Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Словники і граматики.doc
Скачиваний:
34
Добавлен:
22.11.2019
Размер:
474.62 Кб
Скачать

Граматики 1 пол. Хіх ст.

1818 року у Петербурзі надрукована перша граматика нової української мови Олексія Павловського „Граматика малороссійскаго нарhчія, или Грамматическое показаніе существеннhйших отличій, отдалившихъ малороссійское нарhчіе от чистаго россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмhту замhчаніями и сочиненіями”.

1822 рік„Прибавленіе къ Грамматикh малороссійскаго нарhчія” О.Павловського.

На західноукраїнських землях:

  • Так, відомий галицький культурний діяч І.Могильницький протягом 1822-24 рр. написав „Грамматику язика славеноруского”. Однак його граматика залишалась до 1910 року неопублікованою.

  • 1830 р. у Будині (Будапешт) видана латинською мовою праця „Граматика слов’яно-українська” закарпатського вченого М.Лучкая.

  • 1834 р. у Перемишлі надрукована німецькою мовою „Граматика руської або малоруської мови в Галичині” Й.Левицького.

  • 1846 р. у Перемишлі польською мовою вийшла „Граматика руської мови” Й.Лозинського.

  • 1849 р. у Львові опублікована „Грамматика руского #зыка” Я.Головацького.

Граматики 2 пол. Хіх – поч. Хх ст.

  • „Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних в Галіції” Т.Глинського (1845),

  • „Граматика руского язика” М.Осадци (1862),

  • „Методична граматика язика малоруского” П.Дячана (1865),

  • „Граматика руского язика” О.Партицького (1871),

  • „Граматики руского языка для школъ середныхъ” О.Огоновського (1889),

  • „Методична граматика рускої мови” О.Огоновського та В.Коцовського (1894).

  • 1893 р. у Львові виходить „Руська граматика” С.Смаль-Стоцького та Т.Гартнера, німецькою мовою „Граматика руської (української) мови” (Відень, 1913).

На Східній Україні:

  • „Коротка граматика української мови” П.Залозного (ч.1-2, 1906-1913),

  • „Коротка граматика для школи” (ч.1, 1907; перевидана 1917) та „Українська граматика для школи” Г.Шерстюка (1912, перевидана 1933),

  • „Українська граматика” Є.Тимченка (Київ, 1907; 2-е видання – 1917),

  • „Граматика українського язика” І.Нечуя-Левицького (ч.1 – Етимологія, ч.2 – Синтаксис, 1914),

  • „Українська граматика для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров’я” А.Кримського (т.1-2, 1907-1908).

З теорії і практики навчання української мови у школах Галичини-

Стефанія Яворська, канд. пед. наук, доцент кафедри української мови і літератури Слов'янського державного педагогічного інституту

У XIX ст. в Галичині складалися несприятливі умови для розвитку «народної руської мови». З 1803 року українська мова перестала викладатися як предмет в університеті Львова на філософському і богословському відділах. «На полі рускаго письменства панував в тім періоді цілковитий умственний застій, а доказом того єсть факт в язиці рускім видано друком в літах 1796-1814 р. в Австро-Угорщині лише шість невеличких публікацій, а з того чотири в Галичині». На думку членів «президії губернії у Львові... руська мова то нарічє, котрим пишуть зовсім нічого або дуже мало, через те воно ще зовсім не вироблене і не може бути предметом шкільної науки. Ним тілько обтяжено би науки, а се не потрібне». Мова викладання мала бути польська [9; 5,7].

1823 р. I. Могильницький (1777-1831) написав «Грамматыку языка славено-руского» у двох рукописах: кирилицею і скорописом. Це була перша граматика української мови в Галичині. Підручник побачив світ лише в 1910 р. Обсяг його — 136 сторінок. Складається із вступу і чотирьох частин [10]. У вступі подані дефініції «думання, говорення і граматики славянські, вага граматики української мови» [10; 13]. Перша частина — «Ортоепія» — розділ про фонетику. Друга частина «Етимологія» (граматика), третя — «Ортоґрафія» і четверта — «Синтаксіс». Завершують підручник приповідки, словничок («словарець»).

«Писмена» (букви) автор ділить на «самогласныє» і «согласныє». Усіх букв 43. Перша частина закінчується знаками «разділєнія членовъ: запятая, точка съ запятою, двоєточїє, точка, спочиватєлная (тире); знак вопроситєлный, знак зватєлний або оудивитєлный (выкрык) і знак вміститєлный» (дужки).

Відмінюваних частин мови названо п'ять: іменник, прикметник, числівник, заіменник, дїєслово; «невідмінні части мови — нарічїє, предлогъ, союзъ, мєждомєтїє».

Мова підручника, — суміш церковнослов'янської і народної мов. Крім граматики, автор підготував і видав підручники для українських народних шкіл, зокрема «Букваръ славено-руского языка» (1827).

1831 року галичанин Йосиф Левицький написав граматику «руської» мови, що вийшла друком у Перемишлі в 1834 році, перевидана у 1849 і 1850 роках під заголовком «Граматика языка руского въ Галиціи. Розложена на питаня и отповіди». В основі побудови видання — граматика Антона Могильницького. О. Левицький розрізняє вісім частин мови, до іменників зараховує прикметники і числівники, а дієприкметник вважає окремою частиною мови. Термінологія видання подібна до термінології старих граматик. До рекомендацій, критичних зауважень і порад рецензентів (О. Лозинського, Я. Головацького) автор не дослухався, замість того, щоб виправити недоліки, погіршив зміст підручника, видавши його у 1850 р. другим накладом [3].

Осип Левицький, як зазначає М. Возняк, усе життя був «на розпутю межи народньою мовою і великорущиною та церковнославянщиною». За життя був «правдивим диктатором у справах граматики та правописи», і після смерті його вважали великим авторитетом. На думку Кочубінського, доцента «Імператорського Новоросійського університету» підручник Левицького (1834) — це «лучшая грамматика для местного языка». У ній автор уживає сам і радить уживати назви «русин, Русь, руский». Проте Левицький не мав сталих поглядів щодо церковнослов'янської мови і живої розмовної. Роздвоєння у поглядах на народну мову відчутне в обох граматиках. Мова підручника — «мішанина, де побіч себе стоять форми дуже далекі від себе» [3; 119,121]. Праця Левицького — перша друкована в Галичині граматика української мови [2; 79]. Примірник граматики зберігається в бібліотеці наукового тва ім. Шевченка у Львові.

У 1845 р. вийшов із друку підручник І. Вагилевича «Грамматика языка малорусского в Галицїи». Українську мову автор поділив на два наріччя: галицьке та київське, подав характеристику кожного з наріч. Книжка складена на основі граматик Греча і Востокова (часто це звичайне копіювання) [1; 3].

М. Возняк зазначає, що автор неясно розумів взаємозв'язок української мови з польською і великоруською, мав прихильність до правопису XVI і XVІІ ст., «безцеремонне натягував українську звучню, морфологію і складню до законів великоруської мови», змішував живу народну і староруську мови — усе це з «зробило його граматику підручником макаронізму», що «вигнав» на довгий час живу мову з нашої публіцистики, літератури й науки [3; 119].

У 1844 p. Львівська консисторія оголосила конкурс на кращий шкільний підручник. Теофан Глинський 1845 року надіслав на конкурс «Граматику малу руского языка для шкіл парафіяльних Галициї», писану живою розмовною мовою [2]. Підручник складався із вступу, двох частин і додатку [4]. Перша частина присвячена матеріалу про «писмена, склади, слова», друга — «о частих мови (науках)». Автор визначає такі частини мови: «імє річи (существител/ное), імє прикладне (прилагател/ное), імє числытел/не (личбовнык), заімок (містоімініє), слово часове, передімок (предлог), прислівце (нарічіє), співник (союз) і викрыкник (междометіє)».

За взірець Т. Глинському слугувала граматика польської мови Корчинського (видана у Львові 1826 р.). У багатьох випадках — це переробка, а найчастіше — переклад цієї польської граматики. З неї Т. Глинський узяв багато польських граматичних термінів, слів і конструкцій. Цю ж граматику Корчинського Глинський узяв за основу, створивши у 1845 р. «начальныя правила малорусской Грамматики» (назва запозичена у Греча). Рукопис Глинського було відправлено автору для доробки. Книжка так і не була надрукована. За висловом М. Возняка, вона «була підручником церковнославянського та великорусько-українського макаронізму». Рукопис зберігається у Львівській бібліотеці [3; 130]. Там же знаходиться рукопис граматики руської мови Йосифа Лозинського, написаний 1833 року, і його прохання до цензури дати дозвіл на його друк. Дозвіл Лозинський отримав 13 липня 1833 року, але не надрукував, оскільки на той час змінилися його погляди на окремі питання: підручник потребував переробки [3].

Граматика була подана до друку 1837 року, пізніше — 1844, але дозволу на друкування її цензор В. Левицький не дав. Річ у тім, що В. Левицький був прихильником церковнослов'янської мови і не міг погодитися з Й. Лозинським, граматика якого була написана живою розмовною мовою. Лише 1846 року книжка Й. Лозинського вийшла в Перемишлі під назвою «Граматка язика руського, написана Йосифом Лозинським». Отже, через тринадцять років після написання вона побачила світ. Ця книжка мало чим відрізнялася від рукопису 1837 року. Правда, вона ґрунтовніша, подекуди виправлена, але основні погляди в ній на історію народу, на руську і церковнослов'янську мови, на діалекти, на азбуку не змінилися [9].

Граматика написана польською мовою. У вступі подано стислу історію «Руси». Автор — прихильник діалектів, він боронить народну мову і називає церковнослов’янську мову мертвою. На думку автора, для розвитку руської мови «треба брати мову з уст простого народу, треба її уняти в певні й одностайні правила», очистити від чужих слів, збагачувати її піснями, прислів'ями, приказками. Цьому мала сприяти нова граматика, оскільки граматика О. Павловського стисла і недокладна, а граматика М. Лучкая спиралася переважно на угорсько-карпатський говір. Не зараджувала справі і граматика Й. Левицького. «Я подаю лише такі правила, які знайшов у самій мові, які собі мова сама визначила...», крім того «граматика руської мови повинна показати прикмети, якими вона ріжнить ся від иньших нарічий», що й буде характеризувати її [9; 46].

Й. Лозинський вбачав завдання граматики у тому, щоб навчити добре розуміти мову, творити нею і писати. Автор твердить, що руська мова «неписьменна», «живе лише в устах народу» і обирає матеріалом для себе лише народні пісні, прислів'я, приказки [9; 47].

У книжці Й. Лозинського з деякими змінами вжита кирилиця, очевидно, лише тому, що друкарня не мала гражданського шрифту. Латиною автор не послуговується.

Граматика Й. Лозинського започаткувала «азбучну війну».

Сучасній освіченій людині варто, мабуть, ознайомитися з «азбучною війною», її розвоєм у Галичині в 30-х роках XIX ст., щоб досконаліше знати історію української мови. Те, що для нас нині несуттєве, тоді «захоплювало всі живі руські уми, будило з дрімоти, спонукувало думати про долю мови та народу, що говорить цією мовою». Передусім ішлося про найперші потреби мови, про її письмо, бо самої літератури, крім народних пісень, ще, фактично, не було [9; 31].

Перша «війна» за азбуку мала вплив і на майбутнє, на створення галицького москвофільства і українофільства. Одні боронили кирилицю і робили це з прихильності до церковнослов'янської мови. Після 30-х років вони дійшли думки, що руська і російська мова — одна й та сама; ті ж, що нехтували кирилицю, відділяли церковну мову від живої української («руської») і надалі надали перевагу мові національній, прихильникам живої народної мови. Боротьба цих двох напрямків припадає на 30-ті роки XIX ст.

Лозинський, бажаючи прислужитися своєму народові, зпоміж трьох, можливих тоді, головних проектів: утвердити кирилицю, відкинути її й упровадити гражданку або узаконити латинську азбуку (на польський лад) — вибрав третій, на його думку, найрадикальніший. У статтях про введення «абецадла» до руського письменства, Лозинський писав, що до 1834 р. не було граматики руської мови, усі писали відповідно до правил старослов'янської мови (про що свідчать уривки статей з літератури у граматиці Левицького). Небагато можна було взяти і з граматики Павловського. Лозинський наводить кілька доказів, що підтверджують перевагу польської азбуки над кирилицею.

Такі висновки Лозинського викликали полеміку, що тривала багато років.

Питання про заміну руської азбуки на польське абецадло — це були питання бути чи не бути? русинам у Галичині. Коли б Галичина у 30-х роках прийняла польське абецадло — пропала б українська індивідуальна народність, пропав би руський дух, і з Галицької Руси зробилася б друга Холмщина [9].

Йосиф Левицький написав польською мовою різку статтю проти проекту Лозинського на захист кирилиці, відповівши Лозинському образливо, що русини здавна питали по-руськи і руськими буквами. «Ми, русини, повинні писати так, як писали наші прадіди», — такими словами завершувалася стаття Левицького. Лозинський відповів, але цензура не допустила його статтю до друку. У статті Лозинського читаємо: «Граматики народної ми досі не мали, ...як і літератури, письменники не подали нам взірців для науки руської мови... Приймаючи латинські букви, ми не потребуємо доконче приймати польську правопись; можемо позаводити інші зміни, які нам потрібні. Але через латинську азбуку руська мова стала би приступна Європейцям, особливо Полякам. Сама кирилиця не вдержить народу.., якщо не польську азбуку, то нехай приймуть красшу гражданку, а не кирилицю. Не все від прадідів треба приймати; ми повинні поступати наперед польську азбуку, нехай приймуть красше гражданку, а не кирилицю» [9; 36].

Проти проекту священика Й. Лозинського була спрямована і брошура М. Шашкевича, видана 1836 року під назвою «Азбука і абецадло». Проте деякі сумніви залишалися і в Шашкевича, і в інших учених. Та це й не дивно: розв'язати питання азбуки було нелегко, оскільки кожна мала свої недоліки [9].

Третя стаття — відповідь Й. Лозинського, що зі змінами нарешті була надрукована, завершується таким висновком: «...Пишім кождий по своїй думці, а часові лишім побіду; хоч би оті наші гадки не втрималися, то наші праці не будуть безкорисні, бо лишаться памятки до мови» [9; 42].

У 1837 р. «Русалка Днїстровая» виступила на захист кирилиці, возвеличуючи її (єї то чудне дїло, що ми є доси Русинами). «Азбучна війна» затягнулася на кілька літ.

1876 року Лозинський писав про свій давній проект азбуки руської: «…По тій статьи Русины якъби изъ сна обудилися и до свого самосознанія приходили» [9; 43].

Взагалі думка реформувати кирилицю, пристосувати її до живої мови хвилювала в першій половині XIX ст. не тільки галичан, а й Східну Україну. Згадаймо І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича, Льва Боровиковського, Амвросія Метлинського, Гулака-Артемовського і, нарешті, П. Куліша. Усі вони по-своєму вносили зміни в кирилицю. Жива мова, що набирала все більше прав, чекала своєї реформи.

Як бачимо, боротьба за азбуку, що затягнулася на багато років, змінилася на боротьбу за мову: живу народну і церковнослов'янську.

У 1848 році Галичина, що була під владою Австрії, одержала дозвіл на вивчення української мови у народних школах. Українську мову визнано обов'язковим предметом для всіх учнів східної Галичини. У грудні засновано кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. Цього ж року учитель Золочівської головної школи Лука Слугоцький написав рукопис «Мала граматика галицько-руского языка до потребы школъ народныхъ...», що складалася з передмови і двох частин. Частина перша «вчить о буквахъ», друга — «о частяхъ мове». Автор виділяє дев'ять частин мови; «переменнїи» (змінні): «имя сущестительное або речовникъ, прилагательное або якосьть речовника, местоименїе, числительное, глаголъ», а «непеременніи» — «предлогъ, наречіе, союзъ, междометіє» [3; 108].

Рукопис другої частини — «Складне або словосочиненіє» зберігається у Львові.

На з'їзді «руських учених» (1848 р.) розглядали граматику Гаврила Паславського (рукопис зберігається у бібліотеці «Народного дому» у Львові). Це зшиток із 33 аркушевих четвертей паперу, має заголовок: «Галицько-руская Грамматика для легчайшого выучешя Галицко-рускаго Юношества. Сочиненна Гавриилом Паславским». Перед текстом — звернення до галицької молоді із закликом учитися, вивчати свою мову, любити її: «Учися милая молодежи твоего языка, абиісь умела мысли свои добре на светъ, видати, такъ красными словами и добрыми делами розшира/ти щастя межи людомъ своимъ. Бо черезъ мову чистую причинишь ся силно до поднесенія народности руской... Там бо тилько свобода, где человекъ научиться: любити Бога, шановати себе, шановати и другихъ. Для того уложивъ я малую тую Грамматику, котрая подае правила до правителного и чистого читанія і писанія, для тебе, о молодежи моя!» [3; 114].

Граматика складалася з 4-х «відділів»: про звуки, види слів, складня і правопись. У першому відділі подано 42 букви кирилицею, «гражданкою», скорописом, їх назви та значення латинкою, далі поділ їх на «гласныя, согласныя та безгласныя (ъ, ь), склади, слова (первісні, похідні і складні («зложені»)). Термінологія — скрізь давня. У другій частині виділено дев'ять частин мови: іменник, прикметник, займенники, дієслово. Автор подав парадигми кожної частини мови, вказав невідмінні — «наречіе, приіменникъ (предлог), союзъ, междометіе». Третій відділ — «словосочиненіє», «про предложеніє» і його частини: «подлежащее», «сказуемое, связку». Далі — речення «простое» і «сложное».

Товариство «Просвіта» у Львові 1909 року видало «Буквар для науки неграмотних» (для дорослих) Онуфрія Солтиса. Перше видання було здійснене 1907 p., друге — у 1910 p. [12].

Обсяг книжки — 48 сторінок. Буквар має чотири розділи, що займає перші тридцять п'ять сторінок. Водночас із вивченням усіх малих букв анальфабет учиться писати, ознайомлюється з графікою і друком. Щодо розташування літер буквар мало чим відрізняється від інших невеликих букварів і граматок, укладений за звуковим методом, за принципом «від легкого до складного».

Автор надає великого значення ілюстраціям, вважаючи, що вони полегшують навчання, але не всі дібрані ілюстрації зрозумілі (с. 3, 4, 7 та ін.). Наприклад, для друкованої літери у намальовано вивернену з корінням ялинку (коріння в ялинці мало нагадувати літеру); для г — двоє зігнутих гвіздків; для н — коня зі спутаними ногами; для букви ш — три шила тощо. Визначити літеру за такими малюнками надто важко.

Після букварної частини вміщено церковну азбуку і молитви, хоча методика потребує спочатку для читання подати оповідання, оскільки вони доцільніші для вироблення якостей читання. У книжці багато матеріалу, який не завжди відповідає віковим особливостям учнів (на останній сторінці — зразки рахунків, віджинків, поштових переказів, кореспонденційних карт та ін.).

Підґрунтям для створення букваря автору слугували теоретичні і практичні здобутки тодішньої педагогіки. Книжка написана живою народною мовою.

1873 року крайова Рада Галичини видала для народних шкіл навчальні («наукові») плани, що чинні були двадцять років. Як стверджувала статистика, навчання проводилося ва низькому рівні, грамотність учнів бажала набагато кращого: близько 50 % вихованців семирічного віку навчання — анальфабети. У 1893 році після обговорення і виправлення зауважень Міністерством освіти були затверджені нові плани. До них додано інструкцію (ж. «Учитель», 1894, 1899 pp.). План визначав «4 кляси низші і клясу висшу» (п'ятий клас). Хлопці і дівчата мали навчатися у різних кімнатах. Усі школи мали навчатися за одним підручником. Із другого класу вводилася «наука другої бесіди (мови), з третього — німецької. На читання і письмо відводилося по одній годині на тиждень у всіх школах, «на мову викладову» — дві години, «другу краєву» — теж дві години. За планом, у класах першого і другого ступеня мало бути «читання курсоричне (без спинювання читання питаннями і поясненнями)». Мета таких уроків — навчити читати механічно за допомогою вправ. На заняттях писання — «доводити письмо дітей до одностайної красної форми». «Наука бесіди викладової має довести до того, щоб учень розумів мову у вислові устнім і письменнім, легко і оскілько можна поправно висказувув свої гадки устно і письменно, а також умів зладити потрібних у звичайних орудках письма» (ж. «Учитель», 1984 р., ч. 24, С. 368-369).

Мета навчання другої «бесіди краєвої»: дитина має розуміти мову і письмо, легко висловлюватися усно і письмово.

План увів новий термін «степень» (замість «відділ»). Перший рік навчання — «перша степень», другий — друга, третій, четвертий — третя, п'ятий і шостий рік навчання — четверта степень. На четвертому ступені (п'яті-шості класи) дітей зобов'язували читати, крім матеріалу читанок, статті з газет, «письма урядові і візваня» з метою вироблення навичок плавного і виразного читання друкованих творів і розуміння змісту прочитаного.

1893 року видавництвом «Рускі шкільні книжки» був перевиданий буквар, у створенні якого брали участь учителі під керівництвом Северина Дністрянського. У букварі були враховані всі зауваження, що висловлювалися на сторінках часописів (Домбровський А. Руский буквар в новім виданні // Учитель. — 1893. Ч. 20. — С. 309-311).

Буквар написаний фонетичним правописом. На третій і четвертій сторінках уміщено «рисунки для вправи руки і ока», їх систематично упорядковано і збільшено. Зазнала змін і графіка: букви більші, виразніші. До кожної нової букви подана ілюстрація, назва якої починалася на виучуваний звук, наприклад, до букви с — малюнок «сани», до р — «риба». Змінено дещо порядок вивчення букв, зокрема після голосних вивчалися першими приголосні с і р.

Односкладові слова з трьох літер (голосний і два приголосних) подано на тринадцятій сторінці: пес, мур, рак; на двадцять другій — слова, де після «самозвуків» є два «співзвуки»: серп, шовк. На цій же сторінці дітям пропонується для читання речення, слова з кількома приголосними перед голосними (жнива, дратва), а на двадцять шостій — вивчаються м'які звуки. Наприкінці вміщено букви дж, дз на позначення африкатів у відповідних комбінаціях. Поряд із друкованими буквами подані рукописні, великі і малі. Завершується книжка азбукою, після якої — кілька оповідань для бесід з дітьми.

Одне з видних місць серед педагогів-демократів Західної України XIX — початку XX століття посідає ім'я Степана Михайловича Коваліва (1848-1920). У науковій літературі знаний під псевдонімами Стефан П'ятка, Дроздишин, Плескачка, С.К.). З 1879 року очолював народну школу в м. Бориславі (тепер Львівська область), у якій працював до кінця свого життя (понад 40 років). Незважаючи на тяжкі умови, у яких перебувала Галичина, С. Ковалів обстоював викладання у школі рідною мовою, наполегливо шукав форм і засобів піднесення наукового рівня занять, озброєння учнів практичними вміннями й навичками. Намагався знайти ефективні методи і прийоми навчання. Свої думки виклав у багатьох педагогічних статтях і нарисах. Педагог був переконаний, що застосовування вчителем різноманітних методів навчання, використання наочності полегшує процес засвоєння учнями нового матеріалу, сприяє додержанню наукових понять [5]. У статті «Методичне проведення лекцій в народних і середніх школах» (1916 р.) писав про велике значення самостійної роботи учнів на уроках, щоб вони вчилися вчитися, шукати, досліджувати.

С. Ковалів добре володів методикою проведення бесіди, вважав, що ефективність бесіди залежить од її цілеспрямованості, від уміння вчителя звернути увагу дітей на головне, суттєве, зацікавити, викликати інтерес до навчання. На його думку, багато важать уміння правильно формулювати запитання, володіння вчителем прийомами перевірки і контролю знань учнів. Неабияким мистецтвом вважав розповідь педагога, яка має бути джерелом не тільки знань, а й виховання естетичних смаків (стаття «Від чого залежить успіх початкової науки»). Щоб праця на уроці була цікавою, захоплюючою, радив вносити у процес навчання елементи гри, щось нове, працювати творчо [6].

Наукова діяльність С. Коваліва, його твори, залишені у спадок наступним поколінням, — гідний внесок у творчий розвій методики навчання.

Помітний слід у мовознавстві залишив Стефан Смаль-Стоцький (1856-1938), визначний громадський діяч, один із видатних славістів, який досліджував дві галузі українознавства: походження української мови і ії граматику. Вчений розвинув власну теорію про сім'ю слов'янських мов та їх спорідненість. Він відкидав теорію про праруську мову, не визнавав поділу слов’янських мов на три різні групи (східну, західну і південну), твердив, що слов'янські мови розвинулися безпосередньо з праслов'янської без перехідних стадій. У співавторстві з Ф. Ґартнером уклав «Руску граматику», що витримала три видання (1893, 1907, 1922 рр.). Сприяв упровадженню в 1893 р. фонетичного правопису у середніх школах Буковини [13].

Підручник «Руска граматика» складається із вступу, п'яти частин і двох додатків. Ним користувалися в гімназіях Галичини. Перша частина «Звуки» містить відомості про голосні і приголосні звуки, склад, наголос, зміни звуків у словах. У другій частині — «Букви» (С. 26-36) подано відомості про «руску правопись», наведено алфавіт (33 букви) великими і малими буквами, правила написання «чужих» слів.

Третя частина «Словотворенє» (С. 41-65) — це дуже стислі відомості (1-5 сторінок) про дев'ять частин мови (немає вигука), будову слова. Відмінювання іменників, займенників і граматичні форми дієслова — матеріал четвертої частини. П'ята частина — «Складня» (С. 132-164). У ній подано відомості про речення і частково про частини мови, їх відмінювання.

Завершує підручник «руске віріпованє» (додаток перший) і письмо церковнослов'янське (додаток другий). До книжки додано правила «рускої правописі» (автор С. Нагнибіда), невеличкий словничок («спис слів») та зразки дієвідмінювання дієслів.

Слід відзначити як позитивне виділення окремих букв, слів, важливих думок, на які слід звернути увагу. До деяких тем дібрано запитання для закріплення чи повторення. Кожне слово наголошене, теоретичний матеріал викладено індуктивно-дедуктивним (з перевагою останнього) методом. Наведено зразки відмінювання самостійних частин мови. Окремі зауваження подано у вигляді приміток. Увесь матеріал розбито на параграфи, вказані їх номери. Теоретичні положення добре ілюстровані. Виклад матеріалу доступний для учнів.

Недолік підручника — відсутність практичної частини, недодержання принципу послідовності у викладі. Так, матеріал про частини мови вміщений невеликими «порціями» у трьох розділах, що не дає цілісної уяви про конкретну частину мови й утруднює сприймання та розуміння її.

1913 року Смаль-Стоцький видав невеличку книжку (139 сторінок) — підручник української мови. Друге видання було в 1914 році. Це українсько-німецький розмовник, своєрідний практичний посібник розмовних прикладів, укладених у певній системі з метою сприяння українцеві в розмові з німцем і навпаки. Складається книжка із 30 розділів, що мають заголовки: «Привіт, питаннє і просьба (прохань), відповідь, подяка і вибачене, в дорозі, почта і мито, в гостиниці (готелю), їда і житє, купно і замовленє» та ін. Наприкінці — українсько-німецький словничок загальновживаних слів [14].

В українській частині розмовника Смаль-Стоцький подає варіанти українських виразів, ураховуючи способи вживання і діалектні зміни у фразеології. Більше уваги надається мало поширеним виразам.

Завершується праця коротким матеріалом із синтаксису («складні»), де показано найважливіші властивості українського «словоладу» з докладним наведенням форм майбутнього часу і видів дієслів.

«Кишенькова» книжечка була схвалена, прийнята і рекомендована до користування. Підручник цінний як практичний курс для початкового вивчення української мови.

«Методична граматика рускої мови» В. Коцовського та І. Огоновського була видана у 1909 році (друге видання, виправлене — у 1912 р.). Обсяг книжки — 98 сторінок. Підручник призначався для 4-го класу п'яти— і шестикласних шкіл. Складається із вступу («введене») і п'яти частин [7].

У частині першій уміщено матеріал про звуки і будову слова (С. 5-15), у другій і третій — про частини мови (їх 10, «відмінні і невідмінні») у четвертій — просте і складне речення, а п'ята частина подає правила написання українських слів, зокрема букв на позначення голосних і приголосних у словах, «чужих слів», великої букви. Окремим розділом подаються правила вживання розділових знаків (перепинанє). Серед них: «розділка» (перенос), питайник, виклик, протинка (кома), павза (тире), перерва у мові (три крапки), двоточка, знаки наведення (лапки); вставлене слово, речення (круглі дужки і квадратні). Теоретичний матеріал викладено індук-тивно-дедуктивним методом, роз'яснюється за допомогою прикладів, переважно слів, словосполучень. Речень наведено мало, немає зв'язних текстів та практичної частини.

Отже, граматики, що виходили з друку у Галичині, не відіграли значної ролі у розвитку методики навчання мови. У всіх школах учні вивчали українську мову, використовуючи підручники, автори яких додержували свої погляди, намагаючись аргументувати їх правильність, а вчитель на свій розсуд вносив ті або інші зміни. Ці підручники не спиралися на живу народну мову і не були підґрунтям для створення загальнонародного нормативного курсу, що можливе було за умови використання полтавсько-київських діалектів.

Підручники XIX ст. відбивали несталість норм української мови в орфографії, граматиці, лексикографії. Усі вони задовольняли навчальні вимоги частково, з методичного боку потребували вдосконалення і не могли повністю розв'язати проблеми школи і вчителів у цілому, так що необхідність у створенні граматики, що задовольняла б вимоги сучасної науки і освітян, була однією із важливих і залишалася такою.

Крім того, гальмували видання підручників заборони і переслідування української мови царським урядом, заборона української школи, закриття недільних шкіл, що спричинило відставання важливих нормативних заходів від практичного розвитку живої розмовної народної мови, яке довелося долати із значним запізненням. Це частково надолужено бурхливим розвитком художньої літератури.

Подальше наукове опрацювання української мови тривало, зокрема, у працях М. Максимовича, П. Житецького, К. Михальчука, О. Потебні та ін., проте вони систематичних навчальних курсів не створили.

Література

1. Вагилевич I. Грамматика языка малорусского въ Галиціи. — Львів, 1845. — 181с.

2. Возняк М. Галицькі граматики української мови І половини XIX ст. — Львів: Накладом наук. тва ім. Т.Г. Шевченка, 1911. — 259 с.

3. Возняк М. Студії над галицькими граматиками XIX ст. // Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. — Т. ХСШ, 1910. — С. 90-131.

4. Глинський Т. Граматика мала руского языка для школ парафіальних в Галыциї. Передрук М. Возняка. — Львів, 1845.

5. Ковалів С. Твори. — К.: Держвид.,1958.

6. Ковалів С. Одвічальність учителя-педагога // Учитель. — 1891. — № 8. — С. 117-122.

7. Коцовский В. і Огоновський І. Методична граматика рускої мови. — Львів: Вид. кн. шкільних, 1912. — 98 с.

8. Левицький О. Грамматика языка русского въ Галиціи, розложенна на пытаня и отповеди. — Перемишль, 1849. — 180 с.

9. Маковей О. З історії нашої фільольогії: Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. — 1903. — Т. LI, кн. 1.— С. 1-58; 1903. — № 54. — С. 59-96.

10. Могильницький І. Грамматика языка славяноруского, 1823. — Львів, 1910. — 136 с.

11. Огоновський О. Граматика руского языка для школ середних. — Львів, 1889. — 288 с.

12. Солтис О. Буквар до науки неграмотних. — Тернопіль, 1910. — 48 с.

13. Смаль-Стоцький С. і Гартнер Ф. Руска граматика. — Львів: Друк тва ім. Шевченка, 1893. — 175 с.

14. Смаль-Стоцький С. Короткий підручник граматики для німців. — Берлін, 1913. — 139 с.

15. Шашкевич Г. Мала граматика языка руского. — Відень, 1865. — 235 с.

Староукраїнська лексикографія.

До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл̃емыхъ жидовьскымь ıазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго ıазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваıємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. Л. став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов’ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» — кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).

Літ.: Ковтун Л. С. Рус. лексикография эпохи средневековья. М. — Ленинград, 1963; Питання східнослов’ян. лексикографії XI — XVII ст. К., 1979; Німчук В. В. Староукр. лексикографія в її зв’язках з рос. та білоруською. К., 1980.

В. В. Німчук.

Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917.

З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніе Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Енеїди» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Енеїди» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».

Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) при вид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словник малозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісні руського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн. «Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) та ін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-ри і культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізується лексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс., нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громад, діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його «Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О. Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомого серб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великий укр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 — 89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний укр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польс.-церковнослов’ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Над великим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а над нім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарь малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякать) та «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия» Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов’янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).

З 2-ї пол. 19 ст. з’являються загальномовні укр. словники серед. обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-З, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів). «Опытъ южнорусского словаря» К. Шейковського передбачався як кількатомна праця, проте вийшло лише три випуски: т. 1, в. 1 (А — Быяк), 1861, та т. 5, в. 1 — 2 (Т — Ф), 1883 — 86. У словнику трапляються невдалі пояснення реєстрових слів, часто вони надто розтягнені, має місце надмірний етнографізм. Для сприяння культур, розвитку в Галичині О. Партацький у 1867 видав двотомний «НЂмецко-руский словарь», у якому бл. 30 000 нім. слів пояснено одним чи кількома укр. відповідниками, серед яких значна кількість західноукр. діалектизмів, слів з язичія, кальок з нім. мови самого укладача, особливо у галузі наук. термінології. У передмові до т. 1 подано коротку характеристику найважливіших фонет. та морфол. рис укр. мови.

У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій «датель», дадійка «дательница». Реєстр 2-го вид. цього словника під назвою «Сповнюсь живої народної, пісьменної і актової мови руськихъ югівщанъ Російської і Австрійско-Венґерської цесарії» (1882) розширено до 15 000 слів переважно за рахунок «актової мови», взятих із словника М. Закревського. Першим рос.-укр. словником був «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів). Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Л. Чопей у Будапешті опубл. «Русько-мадярский словарь» (1883), реєстр якого становив бл. 20 000 слів, значна частина яких — діалектизми переважно центр, р-нів Закарпаття. Цей словник був першим джерелом інформації про закарпатоукр. говори. Цінним надбанням укр. Л. і взагалі укр. культури став «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського і С. Недільського (т. 1 — 2, 1885 — 86). У ньому широко представлена як зафіксована в худож. л-рі, так і діал. лексика (понад 64 000 слів). Укр. слова передаються пристосованим до західноукр. умов правописом П. Куліша — желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже заг. поширення і проіснувала аж до поч. 20-х pp. Словник Є. Желехівського і С. Недільського не втратив свого наук. значення досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його в трьох частинах.

Важливою подією був вихід у Львові «Словаря росийсько-українського» М. Уманця (Комарова) та А. Спілки (колект. псевдонім одеських співпрацівників М. Уманця; т. 1 — 4, 1893 — 98), який під назвою «Словарь росийсько-галицький, составлен А. Гуртом» (1896 — 98) було перевидано фототипічним способом у Берліні (1925). У словнику бл. 37 000 рос. слів, що пояснювалися одним чи кількома відповідниками, у т. ч. діалектизмами; значна кількість укр. слів ілюструється цитатами з худож. л-ри та етногр. джерел. Словник був у широкому вжитку тривалий час. Одночасно з цим словником з’явився й «Русско-малороссійскій словарь» Є. Тимченка (т. 1 — 2, 1897 — 99; бл. 40 000 слів). В укр. частині, надр. рос. абеткою, значну кількість становили архаїзми, вузьколокальні діалектизми та полонізми. У 1909 вийшов «Українсько-російський словник» В. Дубровського (перевид. 1914 та 1917). Для задоволення потреб дедалі зростаючої еміграції в Канаді та США М. Ясенівський видає у Вінніпезі «Кишеньковий англійсько-український і українсько-англійський словарець» (1914), а Є. Козловський «Кишеньковий словар англійської і української мови» (там же, 1917). Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (т. 1 — 4, 1907 — 09), що на тлі всіх словників, які вийшли до нього, відзначається широтою використаних джерел, докладністю лексикогр. опрацювання реєстрових слів. З 2-ї пол. 19 ст. в Україні, крім загальномов. словників, з’являються ін. лексикогр. праці. На західноукр. землях за дорученням австро-угор. уряду видано «Die juridisch-politische Terminologie fur die slawischen Sprachen Österreichs» («Правничополітична термінологія для слов’янських мов Австрії», 1851; 17 000 нім. термінів з укр. відповідниками (укладачі — Я. Головацький, Г. Шашкевич і Ю. Вислоцький). 1893 К. Левицький видає «Німецько-український словар висловів правничих і адміністраційних». Розгортається збір та систематизація природничої нар. номенклатури, виходять друком «Початок до уложеня термінології ботанічної руської» І. Гавришкевича (1852), «Початки до уложення номенклятури и терминологиі природописної, народної» І. Верхратського (в. 1, 1864; в. 2 — 3, 1869; в. 4-5, 1872; в. 6, 1879, та ін.). На Наддніпрянщині, де в цей час діяла заборона укр. друкованого слова, вийшов «Опыт словаря народных названій растений» О. Роговича (1874). Значне пожвавлення термінол. роботи пов’язується з діяльністю НТШ, яке видало «Материял термінольоґічний» (1898), «Матеріали до фізичної термінології», «Матеріали до математичної термінології» (1902), «Начерк термінології хемічної» В. Левицького (1903), «Виразня мінеральоґічна» І. Верхратського (1909), «Словар технічних виразів» Я. Невестюка (1911), «Начерк географічної термінольогії» (1908) та «Причинки до географічної термінольоґії» (1913) С. Рудницького тощо. В. Василенко 1902 публікує «Опыт толкового словаря технической терминологии по Полтавской губернии», а В. Кульженко 1911 — «Пасічницький словничок». Першими укр. словниками іншомов. слів були «Словарик пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» В. Доманицького (1906), «Словар чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (1910, 2-е вид. — 1918). Побачили світ словники запозичень з окр. мов: «Слова, вошедшие в малорусский язык из немецкого» П. Єфименка (1859), «Словар українських виразів, перенятих з мов тюркських» О. Макарушки (1895), «Еврейско-немецкие слова в русских наречиях» Л. Вінера (1895).

Укр. словники класич. мов у цей період виходили тільки в Галичині, де не лише в початкових, а й у серед. школах викладання здійснювалося рідною мовою. Це, напр., «Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди» І. Огоновського (1900) та словники Ю. Кобилянського: «Руськолатинський словарець для руських гімназій» та «Словарець до Гая Юлія Цезаря війни з Галійцями» (обидва — 1907), «Латинсько-український словар для середніх шкіл» (1912), що в першій редакції був укладений як лат.-нім. -укр. словник.

Серед лексикогр. праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов’ян. мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих», що видано під криптонімом ...ij (Й. Левицький, 1830; укладений на основі «Лексикона...» Памва Беринди), «Церковний словарець до поясненя часто употребляемых слів в священних книгах церковних» В. Чернецького (1889), «Старославянскій-оугорскій-русскій-нЂмецкій словарь кь священному писанію» О. Кубека (1906). А. Петрушевич укладав великий етимол. словник усіх слов’ян. мов у порівнянні з ін. індоєвроп. мовами, який залишився в картотеці і зберігається в Б-ці РАН в Санкт-Петербурзі.

Арготичну лексику подають праці «Невли» В. Іванова (1883), «ДЂдовска (жебрацка) мова» Костя Вікторина (К. Студинського, 1886), «Лірники» В. Боржковського (1889), «Лірники» В. Гнатюка (1896), «Отголосок лирницкого языка» Ф. Николайчик (1896), «Черниговские старцы (псалми и криптоглосон») П. Тиханова (1900), «Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary złodziejskiej» Й. Яворського (1901), «Кобзари и лирники» О. Малинки (1903). У 2-й пол. 19 ст. з’являються словники до окр. писемних пам’яток: «Объяснение невразумительных слов, встречающихся в летописи Самовидца и в приложениях к ней» О. Левицького (1876). Задовго до нього, у 1808, В. Ломиковський уклав «Словарь малороссійской старины» (надр. 1894).

«Дитяча мова» представлена в словничках «О детском языке» Л. Ященка («Основа», 1861, кн. 8; 45 слів), «Еще о детских словах» І. Новицького («Основа», 1862, кн. 9; 37 слів), «Дітські слова в українській мові» І. Франка («Світ», 1881, № 7; 61 слово).

Першими укр. діал. словниками були збірки слів гуцульських та бойківських говірок, які І. Вагилевич помістив у своїх етногр. нарисах «Huculowe. Obywatelé Wýchodniho pohoři Karpatského» (1838 — 39), «Bojkowe. Lid ruskoslovenský w Haličich» (1841). Така збірка лемківських слів подана в праці «Лемки — мешканці Західного Прикарпаття» (1842, опубл. 1965). У 50 — 60-х pp. 19 ст. укр. діал. словники, словнички та збірки слів широко з’являються як на Наддністрянщині, так і на Наддніпрянщині. Це — «Слова и выражения Остерского уезда» з Чернігівщини (1851, 1853, 1854), «Местечко Олешовка Козелецкого уезда Черниговской губернии» О. Шишацького-Ілліча (1854), «Украинские слова, записанные в Бирючском уезде Воронежской губернии» І. Свяченка (1862), «Матеріали до словаря» (з Жовківщини) І. Магури (1862), «Чабанский словарь» Я. Кухаренка (1862), «Матеріяли до словаря, зобрани въ КосмачЂ окр. Коломийского» П. Кобринського (1863), «Мальгй словарець бойковско-руских словъ, уживаньгх въ щоденной бесЂдЂ» І. Пасічинського (1872), «НЂкоторые слова, уживаны в щоденной лемковской бесЂдЂ» Русина-Лемка (1872), «Бойковській словарець» Й. Гоцького (1895 — 1903) тощо. Першим укр. діал. словником, що з’явився уже як окр. видання, були «Знадоби до словаря южноруского» І. Верхратського (1877), де поряд з поясненням семантики подавалися докладна локалізація зафіксованих діалектизмів, їх зіставлення з нім., польс., угор., рум. відповідниками. У 50-х pp. 19 ст. над великим діал. словником «Матеріялы для словаря Малорусскаго нарЂчія, собранныя въ Галиціи и въ СЂверовосточной Венгріи..» працював Я. Головацький. Він уклав тільки частину на літери А — З (понад 10 000 слів), яка вийшла друком лише 1982. Словник виконано на рівні тогочасної європ. Л. Тут широко подано відомості про народну духовну і матеріальну культуру пд.-зх. р-нів України, його можна було б кваліфікувати як діал.-етногр. словник. Багато діал. словників уміщено як додатки до діалектол. та етногр. праць І. Верхратського, О. Вєтухова, В. Гнатюка, І. Манжури, І. Свєнціцького, А. Семеновича, В. Шухевича та ін. Значна кількість укр. діал. словників та збірок слів 19 ст. залишилася в рукописах і зберіг, у архівах Санкт-Петербурга, Києва, Львова тощо. З’являються перші спроби укладання словників мови письменника: «Словничок Шевченкової мови» (1916) та «Українсько-російський словничок до „Кобзаря" Т. Г. Шевченка» Н. Малечі (1917, під псевд. Літописець Нестор).

Літ.: Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К., 1961; Горецький П. Й. Історія укр. лексикографії. К., 1963; Пилинський М. М. Укр. рукописні словникові мат-ли в б-ках і архівах Ленінграда. ЛБ, 1963, в. 9.

Й. О. Дзендзелівський.

Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст.

Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов. Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик, до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусім нім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становило одну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук. т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...» за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр. мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) — мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (З. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар. роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І. Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр. прислів’їв та приказок (див. Прислів’я); ґ) діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських — П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словника буков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр. говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15 ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеру М, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. і рос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України» (1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія); ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словник антонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79) та ін.

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр. діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) та термінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. «Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1 — 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).

Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» З. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в ІУНМ, потім в ІМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец. лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник, Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слів словник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник, Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічний словник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін.

Літ.: Гринченко Б. Предисловие. В кн.: Грінченко Б. Словарь укр. мови, т. 1. К., 1907; Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з укр. мови. X., 1929 — 30; Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957; Касарес X. Введение в совр. лексикографию. М., 1958; Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961; Problems in lexicography. Bloomington, 1962; Горецький П. Й. Історія укр. лексикографії. К., 1963; Пилинський М. М. Укр. рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда. ЛБ, 1963, в. 9; Словари, изданные в СССР (библиогр. указатель): 1918 — 1962. М., 1966; Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Dubois J., Dubois С. Introduction a la lexicographic. Paris, 1971; Zgusta L. Manual of lexicography. Prague, 1971; Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии. В кн.: Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленинград, 1974; Паламарчук Л. С. Укр. рад. лексикографія. К., 1978; Новое в зарубеж. лингвистике, в. 14. Проблемы и методы лексикографии. М., 1983; Worterbucher. Dictionaries. Dictionnaires: Ein internationales Handbuch zur Lexikographie, Bd. 1 — 2. Berlin — N.-Y., 1989 — 90; Галас Б. К. Ф. С. Шимкевич як лексикограф і укр. словникарство (кін. XVIII — поч. XX ст.). Ужгород, 1995; Тараненко О. О. Новий словник укр. мови: Концепція і принципи укладання словника. К. — Кам’янець-Подільський, 1996.

О. О. Тараненко

Деякі граматичні відомості зустрічаються у «Букварі» Івана Федоровича, надрукованого у Львові 1574 і перевиданий в Острозі 1578. Його 2-й розділ називався «А сїя азбука от книги óсмочастныя, сирЂчь грамматикїи». 1586 у м. Вільно вийшла друком «Кграматика словеньска языка», що була публікацією відомої рукопис. ст. «О осми частЂхъ слова», написаної, імовірно, в Сербії у середині XIV ст. (звідти через Болгарію вона потрапила в Україну, до видання її підготували вчителі Острозької школи). Це перша у східних слов’ян друкована граматична праця; вона відіграла певну роль у популяризації елементарних граматичних знань і започаткувала формування граматичної термінології.

1591 видано у Львові книжку «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершаннаго искуства осми частей слова», написану учнями Львівської братської школи під керівництвом викладача грецької мови митрополита Арсенія. Вона двомовна — ліворуч подано текст грецькою мовою, праворуч — церковнослов’янський переклад із значним впливом українських говорів (зручно, треба, хлопятко та ін.); складається з 4 розділів: орфографія, просодія, етимологія і синтаксис.

1596 у Вільно видано «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, у якій теж помітний вплив української мови (аби, нехай, маємо, мовимо і под.). Понад 20 років вона була єдиним підручником церковнослов’янської мови в братських школах України і Білорусі.

[ред.] Граматики Мелетія Смотрицького

Велике значення для розвитку граматичних знань у східних і південих слов’ян мала видана 1619 у м. Єв’ї біля Вільна праця «Грамматіки славєнския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького; багато десятиліть вона служила основним посібником вивчення церковнослов’янської мови і відіграла значну роль у її засвоєнні у тій редакції, у якій вона тоді функціонувала в Україні та Білорусі. Граматика Мелетія Смотрицького справила великий вплив на наступні граматики української та російської мов. 1638 у м. Кременці опубліковано «Грамматїки или писменница языка Словенъского», що була скороченим викладом граматики Мелетія Смотрицького, її авторство приписується луцькому єпископові Афанасію Пузині.

[ред.] 1640 - 1800

1643 у Парижі з’явилася «Грамматыка словенская...» Івана Ужевича, написана латинською мовою і присвячена граматичному описові староукраїнської книжної мови, відомої під назвою «проста мова» (1645 у м. Аррасі був написаний інший її варіант; опублікований 1970 у серії «Пам’ятки української мови»).

[ред.] XIX століття

1818 у Петербурзі надруковано «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонетичну систему й морфологічну будову живої української мови. Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у XIX ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи й офіційного вжитку, не раз російський уряд забороняв українське друковане слово (див. Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

[ред.] Західна Україна

В той же час на західноукраїнських землях, що перебували під владою Австрії, на початку XIX ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови. Так, відомий галицький культурний діяч І. Могильницький протягом 18221824 написав «Грамматику языка славеноруского», у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочас. науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась (до 1910) не опублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 — російською у Петербурзі).

1830 у Будині (Будапешті) видана латинською мовою праця «Граматика слов’яно-українська» закарпатського вченого М. Лучкая, об’єктом висвітлення у якій була українська мова в порівнянні з старослов’янською;

1834 у Перемишлі надруковано німецькою мовою книжку: «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» Й. Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика компілятивна, спрямована на вивчення язичія);

1846 там же польською мовою вийшла «Граматика руської мови» Й. Лозинського.

1849 у Львові опубл. «Грамматика руского языка» Я. Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.

В Галичині поступово зростає кількість шкіл з українською мовою навчання, для них створюються граматики, серед яких найпопулярніші:

«Граматика малоруського язика для шкіл парафіальних в Галіції» Т. Глинського (1845),

«Граматика руского язика» М. Осадци (1862),

«Методична граматика язика малоруского» П. Дячана (1865),

«Граматика руского языка» О. Партацького (1871),

«Граматика руского языка для школъ середныхъ» О. Огоновського (1889),

«Методична граматика рускої мови» І. Огоновського та В. Коцовського (1894).

Усі ці граматики орієнтовані на галицьку мовну практику.

1893 у Львові виходить наукова праця «Руська граматика» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера, яка однак зазнала критики за штучне зближення авторами української мови з сербською й заперечення її спорідненості з російською. Повніше розглядається граматична система української мови в їхній праці німецькою мовою «Граматика руської (української) мови» (Відень, 1913).

[ред.] Початок революційної доби

Після революційних подій 1905 з’являється кілька граматик української мови шкільного типу в Східній Україні, а саме:

«Коротка граматика української мови» П. Залозного (ч. 1 — 2, 19061913),

«Коротка граматика для школи» та «Українська граматика для школи» Г. Шерстюка (ч. 1-2, 1907-1909; перевидано 1917-1933),

«Українська граматика» Є. Тимченка (1907),

«Грамматика українського язика» І. Нечуя-Левицького (ч. 1 — 2, 1914).

Проте використовувалися вони лише для домашнього навчання і самоосвіти, оскільки українських шкіл за Російської імперії не існувало.

Тоді ж виходить і «Украинская грамматика» А. Кримського (т. 1-2, 1907-1908). Вона адресувалася учням старших класів гімназій та семінарій Наддніпрянщини, але насправді перший том — це науково-дослідницька праця з української історичної фонетики, написана на великому фактичному матеріалі, вибраному з багатьох давньокиївських і староукраїнських пам’яток; другий том, присвячений морфології, є фактично навчальним посібником.

[ред.] Після жовтневої революції та радянська Україна

Після 1917 впали останні заборони української літературної мови. Почали відкриватися україномовні школи, а отже, зростала потреба в граматиках української мови. Вже 1917 перевидаються згадані вище праці П. Залозного та Є. Тимченка, виходять у Києві «Початкова граматика української мови» О. Курило (ч. 1 — 2, 1917 — 1918; сім перевидань), що використовувалась як основний шкільний підручник з мови майже десять років, а також «Украинская грамматика» М. Грунського, «Початкова граматика до науки читання й письма» С. Черкасенка, «Українська граматика. Підручник для середніх і вищепочаткових шкіл» П. і П. Терпило. В Одесі видано «Коротка граматика української мови для шкіл і самоосвіти» В. Мурського; у Житомирі — «Практический курс украинского языка. Для учительских курсов и старших классов средних учебных заведений» М. Гладкого, у Ромнах — «Українська граматика для самонавчання» М. Левицького.

Всі названі підручники орієнтувалися переважно на шкільні програми з мови. Тоді ж опублана призначена для вчителя «Практична граматика української мови» В. Сімовича (Раштатт, 1918), а в дещо повнішому викладі матеріалу — його ж «Граматика української мови» (ЛейпціґВінніпеґ, 1919). Багата фактичним матеріалом, з висвітленням сучасних фонетичних і морфологічних явищ в історичному аспекті була праця Івана Огієнка «Курс украинского языка», що вийшла в Києві 1918. У 1919 в Харкові побачив світ перший посібник з історії української мови для студентів «Украинскій языкъ. Краткій очеркъ исторической фонетики й морфологии» С. Кульбакіна.

У наступні роки посібники для різних типів шкіл і самоосвіти, що містили, крім граматики, і фонетики матеріал або й розділи з лексики та фразеології, почали виходити під ширшою за своїм значенням назвою:

«Украинский язык» О. Синявського (1923),

«Українська мова» П. Горецького та І. Шалі (1926),

«Українська мова» М. Грунського і Г. Сабалдира (1926),

«Українська мова» М. Наконечного (1928),

«Підвищений курс української мови. Підручник для педвузів» за ред. [[Леонід Булаховський|Л. Булаховського]] (1931),

«Норми української літературної мови» О. Синявського (1931),

«Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського (т. 1 — 2, 1951),

«Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика (ч. 1, 1959; 4-е вид., 1972) та ін.

У колективній праці «Сучасна українська літературна мова» (т. 1 — 5, 19791983) два томи присвячені граматичній системі сучасної української мови.

1957 вийшла друком праця «Порівняльна граматика української і російської мов», призначена для студентів філол. ф-тів пед. інститутів республіки.

[ред.] Праці з історії граматики української мови

Опубліковано кілька праць з історії граматики української мови:

«Нарис історії української мови. Вступ. Фонетика і морфологія» П. Бузука (1927),

«Історія форм української мови» М. Грунського, М. Коваліва (1931),

«Історична граматика української мови» (1957),

«Нариси історичного синтаксису української мови» О. Безпалька (1960),

«Історична морфологія української мови» С. Бевзенка (1960),

«Нариси з історичної морфології української мови» С. Самійленка (ч. 1, 1964; ч. 2, 1970),

«Історична граматика української мови» М. Жовтобрюха (1970) та ін.

У колект. праці «Історія української мови» (т. 1 — 4, 19781983) два томи присвячені історії морфології та історії синтаксисові української мови.

[ред.] В сучасній Україні

У 1992 з’явилася праця «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця;

1993 вийшло друком три нових посібники з української мови для студентів філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів.

«Сучасна українська літературна мова» за ред. М. Плющ (1994)

«Граматика української мови. Морфологія» О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського (1994),

«Граматика української мови. Синтаксис» І. Вихованця (1994),

«Синтаксис сучасної української мови» І. Слинька, Н. Гайванюк, М. Кобилянської.

[ред.] Література

Студинський К. «Адельфотес», граматика, видана у Львові в р. 1591. ЗНТШ, 1895, т. 7, кн. 3;

Макарушка О. «Граматика» Мелетія Смотрицького. Л., 1908;

Возняк М. Галиц. граматики української мови першої половини XIX ст. Л., 1911;

Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р. ЗНТШ, 1911, т. 101, кн. 1;

т. 102, кн. 1; Ващенко В. С. Перша укр. граматика. УМШ, 1955, № 4;

Тисовський О. С. Перша граматика укр. загальнонар. мови. «Наук. зап. Інституту сусп. наук АН УРСР», 1957, т. 4;

Мовознавство в Україні за п’ятдесят років. К., 1967;

Наконечний М. Ф. Перша граматика «нової» літ. мови. «Мовознавство», 1968, № 5;

Кудрицький Є. М. Іван Ужевич — укр. граматист XVII ст. і його праця. «Мовознавство», 1970, № 1;

Белодед И. К. «Славян. грамматика» Ивана Ужевича 1643 г. ИАН СЛЯ, 1972, т. 31, в. 1;

Німчук В. В. Визначна пам’ятка вітчизн. друкарства. В кн.: Буквар Івана Федорова. К., 1975;

Жовтобрюх М. А. «Граматыка словенскаıа» Івана Ужевича — пам’ятка староукр. літ. мови. В кн.: Слово і труд. К., 1976; Німчук В. В. Граматика М. Смотрицького — перлина давнього мовознавства. В кн.: Смотрицький М. Граматика. К., 1979;

Німчук В. В. Системат. підручник церковнослов’ян. мови «Грамматіка словенска» Л. Зизанія. В кн.: Зизаній Л. Граматика словенська. К., 1980;

Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977. К., 1980; Східнослов’ян. граматики ХVІ-ХVII ст. К., 1982;

Німчук В. В. Мовознавство в Україні в XIV — XVII ст. К., 1985;

Жовтобрюх М. А. Укр. граматика І. С. Нечуя-Левицького. «Мовознавство», 1989, № 1.

Лексикографом за фахом Борис Дмитрович Грінченко не був, проте коли в кінці 1895 року журнал «Киевская старина» вирішив видати словник української мови, роботу над яким розпочали ще

1907-1909 рр.„Словарь української мови” за ред. Бориса Грінченка (Київ, українсько-російський, 68 тисяч слів).

У словнику подана лексика літературної мови ХІХ ст., фольклору, більшості українських діалектів. Особливий інтерес становить сільськогосподарська лексика, лексика української фауни і флори, народних промислів і ремесел, обрядів, народного вбрання, ігор, яка супроводжується описом, часто досить докладним, відповідних понять, завдяки чому словник є одночасно цінним етнографічно-енциклопедичним довідником. У словнику подаються власні назви – географічні (Україна, Америка, Крим, Київ тощо), історичні (Хмельниччина, Бруховещина тощо), клички тварин і т. ін.; до „Словаря” додано список особових імен українців (з варіантами, пестливими формами) – понад 1 тис. слів. Досить широко наводиться українська фразеологія, усталені в народі форми привітання, віншування тощо. Словник насичений багатим і часто унікальним ілюстративним матеріалом, зокрема великою кількістю прислів’їв та приказок.

„Словарь української мови” лишається в історії нашої культури і як практичне втілення внеску Б.Грінченка у вироблення українського правопису. Та орфографічна система, що була запроваджена в словнику, лягла, як відомо, в основу першого академічного українського правопису 1919-1921 рр., а відтак – і в основу сучасного правописного кодексу української мови.

Матеріали до словника збирав журнал „Киевская старина”. Але укладання словника не мало належної наукової основи, не базувалося на конкретних лексикографічних принципах. Матеріали не були відповідним чином систематизовані, упорядковані, точно обліковані. У такому вигляді на початку 1902 р. їх отримав Б.Грінченко, який зумів довести словник до такого рівня, що йому була присуджена Російською академією наук друга (перша взагалі не була присуджена) премія імені М.Костомарова „за лучший малоруский словарь”.

За своєю джерельною базою, добором лексичного матеріалу словник був зорієнтований на народну основу – „слова народної мови”, „народні слова”, а з діалектного боку – в першу чергу на південно-східне наріччя. Редакція „Киевской старины” поставила перед упорядником неодмінну умову залучати матеріали тільки тих творів і словників, що вийшли друком до 1870 р. включно, і тільки пізніше, на вимогу самого Б.Грінченка, погодилася дещо розширити ці рамки, дозволивши використовувати всю творчість письменників, що почали свою діяльність не пізніше ніж 1870 р., та всі словники української мови на вибір упорядника. Прямим наслідком такої орієнтації стала далеко не повна відповідність реєстру словника і фактичного стану української мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., збіднення словника, особливо тематичних груп суспільно-політичної, культурно-освітньої, наукової лексики. Це тим більше прикро, що саме цей період характеризується в житті України значними соціально-політичними та економічними змінами. Це стало причиною того, що на час свого виходу словник уже був застарілим.

Ще одна особливість, яку слід зазначити, – це обережний, критичний підхід упорядника до використання наявних матеріалів. Б.Грінченко намагався подавати в словнику лише ті слова й вислови, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений, супроводжуючи їх, як правило, ілюстраціями і паспортизуючи за твором, місцевістю тощо. Через неможливість перевірити матеріал були неповно використані, зокрема, наявні словники української мови – деякі обмежено (наприклад, словники С.Желехівського, К.Шейковського, М.Закревського та ін.), деякі зовсім не залучалися, наприклад, словники О.Партицького, Ф.Піскунова та ін. Спроби створення української наукової та виробничої термінології, представлені в працях І.Верхратського та ін., також були зігноровані упорядником як такі „неологізми, які, здебільшого, можливо, не підуть далі словника, для якого видумані” (пригадаймо, що Б.Грінченко ставився негативно до т.зв. кованих слів (авторських неологізмів)).

За жанром „Словарь української мови” – це словник, по-перше, перекладний з елементами тлумачного; по-друге, філологічний з елементами енциклопедичного. За принципом побудови реєстру це словник алфавітного типу з деякими елементами гніздової системи.

Від часу виходу в світ „Словарь української мови” кілька разів перевидавався. 1924 і 1925 рр. у Берліні з’явилися перевидання його фотоспособом – у двох томах (1924 р.) і в одному томі малого формату (1925 р.). У 2 пол. 20-х років у Києві за редакцією Сергія Єфремова та Андрія Ніковського почало виходити нове видання словника, яке було задумане як виправлене і доповнене новими матеріалами (додатки, потреба в яких визначалася, зокрема, розвитком української мови, мали становити приблизно 10% щодо обсягу першого видання). З п’яти запланованих томів з’явилося три по літеру Н включно (1927-1928 рр.), а потім унаслідок посилення антиукраїнської політики влади видання було припинене (самі редактори 1929 р. були заарештовані у зв’язку зі справою Спілки визволення України). 1937 р. за редакцією заступника наркома освіти Андрія Хвилі вийшов один том (А-Ж), у який теж були внесені деякі зміни (зокрема, знята передмова до словника самого Б.Грінченка, вилучена літера Ґ), потім публікація також припинилася. З 1930-х років Б.Грінченка за радянською ідеологією стали трактувати як представника „українського буржуазного націоналізму”. Останнє перевидання „Словаря” – фотомеханічне повторення його першого видання – було зроблене 1958-1959 рр., але й воно давно стало бібліографічною рідкістю. У 90-х роках „Словарь” зазнав кілька перевидань (1994, 1996, 1998...).

У кінці 1895 року часопис "Киевская старина" оповістив про передплату на "Словник української мови", перший том якого повинен був побачити світ у вигляді додатку до часопису вже 1896 року. Але, як згадував академік С. Єфремов, "з довгожданим та· давносподіваним словником зважилися вийти нарешті на люди, то сама редакція побачила, що виступати з таким словником був би скандал, безмірно більший навіть за недодержання обіцянки й обов'язку перед читачами та передплатниками" . Бо матеріал потребував ще великої праці. Ставало зрозуміло, що успіх тут залежатиме від підключення до роботи над словником сильної своєю працьовитістю та посидючістю особистості, патріотично відданої рідній культурі. Вибір впав на Б. Грінченка, який після звільнення з Чернігівського земства опинився в стані службової невизначеності. Відомо, що історія словника, який приніс Грінченкові особливе визнання, сягає часів "Основи" - першого українського громадсько-політичного та літературно-мистецького журналу, що виходив у 1861-62 роках у Петербурзі. Один з його видавців, П. Куліш, оголосив про намір надрукувати український словник. Він вже повідомив прізвища осіб, які сприяли йому в зборі матеріалу - Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Маркович та інші. Однак у зв'язку з опублікуванням "Опыта южнорусского словаря" К. Шейковського П.Куліш припинив цю роботу, а зібрані матеріали потрапили 1864 року до Києва. Тут під керівництвом П.Житецького Їх почали опрацьовувати місцеві літератори й вчені.

На той час Борис Дмитрович Грінченко був широко відомий по всій Україні як громадський діяч, літератор, знавець української мови. Але він мав лише звання народного учителя, а не був дипломованим ученим. Через це "патентовані філологи" не погоджувалися передати редагування словника самоукові. Та це були формальні причини. У першу чергу на перешкоді стала нетерпимість Б. Грінченка до "старих українофілів", яких і осуджував за полохливість і недбалість.

Отож, "стара київська громада" (Науменко, Леонтович, Грушевський та інші) ставилася до Грінченка з великою обачністю. Зрештою, все вирішило те, що, як згадував Е. Чикаленко, хоча "Грінченко справді людина тяжка і трудна в громадському ЖИТТІ, а зате як окремий робітник - однак не має собі тепер рівного".

Переїхавши до Києва на початку літа 1902 року, він поринув У роботу над словником, який відповідно до умов редакції "Киевской стариньі" , мав бути закінчений до 1 листопада 1904 року. Слід зазначити, що словникарська праця здавна перебувала у колі інтересів письменника. Ще тринадцятирічним, будучи учнем третього класу Харківського реального училища, він почав складати український словник. Вчителюючи у приватній школі Х. Д. Алчевської з осені 1887 по вересень 1893 року в с. Олексіївці Слов'яносербського повіту (нині входить до селища Михайлівка Перевальського району), він разом з дружиною М. Загірньою збирав народну лексику, а 1888 року на сторінках журналу "Зоря" порушив питання про необхідність прискорення роботи над словником. У його архівах періоду 1889-1890 років збереглися сліди тієї роботи. Разом з дружиною вони опрацювали в той час 16 тисяч слів і довели словник до літери Д. Збереглися й списки 113 джерел, з яких подружжя, працюючи в Олексіївці, вибирало слова. Нарешті великий працелюб отримав можливість здійснити звою мрію. Беручись до словника, зізнався він у листі до Д. Ткаченка від 34.06.1902 року, "думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складення нового словаря з того матеріалу, який дали "Киевская старина" та з свого... ". І далі: "Бачите, в сьому словарі тільки 52 тисячі слів, а се ж мізерія перед справжніми скарбами нашої мови".

Починаючи роботу, Грінченко зробив підрахунок щоденного обсягу матеріалу, який необхідно було опрацювати, щоб своєчасно завершити справу. Але виявилося, що отриманий від "старої громади" матеріал потребує первинної обробки, тому на початку він планував "щодня робити 120 слів", та, боячись не встигнути до строку, він з 8 жовтня 1903 року переходить на ще більш напружений графік: "157 слів на день треба робити", а з 26 січня 1904 року планує перейти на 173 слова на день.

Красномовно характеризують обсяг вкладеної Б. Грінченком праці його примітки на полях словника: "З початку літери Б ... все написано наново", "На Д додатків до 500 слів", "Е ... мало одне слово", "Літери Ф не було взагалі ". Він додав до словника багато свого матеріалу, а все зроблене до нього, ґрунтовно переглянув, від чого кожна з готових карток, як свідчили його сучасники, була густо змережена червоним чорнилом.

За угодою з редакцією, словник не повинен був вийти за межі 52-53 тисяч слів, а "старогромадівці" наполягали на тому, щоб була використана лексика лише письменників, які увійшли в літературу не пізніше 1870 року - мовляв, пізніше мова стала "нечистою".

Борис Дмитрович переконував видавців, що у заданих межах словник буде "бідним в порівнянні з дійсними лексичними запасами мови". Він закликав "Киевскую старину" прийняти рішення, яке дозволяло б йому виправити стан справ зі словником, зауважував, що в одержаних ним картках слова були вписані навіть далеко не з усього виданого по-українськи до 70-х років ХІХ століття. Серед невикористаного матеріалу, опрацювати який і випало Б. Грінченку та його дружині, письменник називав такі видання, як "Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край" П. Чубинського, "Малорусские народные предания и рассказы" М. Драгоманова та В. Антоновича, "Чумацкие народные песни" І. Рудченка, фольклорні записи, видані І. Манжурою, В. Милорадовичем, Науковим товариством імені Т. Шевченка, Краківською академією наук, Харківським історико-філологічним товариством, а також твори цілого ряду таких відомих письменників - знавців української мови, як Івана Нечуя-Леввіцького, Панаса Мирного, Анатоля Свидницького, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок ...

Не зупиняла письменника відмова редакції виділити кошти на виписування слів з книжок - цю роботу безкоштовно виконувала М. Загірня. Охоче вводив упорядник у словник матеріали власних кореспондентів. Так, у листі до І. Франка він просив надіслати йому "терміни, що в'яжуться з добуванням нафти". У редагований ним словник він збирав мовне багатство всієї тогочасної України - як Східної, так і Західної.

Титанічна праця Б. Грінченка над словником - науковий подвиг: письменник і його дружина, працюючи невтомно більше двох років щоденно по 10-12 годин без вихідних, відклавши всі інші літературні й громадські справи, здійснила роботу цілої інституції. "Словарь роблю ... , і руками, і ногами, і зубами", - ця напівжартівлива фраза, зронена у листі до В. Гнатюка, достатньо розкриває яких зусиль. коштувала Грінченкові ця праця.

На початок листопада 1904 року робота над "Словарем української мови" в 68 тисяч слів була завершена.

Словник було високо поціновано громадськістю, а редактора й упорядника відзначено в 1906 році другою премією імені М. І. Костомарова, присвоєною Російською імператорською академією наук. Робота дістала високі оцінки вітчизняних і зарубіжних фахівців. Як приклад можна навести слова академіка О.Шахматова, який писав: "Працю, упорядковану Б, Д. Грінченком, можна визнати найкращим малоросійським словником, порівняно з усім, що досі вийшло. Безпосереднє знайомство з джерелами, багатство матеріалу, добутого як з них, так і з живих народних говорів, ретельна обробка кожного слова, що супроводиться поясненням його значення, посиланнями на всі джерела й прикладами, - усе це виділяє "Словарь української мови" з усіх спроб

У 1907-1909 роках 4-том'ний "Словарь української мови" побачив світ.

Поява словника на небосхилі української культури стала визначною подією. Саме на основі Грінченкового словника rрунтувався перший прийнятий у радянський час український правопис 1921 року.