2. Козацька дипломаті періоду “Руїни”.

З 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву “Руїни” й тривав до 1687 року.

Серед цього хаосу проступає світлий образ правобережного гетьмана Петра Дорошенка. На початку свого гетьманування Петро Дорошенко мусив кланятися полякам, бо на його території в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших містах стояли польські гарнізони, а в нього самого була заледве якась тисяча козаків. Тому він сидів на двох стільцях – визнавав над собою владу польського короля й одночасно протекторат кримського хана.

Тим часом його лівобережний візаві Брюховецький 1665 року здійснив на чолі посольства з 500 чоловік візит до Москви. Від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо дальшого покріпачення України, які з радістю зустріли в Москві. Чи не найпершим проханням Брюховецького було: одружити його з якоюсь московською дівкою. Йому відразу ж запропонували свого роду династичний шлюб з дочкою князя Долгорукого, що й було пишно відсвятковано. Далі гетьман просив надати йому маєтність поближче до московського кордону, йому й дарували на вічне користування Шептаківську волость на північній Чернігівщині.

Вже перший пункт Московських статей визнавав українські землі володінням царів. Брюховецький запропонував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України.

Але особливо небезпечним для України було прохання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджувалося містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.

Сам гетьман отримував титул боярина, тобто царського “холопа”. Все це було викладене в письмових статтях і підтверджувалося царською грамотою від 11 грудня 1665 року.

Та в цей час на політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об’єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом вій­ськову коаліцію, а з Портою – укласти угоду про політичний протекторат над Україною.

Але в ці події втрутилися ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с. Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома державами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва* відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир’я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Дорошенко з допомогою кримського хана розпочав бойові дії проти поляків. Кампанія загалом складалася на його користь, але в цей час Іван Сірко, який не визнавав Дорошенка гетьманом, напав на північний Крим. Після цього татари занервували й уклали сепаратну угоду з поляками, примусивши те ж саме зробити й Дорошенка. Основною умовою миру було зобов’язання гетьмана разом з усім Військом Запорізьким визнати підданство польського короля й не шукати ніяких інших протекцій.

Змінив свою тактику й Брюховецький, побачивши, що проти нього піднімається потужне повстання. На скликаній ним козацькій раді було вирішено вигнати царських воєвод і віддатися під протекторат турецького султана. До виступу проти Москви Брюховецький закликав і донських козаків. Московські гарнізони частково були знищені, частково здалися. І тільки в Києві, Чернігові й Ніжині вони втрималися. Переговори з Портою завершились одержанням султанської грамоти з обіцянкою протекції.

Брюховецький розпочав бойові дії проти Москви. Дорошенко не міг змиритися з тим, що лівобережний гетьман веде таку непослідовну політику стосовно можливого об’єднання України, й пішов проти нього. При зіткненні двох козацьких загонів колишні прихильники самі вбили Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом Правобережної і Лівобережної України.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік XIV намагався через свого варшавського посла встановити контакти з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем.

Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Доро­шенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна – і Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували гетьманові дотримуватися умов Андрусівської угоди – залишатися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. Загалом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися. Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо заборонено возити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Дорошенко не ворогував з Многогрішним, що не подобалося Москві. Між обома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину. Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта зустріла їх прихильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернувся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 року. Але цього не сталося. Вони воліли укласти набагато вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його престиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Разіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина та Крим. І навесні 1672 року між Правобережною Україною, Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, й восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобе­режних фортець і щорічно мусила виплачувати солідну контрибуцію. Польські історики вважають Бучацький мир найганебнішою угодою того часу. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верств народу, але, як заявила козача рада, треба триматися Туреччини, бо тепер, крім султана, нікуди дітися.

На цей час на Лівобережжі стався переворот. Старшина заарештувала Многогрішного й видала московитам, які в кайданах відправили його до Москви, а потім слід його згубився в безмежному Сибіру. Старшина ж послала до Москви делегацію, якій наказала домогтися того, щоби гетьманові остаточно було заборонено підтримувати зносини з іншими державами. Висувалися й інші прохання, спрямовані на посилення влади старшини й реальне обмеження козацької автономії. Гетьманом був обраний Іван Самойлович, який у 10 Конотопських статтях загалом доповнив відомі вже Глухівські. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною, Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими союзниками. Загальна зневіра й недовіра до нього особисто спонукали Дорошенка до надзвичайного акту. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки. А сам 1676 року пішов на почесне заслання до Москви, де ще 22 роки прожив у подарованому йому селі Ярополча Волоколамського повіту, що під Москвою.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 року проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники – Московія, Польща, Туреччина, Крим – взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами миру з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини, особливо Білої Церкви й Паволочі. Московія з Польщею 1678 року уклали між собою Андрусівський договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж отримувала викуп у сумі 200 тисяч карбованців. Московія з Кримом 1681 року уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну й середню Київщину

Пізніше, 1686 р. Було укладено договір між Московською державою і Річчю Посполитою, що ввійшов в історію як “Вічний мир”. Він підтверджував умови Андрусівського перемир’я 1667. Обидві держави зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією. Цей договір став актом остаточного міжнародно-правового поділу Української держави на дві частини (Правобережжя залишалося під владою короля, Лівобережжя – царя*. Однак не була вирішена проблема політичного статусу правобережних земель Наддніпрянщини, які оголошувалися пусткою. Проти “Вічного миру” рипуче виступив гетьман І.Самойлович, який розпочав активну діяльність, спрямовану на об'єднання Правобережжя з Лівобережжям. Разом із тим козацькі полки стали головною силою українсько-московських походів на Крим в останніх десятиліттях XVII ст.

1. Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700 – 1721 років та дипломатична діяльність І.Мазепи.

2. Боротьба українських емігрантів дипломатичними засобами за повернення незалежності Україні.

3. Скасування автономії Гетьманщини і поділи Речі Посполитої: зовнішньополітичний аспект.

1. Українська карта в планах європейських країн під час Північної війни 1700 – 1721 років та дипломатична діяльність І.Мазепи.

Зміцнюючи свій авторитет, Мазепа одночасно дбав про посилення впливу України на міжнародні справи. Гетьман прагнув зробити з Батурина європейську столицю. При його дворі був заведений дуже точний церемоніал, за яким гетьман приймав іноземних послів з королівською пишністю. На утримання дипломатії йшли великі кошти.

Про зрослий авторитет Мазепи в європейських дворах свідчить і спогад французького посла де Бонака, який писав, що в Україні він не зустрічав людини, яку можна було б порівняти з Мазепою не лише впливом і багатством, а й освіченістю та широтою світогляду.

Впродовж правління Мазепи відновлюються безпосередні торговельні зв’язки України із закордоном, перервані за часів Руїни.

На зламі двох століть у Європі зав’язується тугий вузол проблем, який відбивається на майбутті всього континенту. На півдні частина питань була вирішена укладенням мирних договорів сепаратного характеру між Австрією, Польщею й Туреччиною. Петро І, залишившись один-на-один з турками, 1700 року у Константинополі уклав з Оттоманською імперією перемир’я на 30 років. За умовами перемир’я все північне узбережжя Азовського моря з Азовом відходило до Московського царства. Заборонялося будівництво укріплень у гирлі Дніпра, а існуючі фортеці мали бути зриті. Так зникли з лиця землі Таванськ і Кизикермен. За цим перемир’ям Україна одержувала частковий доступ до Чорноморського й Азовського узбереж, що мало вирішальне значення для її економічних і політичних інтересів.

Розв’язавши собі руки на півдні, Петро І всю увагу переключив на північ, куди перенісся й центр вирішення європейської долі. Цар марив за всяку ціну вийти до Балтійського моря. Заради цього Петро І укладав різні союзи, і не помишляючи враховувати інтереси України та інших частин імперії, які мимоволі залучалися до його авантюр.

Петро І без жодних вагань порушив договір між Україною й Московією про те, що українські війська поза межами вітчизни використовувати заборонялося. На той час українська армія налічувала 60 тисяч козаків, а московська – 70 тисяч воїнів. Карл XII мав 110 тисяч війська.

Спочатку до бойових дій на далекій півночі було залучено 12 тисяч козаків. Згодом Петро І зажадав підкріплення. Пішло ще 7 тисяч – 5 полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Козаки вдало воювали, але петрівські солдати знущалися над ними, навіть відбирали бойову здобич. Це викликало велике незадоволення козацтва в цілому. Мазепа обережно, не виявляючи себе, підбурював козаків проти Москви.

В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосередньо Москву.

Постало доленосне питання: що ж діяти далі? Україна програвала від будь-якого повороту війни. В разі виграшу Карла XII вона перетворювалася на здобич його союзника Станіслава Лещинського, нового польського короля. А коли б переміг Петро І, то Україна через централізаторську його політику втратила б і рештки своєї автономії. З цієї ситуації треба було шукати якийсь прийнятний для майбутнього України вихід.

І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам’ятаючи давні традиції, дедалі більше схилялася до союзу зі Швецією. Московське ярмо вже давалося взнаки, і тому хотілося спробувати увійти в союз з країною, віддаленою від безпосередніх кордонів України, яка не могла б претендувати на всю чи частину її території. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори, але їхні подробиці навряд чи стануть колись нам відомими, бо всі шведські архіви згоріли під Полтавою. Відомо лише, що обидва учасники переговорів зберігали цілковиту таємницю, не довіряючи паперові того, що можна було використати проти них. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і священики. Ускладнювало переговори те, що надто багато було поставлено на карту, особливо з боку Мазепи. Але гетьманові стало відомо, нібито цар пропонував Україну навіть англійському лорду Мальборо.

Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Коли б Україна долуилася до цієї коаліції, то був би створений природний міст між Туреччиною та шведськими володіннями.

А втім події стрімко розвивалися. Посланець Карла XII повідомив, що вже підготовлений проект договору з Мазепою. Проте гетьман зволікав. Він хотів прийняти пропозиції шведського короля тоді, коли переконається, що цар не може боронити не лише Україну, а й власну землю.

Нарешті між королем “шведів, готів і вандалів” і гетьманом України була підписана таємна угода. Про глибоку її таємність свідчило те, що знали про неї, окрім короля й гетьмана, лише шведський прем’єр-міністр Піпер та, можливо, генеральний писар Орлик. Орлик і наводить пізніше 6 пунктів з цієї угоди:

“Ст, 1. Його Королівська Величність зобов’язується боронити Україну і частину Краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа* і Генеральна Рада будуть цього домагатися. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Ст. II. Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

Ст. III. Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Ст. IV. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з її правами і давніми законами.

Ст. V. Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не може засвоїти собі того титулу ані того гербу.

Ст. VI. Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч”.