Граматики 2 пол. Хіх – поч. Хх ст.

В Галичині поступово зростає кількість шкіл з українською мовою навчання, для них створюються граматики, серед яких найпопулярніші:

• „Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних в Галіції” Т.Глинського (1845),

• „Граматика руского язика” М.Осадци (1862),

• „Методична граматика язика малоруского” П.Дячана (1865),

• „Граматика руского язика” О.Партицького (1871),

• „Граматики руского языка для школъ середныхъ” О.Огоновського (1889),

• „Методична граматика рускої мови” О.Огоновського та В.Коцовського (1894).

Усі ці граматики орієнтовані на галицьку мовну практику.

• 1893 р. у Львові виходить „Руська граматика” С.Смаль-Стоцького та Т.Гартнера, яка зазнала критики за зближення авторами української мови з сербською й заперечення її спорідненості з російською. Повніше розглядається граматична система української мови в їхній праці німецькою мовою „Граматика руської (української) мови” (Відень, 1913). До 90-х років ХХ ст. цю граматику називали антинауковою, націоналістично спрямованою саме за те, що в ній автори висловили думку про те, що давньоруської мови не існувало, що українська мова за своєю природою ближче до сербської, аніж до російської мови. З різкою критикою цих тверджень виступив О.Шахматов у рецензії „До питання про початок української мови”, в якій доводить багато спільних рис української, білоруської, російської мов, що беруть початок у спільній давньоруській. Негативно виступив і А.Кримський. Підтримав обидві рецензії академік Федір Корж.

Після революційних подій 1905 року з’являється кілька граматик української мови шкільного типу в Східній Україні (проте використовували їх лише для домашнього навчання і самоосвіти, оскільки українських шкіл за Російської імперії не існувало), а саме:

• „Коротка граматика української мови” П.Залозного (ч.1-2, 1906-1913), містила систематичний виклад граматичного матеріалу з великою кількістю ілюстративного, без вправ. Книга готувалася, як сказано в передмові до ч.2, „для тих земляків, котрі бажали б ознайомитись в загальних рисах з рідною мовою з граматичного боку”. Згодом 1918 року автор включив матеріал для мовного розбору з творів української художньої літератури.

• „Коротка граматика для школи” (ч.1, 1907; перевидана 1917) та „Українська граматика для школи” Г.Шерстюка (1912, перевидана 1933), що адресувалася учителям і учням. Граматики містили достатню кількість практичних завдань і вправ, спрямованих на засвоєння теоретичного матеріалу та вироблення навичок правопису.

• „Українська граматика” Є.Тимченка (Київ, 1907; 2-е видання – 1917), що, крім трьох основних традиційних розділів (фонетика, морфологія, синтаксис), містила й відомості з правопису. Ілюстрації до граматичних положень наводились у вигляді окремих слів, без контексту. Автор популяризує західноукраїнські норми.

• „Граматика українського язика” І.Нечуя-Левицького (ч.1 – Етимологія, ч.2 – Синтаксис, 1914), граматичні відомості викладено тут у певній системі й досить докладно. В кінці книги автор зауважив, що впровадження української мови в школі – „це діло, може, будущого часу”, тому його граматика поки що призначалася зацікавленим „читальникам”, хоч, правда, подані в ній численні й різноманітні приклади й тексти з фольклору та художньої літератури робили її придатною і для шкільного навчання. Особливість граматики – пристрасть до стеблівської говірки (с.Стеблів – рідне село Нечуя-Левицького).

• „Українська граматика для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров’я” А.Кримського (т.1-2, 1907-1908). Насправді т.1 – це науково-дослідна праця з історії української фонетики, написана на великому фактичному матеріалі, вибраному з багатьох давньоруських і староукраїнських пам’яток; т.2 присвячений морфології, є фактично навчальним посібником. У передмові, яка була передрукована журналом „Зоря”, автор пише, що виконує граматику російською мовою, щоб нею могли користуватися ті, що хочуть навчитися української мови. Кримський написав граматику народної мови і спирається на живе мовлення Правобережної України, вважаючи його найбільш чистим від москалізмів і полонізмів. Якщо в його лексиці є слова, поширені в Галичині або на Буковині, то в дужках він позначає (зап.) „западное”, якщо йому бракує народної лексики, то він користується т.зв. інтелігентними словами (інт.), термінологією міського населення, іншомовними словами, які використовує дуже рідко. Кримський пише граматику сільською мовою, бо вважав її натуральною, природною.

Граматики початку ХХ ст. не можна було вважати нормативними, оскільки вони не були використовувані усіма носіями української мови в освітніх потребах.