко вводить у словник лексику діалектну, особливо західноукраїнську, вужче – подільську. Подаючи деякі застарілі слова, Шейковський майже скрізь при них дає вказівку про їх застарілість.

Значним недоліком словника було те, що автор дає при слові ілюстрації, які займають іноді по кілька сторінок. При деяких словах Шейковський вступає в полеміку з іншими авторами.

Шейковський дотримувався своєрідного, навіть химерного правопису: ъ у кінці слів нема, але зберігається ы; е передає через э, для позначення м’якості приголосних над ними ставиться риска (біл′ ), для дж і дз автор уживає особливі значки, схоже є у правописній системі М.Ґатцука (автора „Ужинку рідного поля” (1857 рік)): для дж – џ (бџола), для дз – ζ (безζвонный).

1861 рік – „ Словарь малороссійскихъ идіомовъ, или собраніе словъ несходныхъ съ русскими” М.Закревського (Москва, українсько-російський, включає лексику від А до Я і має 11 127 реєстрових слів).

Словник Закревського становить частину праці цього автора „Старосвhтскій бандуриста”, що складається з трьох книжок: книга перша – „Избранные песни и думы”, книга друга – „Пословицы, поговорки, загадки и галицкие приповідки”, книга третя – словник.

У списку джерел автор наводить 62 назви.

У словнику, крім слів загальноукраїнських і діалектних, знаходимо чимало лексики архаїчної, взятої з друкованих і рукописних пам’яток української літератури. До реєстрових слів іноді даються посилання на джерела.

Закревський вважає найкращим і обстоює „библейское правописание”, тобто етимологічний правопис Максимовича. Але разом з тим він заявляє, що твори різних авторів він передає „с их же правописанием”. Через те і в самому словнику правопис плутаний.

Позитивне: по-перше, словник має, порівняно з усіма друкованими раніше словниками, найбільший реєстр у межах всього алфавіту по-друге, до реєстрових слів автор часом дає приклади-ілюстрації, а також стилістичні ремарки; по-третє, при значному числі реєстрових слів ботанічних, зоологічних, медичних автор наводить латинські назви.

У словнику наявні неправильні переклади українських слів, іноді досить курйозні, помилки в ілюстраціях до українських слів.

Хоч у словнику Закревського є значні недоліки і неповно подана лексика української мови середини ХІХ ст., він, порівняно з виданими раніше аналогічними роботами, був найбільший за своїм реєстром – від А до Я включно – і в Східній Україні залишався таким до 90-х років, бувши корисним при читанні українських творів і взагалі при вивченні української мови. М.Левченко у передмові до „Опыта русско-украинского словаря” (1874 рік) заявляє, що з друкованих джерел для його роботи найважливіший матеріал дав словник Закревського.

На Західній Україні вийшли такі словники:

• 1867 рік – „Нhмєцко-руский словарь” О.Партицького (Львів, 30 000 німецьких слів, українських же щонайменше 50 000 слів), показав місцевим письменникам наочно, у порівнянні з високо розвинутою на той час німецькою мовою; лексичні багатства української мови.

• 1877 рік – „Знадоби до словаря южноруского” Ів.Верхратського (Львів, близько 2 500 слів, переважно тлумачний словник з елементами порівняльного та етимологічного словників). У словнику подано чимало місцевих західноукраїнських діалектних слів із позначенням їхнього географічного поширення.

• 1882-1886 рр. – „Малоруско-німецкий словарь” Є.Желехівського та С.Недільського (Львів, 65 000 українських слів). Словник популяризував і підносив гідність української мови, і допомагав через українську мову вивчити німецьку. Лексику дано в широкому обсязі: загальну, власні імена, географічні назви, термінологічну лексику. Два шари лексики: загальноукраїнський, зафіксований у літературному вжитку, і діалектна лексика. Фонетичний правопис, застосований у словнику („желехівка”), був позитивною його стороною, бо закріпляв цей правопис в Галичині і на Буковині.

• 1883 рік – „Русько-мадярский словарь” Ласлова Чопея (Будапешт, 20 000 слів). У словнику непогано засвідчена місцева мова Закарпаття. Прикре враження робить закінчення передмови, де пишеться, що „Руський нарід любить свою віру, но любить і Мадярську країну і мадярів, і дуже ся радує тому, кедь і його сини знають по-мадярськи”. Це прозвучало дисонансом у часи насильницької асиміляцій українського населення Австро-Угорщиною.

Після Валуєвського циркуляру 1863 року в Східній Україні тільки

1873 р. з’являється українська лексикографічна праця „Слувниця української (або югово-руської) мови” Фортуната Піскунова (Одеса, українсько-російський, 8 000 слів).

Словник складається з передмови, самого словника і 12 додатків. Після передмови Піскунов подає „українську азбуку” з таким порядком літер, як у латинському алфавіті, тобто: а, б, ц, д, е, є, ф і т.д. За цією оригінальною азбукою і укладений словник. Правопис у словнику фонетичний. Наголосів на реєстрових словах здебільшого нема. Приклади-ілюстрації до українських слів подаються досить рідко, в основному з народної творчості і дуже мало з літературних джерел. Впадає в око наявність у словнику великої кількості „українських” слів, що не існують і не існували в українській мові. Ці слова Піскунов бере до свого реєстру з інших мов або вигадує їх сам: дієцезія – епархия, батьківщанець – патріотъ, щукак – искатель та ін. У реєстрі „Словниці” є, звичайно, багато лексики тогочасної української мови, але в такій суміші слів застарілих, вигаданих і взятих з інших мов губиться в словнику Піскунова межа між реальними, дійсними і фіктивними елементами лексики української мови.

Словник Піскунова у другому виданні (Київ, 1882 рік) містить понад 15 000 слів. Український алфавіт поданий у ньому в нормальному порядку, але для проривного ґ автор зберігає латинську літеру g (gазета, gалаgан та ін.).

1874 рік – „Опыт русско-украинскаго словаря” М.Левченка (Київ, російсько-український, 7 500 російських слів).

Це перший російсько-український словник, оскільки до 1874 року в Україні укладалися тільки українсько-російські словники.

Російське слово перекладалось одним або декількома синонімічними українськими словами без ілюстративних речень. Слова російського реєстру без наголосів, а у кожному українському слові позначено місце наголосу, біля деяких слів є вказівка на згрубілу чи пестливу форму слова та збірне значення. В українській частині іншомовні слова майже скрізь передаються українськими відповідниками: фантазія – химери, вигадка; асоціація – спілка, фігура – постать тощо.

У передмові до словника М.Левченко підкреслює, що слова російської літературної мови він намагався пояснити переважно словами південно-східного наріччя і тільки зрідка брав слова з інших двох українських наріч.

Усі ці словники мали одну помилку – їх укладачі мали на меті збирати мовну старовину, мовні раритети і щось екзотично-українське. А отже, за межами цих словників залишалося дуже багато загальновживаної лексики, спільнослов’янської лексики і нових слів. Таким чином словник захаращувався провінціалізмами і архаїзмами.

Однією з кращих праць цього часу був виданий

1893-1898 рр. – „Словарь росийсько-український” М.Уманця та А.Спілки (Львів, російсько-український, 4 томи, 36 000 – 37 000 слів).

М.Уманець та А.Спілка – це псевдонім Михайла Комарова та цілої спілки людей, збирали матеріали до словника і допомагали йому упорядкувати словник. Збирання матеріалів для великого українського (або українсько-російського) словника почалося в Східній Україні ще з середини 50-х років. Але лексикографічні завдання були переплановані і з’явився другий в Україні російсько-український словник. Цей словник – наслідок 20-річної роботи великої групи людей, що розпочалася у 70-х роках у Києві (М.Старицький, О.Пчілка, М.Комаров), продовжувалася в Умані, куди переїхав М.Комаров, потім в Одесі, куди на початку 80-х років переїздить М.Комаров. На початку 90-х років словник був закінчений і 1893 року почав друкуватися у Львові.

Укладачі орієнтувалися на лексичні багатства Східної України.

Російський реєстр укладений не за гніздовою системою, як у Даля, а за алфавітним порядком: йому автори надали перевагу як більш зручному. Кожне реєстрове російське слово перекладалось одним або декількома синонімічними українськими словами, для розкриття значення яких часто наводяться речення з творів українських письменників чи народної творчості. У слові обов’язково позначалось місце наголосу. Граматичні ремарки до українських слів не подавались. Переклади до російських багатозначних слів подаються під окремими цифрами з посиланням на джерела і з прикладами; кожне нове значення дається з абзацу. При ботанічних і зоологічних словах-назвах наводяться латинські назви.

Хиби словника: 1) неповнота словника, до деяких російських слів нема широко вживаних українських відповідників: болтливый – щебетливий, ховзький на язик, слизькоязикий, базікало; нема – балакучий тощо; 2) деякі російські слова пояснені неточно: анатомировать – потрошити, требушити, пороти, різати, карбувати.

Переваги цього словника в тому, що зафіксував значно ширший обсяг лексики української народної мови. Щоправда, у ньому теж були архаїзаторські, раритетні лексеми і навіть вульгаризми. Словник уникає нової суспільно-політичної та іншомовної лексики.

Цей словник під назвою „Словарь росийсько-галицький, составлен А.Гуртом” був виданий без змін у Відні впродовж 1896-1898 рр.

1897-1899 рр. – „Русско-малороссійскій словарь” Євгена Тимченка (Київ, російсько-український, ≈40 000 слів).

Російські реєстрові слова подаються без наголосів, а українські відповідники (надруковані російською абеткою – так званою ярижкою) скрізь мають наголоси. До кожного російського слова і деяких українських слів подавались граматичні ремарки. До термінологічної та виробничої лексики у словнику подаються вказівки на те, в якій саме науці, в якому саме виробництві вживається наведене українське слово, наприклад: лама, f. зоол. ляма, Lama; позвоночник, m. анат. зворотник, другий хреб шийний, Epistrophens.

Автор орієнтувався на лексику і вимову західноукраїнських земель.

Тимченко спробував подавати українські відповідники до інтернаціональної термінологічної лексики (див. вище наведені приклади), а також показати лексичну відмінність української мови від російської (разлитие – розлива, вилив, хладнокровие – зимнокровність, водовоз – возивода та ін.), через що цей словник називали пуристичним, а в радянський час – буржуазно-націоналістичним.

1907-1909 рр. – „Словарь української мови” за ред. Бориса Грінченка (Київ, українсько-російський, 68 тисяч слів).

У словнику подана лексика літературної мови ХІХ ст., фольклору, більшості українських діалектів. Особливий інтерес становить сільськогосподарська лексика, лексика української фауни і флори, народних промислів і ремесел, обрядів, народного вбрання, ігор, яка супроводжується описом, часто досить докладним, відповідних понять, завдяки чому словник є одночасно цінним етнографічно-енциклопедичним довідником. У словнику подаються власні назви – географічні (Україна, Америка, Крим, Київ тощо), історичні (Хмельниччина, Бруховещина тощо), клички тварин і т.ін.; до „Словаря” додано список особових імен українців (з варіантами, пестливими формами) – понад 1 тис. слів. Досить широко наводиться українська фразеологія, усталені в народі форми привітання, віншування тощо. Словник насичений багатим і часто унікальним ілюстративним матеріалом, зокрема великою кількістю прислів’їв та приказок.

„Словарь української мови” лишається в історії нашої культури і як практичне втілення внеску Б.Грінченка у вироблення українського правопису. Та орфографічна система, що була запроваджена в словнику, лягла, як відомо, в основу першого академічного українського правопису 1919-1921 рр., а відтак – і в основу сучасного правописного кодексу української мови.

Матеріали до словника збирав журнал „Киевская старина”. Але укладання словника не мало належної наукової основи, не базувалося на конкретних лексикографічних принципах. Матеріали не були відповідним чином систематизовані, упорядковані, точно обліковані. У такому вигляді на початку 1902 р. їх отримав Б.Грінченко, який зумів довести словник до такого рівня, що йому була присуджена Російською академією наук друга (перша взагалі не була присуджена) премія імені М.Костомарова „за лучший малоруский словарь”.

За своєю джерельною базою, добором лексичного матеріалу словник був зорієнтований на народну основу – „слова народної мови”, „народні слова”, а з діалектного боку – в першу чергу на південно-східне наріччя. Редакція „Киевской старины” поставила перед упорядником неодмінну умову залучати матеріали тільки тих творів і словників, що вийшли друком до 1870 р. включно, і тільки пізніше, на вимогу самого Б.Грінченка, погодилася дещо розширити ці рамки, дозволивши використовувати всю творчість письменників, що почали свою діяльність не пізніше ніж 1870 р., та всі словники української мови на вибір упорядника. Прямим наслідком такої орієнтації стала далеко не повна відповідність реєстру словника і фактичного стану української мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., збіднення словника, особливо тематичних груп суспільно-політичної, культурно-освітньої, наукової лексики. Це тим більше прикро, що саме цей період характеризується в житті України значними соціально-політичними та економічними змінами. Це стало причиною того, що на час свого виходу словник уже був застарілим.

Ще одна особливість, яку слід зазначити, – це обережний, критичний підхід упорядника до використання наявних матеріалів. Б.Грінченко намагався подавати в словнику лише ті слова й вислови, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений, супроводжуючи їх, як правило, ілюстраціями і паспортизуючи за твором, місцевістю тощо. Через неможливість перевірити матеріал були неповно використані, зокрема, наявні словники української мови – деякі обмежено (наприклад, словники С.Желехівського, К.Шейковського, М.Закревського та ін.), деякі зовсім не залучалися, наприклад, словники О.Партицького, Ф.Піскунова та ін. Спроби створення української наукової та виробничої термінології, представлені в працях І.Верхратського та ін., також були зігноровані упорядником як такі „неологізми, які, здебільшого, можливо, не підуть далі словника, для якого видумані” (пригадаймо, що Б.Грінченко ставився негативно до т.зв. кованих слів (авторських неологізмів)).

За жанром „Словарь української мови” – це словник, по-перше, перекладний з елементами тлумачного; по-друге, філологічний з елементами енциклопедичного. За принципом побудови реєстру це словник алфавітного типу з деякими елементами гніздової системи.

Від часу виходу в світ „Словарь української мови” кілька разів перевидавався. 1924 і 1925 рр. у Берліні з’явилися перевидання його фотоспособом – у двох томах (1924 р.) і в одному томі малого формату (1925 р.). У 2 пол. 20-х років у Києві за редакцією Сергія Єфремова та Андрія Ніковського почало виходити нове видання словника, яке було задумане як виправлене і доповнене новими матеріалами (додатки, потреба в яких визначалася, зокрема, розвитком української мови, мали становити приблизно 10% щодо обсягу першого видання). З п’яти запланованих томів з’явилося три по літеру Н включно (1927-1928 рр.), а потім унаслідок посилення антиукраїнської політики влади видання було припинене (самі редактори 1929 р. були заарештовані у зв’язку зі справою Спілки визволення України). 1937 р. за редакцією заступника наркома освіти Андрія Хвилі вийшов один том (А-Ж), у який теж були внесені деякі зміни (зокрема, знята передмова до словника самого Б.Грінченка, вилучена літера Ґ), потім публікація також припинилася. З 1930-х років Б.Грінченка за радянською ідеологією стали трактувати як представника „українського буржуазного націоналізму”. Останнє перевидання „Словаря” – фотомеханічне повторення його першого видання – було зроблене 1958-1959 рр., але й воно давно стало бібліографічною рідкістю. У 90-х роках „Словарь” зазнав кілька перевидань (1994, 1996, 1998...).