3. Українська карта у дипломатичних взаєминах Литви і Польщі. Люблінська унія

Суб'єктивним чинником, котрий актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сиґізмунда-Августа, що в перспективі, зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. Неприхильне ж ставилися до неї верхи Великого князівства Литовського, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя; їхній настрій виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів із поляками в ніч на 1 березня потайки покинула Люблін.

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила рішучих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум, що полягала у привласненні Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля “повернення” останніх Польщі, заочного, за відсутності литовців, вирішення питання про унію, а за необхідності – розгортання воєнних дій.

Такими ж хисткими були “безсумнівні права” Польщі на Волинь, приєднану до Корони разом із Підляшшям. За буквою реституційного акта, вона була одвічною частиною Корони й тільки за Казимира відійшла до Литви. Польща висувала претензії на Волинь і після смерті Вітовта (1430*. Особливо сприятливі умови для польської експансії склалися із розгортанням боротьби за великокнязівський віденський престол між Свидригайлом і Сиґізмундом Кейстутовичем. Волинський реституційний привілей глухо згадує про унію 1432 – 1434 pp., коли Сигізмунд Кейстутович дав згоду на те, що після його смерті Велике князівство Литовське перейде під супрематію Польської Корони. Очевидно, що автори цього привілею надто довільно тлумачили унійні акти Сиґізмунда, в яких Волинь нічим не виділялася з-поміж інших земель Великого князівства Литовського – такий виняток становило Поділля, яке передавалося Польщі без будь-яких застережень. Щоправда, джерела виразно засвідчують, що 1436 р. Свидригайло погоджувався відступити Короні Волинь за умов визнання його влади над іншими руськими землями та відмови Польщі від активної підтримки Сиґізмунда Кейстутовича; загибель останнього в 1440 р. не дала можливості полякам довести до кінця справу інкорпорації цієї землі. Не менше розчарування чекало на польських політиків і в 1452 p., коли після смерті Свидригайла Волинь залишилася частиною Великого князівства Литовського. Кінець польсько-литовському протистоянню у волинському питанні був покладений 1454 p., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля та волинське прикордоння переходили до Корони. Останнє, до речі, століттям пізніше давало полякам підстави наполягати на приєднанні Брацлавщини: на Люблінському сеймі вони не тільки стверджували, що Брацлав і Вінниця завжди належали королівству, а й акцентували увагу на тому, що Брацлавське воєводство здавна становило частину Поділля. Втім, до Польщі Брацлавщину було приєднано як частину Волині шляхом включення відповідних клаузул до волинського – реституційного привілею. За його загальними фразами не варто дошукуватись, що саме робило цей акт правосильним в очах польських політиків.

Інкорпорація Брацлавщини, як і Підляшшя та Волині, не викликала протесту з боку місцевої шляхти. Реституційними привілеями їй було Гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, зрівняння в правах із коронною шляхтою, звільнення від податків на користь Литовського князівства. Згідно з королівським універсалом, представники цих земель мали прибути до Любліна й, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму; а що вони не поспішали цього робити, було вжито загроз щодо конфіскації їхніх маєтностей – чим і залагоджено справу: на вірність Короні один за одним присягнули князі Острозький, Вишневецький, Чорторийський, Збаразький, Корецький та інші.

Цікаво, що на подальших сеймових засіданнях саме волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі – певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв’язків зі своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Підляшшя, Волині й Брацлавщини, спонукала поляків до дій, і незабаром знайшлися докази того, що “Київ належить Корон” – привілеї, за якими... усі київські княжата були васалами короля та “Корони”, а також документи, котрі засвідчували, що Київщина у минулому сплачувала данину Польському королівству. Очевидно, що цими “привілеями” та “документами” могла бути хіба що присяжна грамота київського князя Володимира Ольґердовича на вірність Ягайлу та Ядвізі, видана на підтвердження акта Кревської унії (1388*, віднайдена в коронному архіві. Водночас поляки покликалися на “найдавніші літописи”, в яких ідеться про те, що це місто (Київ* було тричі здобуто польськими королями. В результаті, Київщину було “возз’єднано” з Польщею на початку червня, тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569*, всі українські землі вже опинилися поза межами Великого князівства Литовського. У такому “урізаному” вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 p., вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас утративши й будь-яке політичне значення, хоча не припинила свого державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди*.

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель, що, однак, мало наслідком лише внесення пункту про їх “повернення” Польщі до додаткового, потвердного акту унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином Підляшшя, Волинь, Брацлавщина й Київщи­на, чию долю було вирішено “в антракті” унійних переговорів, остаточно злилися з Короною.

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві*, а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До всього, у 60-х – 70-х pp. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, Гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю й самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту ... Оцінюючи цей вибір із сучасних позицій, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

1. Міжнародна ситуація в ранньомодерній Європі.

2. Запорозька Січ у міжнародній політиці Європи.

3. Виборювання козацької автономії, захист православної віри дипломатичними методами.

1. Міжнародна ситуація в ранньомодерній Європі.

У Європі XVII століття існувало три основних вузли міжнародних суперечностей, три вогнища конфліктів, які, постійно тліючи, кожної хвилини могли перетворитися на жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові й колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці, – це Іспанія, Франція, Англія і Голландія. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузли перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані й складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

На середину XVII століття всі країни Європи були вже так тісно пов’язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів мали загальноєвропейський і континентальний характер. Хоча в межах окремих країн чи регіонів ці визначні події й відзначалися місцевою специфікою. Одним з перших міжнародних конфліктів, що об’єднав більшість європейських держав, стала Тридцятилітня війна 1618 – 1648 pp., у результаті якої могутня Габсбурзька монархія, що охопила значну частину Західної і Центральної Європи, поступалася своїм впливом Французькому і Шведському королівствам. Вестфальський мир 1648 p., що завершив цю довготривалу війну, на довгі роки встановив кордони між державами континенту.

Подією, що мала загальноєвропейський характер, стала й Національна революція українського народу 1648 – 1678 pp. Революційні події в Україні спри­чинили історичну зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханства, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Російської імперії, яка розпочала експансію на захід.

Початок наступного, XVIII століття характерний тим, що більшість європейських країн знову була охоплена кровопролитними війнами. Так, у Західній Європі розпочався “перший всесвітній конфлікт нового часу” – війна за іспанську спадщину (1701 - 1714 pp.*, під час якої династія Бурбонів на чолі з Людовіком XIV у боротьбі з Англією та Голландією намагалася встановити владу над Піренеями. У Східній та Північній Європі з 1700 до 1721 р. точилася так звана Північна війна за контроль над Балтикою. Тут Шведське королівство виступало проти коаліції Росії, Речі Посполитої, Саксонії, Пруссії та Датсько-Норвезького союзу.

Система договорів у 1711 – 1714рр. остаточно вирішила питання про міжнародно-правовий статус України. Довготривала боротьба Речі Посполитої, Ро­сійської та Османської імперій, Шведського королівства, Кримського ханства за поширення своєї влади на українські землі завершилася тим, що Правобе­режна Україна відійшла до Польщі, а Лівобережжя у статусі політичної автономії залишалося у складі Російської імперії. Лише згідно з міжнародними актами 1792 – 1795 pp., коли сама Річ Посполита була розділена між сильнішими європейськими монархіями, правобережні українські землі відійшли до царських володінь.

Відомо, що, скільки б війни не продовжувалися, вони все ж закінчуються підписанням миру або укладенням перемир’я, а тому протягом під час різних міждержавних з’їздів, комісій, посольських засідань та зустрічей відточувалася культура ведення дипломатичних переговорів.

У практиці міжнародних відносин того часу набувають великого значення угруповання та коаліції держав, що починали зароджуватися ще в серед­ньовічну добу. Одні створювалися для зміцнення політичної й торгової зверхності найбільших держав, другі – для захисту переважаючої сили противника. Саме у цей час зароджуються основи науки міжнародного права. Дедалі більшої стрункості набуває й організація дипломатичної служби. Не стояла осто­ронь творення новочасної дипломатії – мистецтва врегулювання міжнародних конфліктів мирними засобами – й державна система України.