2. Дипломатична діяльність князя Ігоря

Подвійна гра візантійської дипломатії (домагання руської допомоги для ведення війн в Італії й водночас нацьковування печенігів на Київ та припинення сплати йому регулярної данини*, а також дипломатичний тиск з боку Хозарського каганату призвели до розриву між державами і чергового походу Русі на Константинополь у червні-вересні 941 р. під командою київського князя була 1 тис. суден, і він обрав для вторгнення вдалий час: грецький флот відплив у похід проти арабів, і напад русів був настільки раптовим, що візантійці не встигли навіть натягнути відомий ланцюг, який перекривав вхід у бухту Золотий Ріг.

Але після спустошення найближчих до столиці районів імперії руське військо зазнало невдачі в битві з переважаючими силами східної, македонської і фракійської армій та феодального ополчення Візантії. 8 липня 941 р. відступаючих морем дружинників Ігоря командир константинопольського гарнізону Феофан “зустрів у човнах з вогнем і став пускати вогонь трубами на човни руські, і було видно страшне диво. Руси ж, бачивши полум’я, кидались у воду морську [і] намагалися [подалі] відбрести. І таким чином рештки [їх] вернулися до себе”. Ще якийсь час після морської поразки руси продовжували війну на малоазійському узбережжі, але безуспішно.

Однією з причин поразки Ігоря було те, що йому не вдалося знайти надійних союзників для серйозної війни з Константинополем. Болгарський цар Петро [927 – 969], син грізного ворога Візантії Си-меона, що в 917-924 рр. двічі облягав і ледве не захопив Константинополь, уклав з імперією мир, одружився з онукою Романа І Лакапіна Марією й проводив провізантійську зовнішню політику, а Хозарія була поглинена боротьбою з печенігами й не могла надати русам дієвої допомоги. Проте воєнна невдача не зупинила великого київського князя, і він почав готувати новий похід, провівши вражаючу дипломатичну й мобілізаційну підготовку: “послав він [послів] по варягів за море, закликаючи їх проти греків [і] маючи намір знову піти на них... У рік 6452 [944]. Ігор зібрав багато воїв – варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців. І печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях, прагнучи помститись за себе”.

Стурбований союзом Ігоря з Печенізькою ордою й попереджений херсонесцями та болгарами про наближення до Дунаю великого флоту й кінноти русів та печенігів, імператор Роман І Лакапін запропонував мир: “Послав до Ігоря ліпших бояр, прохаючи і кажучи: “Не ходи, а візьми данину, що її брав Олег, і я придам іще до тої данини”. Так само й печенігам послали вони паволок і золота багато”. За найновішими дослідженнями, русько-візантійський мирний договір 944 р. було укладено в Константинополі після попередніх переговорів візантійських послів у Києві з “великим князем руським” Ігорем. Грамоту, ратифіковану в Царгороді руськими послами і купцями, було доставлено в Київ, де її скріпив присягою Ігор, і відіслано назад у Константинополь через візантійських послів, які натомість вручили в Києві руському князю хрисовул; копія грамоти руських послів залишилася в Русі, і переклад її було внесено в літопис.

Таким чином, уперше в дипломатичній історії Русі офіційна іноземна дипломатична місія, до того ж від тогочасної наддержави, відвідала Київ, уперше й відбувся рівноправний та цивілізований обмін посольствами з імперією. Серед руських послів (51 особа*, як і в 907 та 911 р., ще важко знайти слов'янські імена: Івор, Вуєфаст, Іскусев, Слуди, Уліб, Каніцар, Шигоберн, Прастен, Лібіар, Грім, Кари, Кар-шев, Єгрі, Воїст, Істр, Ятвяг, Шібрід, Кол, Стеггі, Сфірка, Алвад, Фу-дрі й Мутор. Етнічними варягами, балтами та фінами були й руські купці, що брали участь у переговорах у столиці Візантії, - Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен, Інгельд, Турберн, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апубкар, Свен, Вузелів. Але в преамбулі до мирного договору їх усіх названо “народу руського послами й купцями”, що засвідчує утворення під егідою київського надетнічного окреслення народу – “Русь”.

У тексті угоди 944 р. вже не було мови про безмитну торгівлю руських купців у Візантії, не було згадано й про сплату імперією данини Русі. Зате договір чітко визначив регіональні зовнішньополітичні позиції Давньоруської держави, що офіційно ставала союзником Візантійської імперії у Причорномор’ї. Ця спілка (обидві держави зобов’язувалися на перше ж прохання партнера надавати воєнну допомогу без обмежень* була спрямована передусім проти Хозарії, але відносини між союзниками були просякнуті суперечностями. Вести успішну боротьбу з супротивниками Візантії в Закавказзі й Північному Причорномор'ї Русь могла лише з певних баз у регіоні. Більше того, саме захоплення таких плацдармів і робив її стратегічним союзником імперії, спонукаючи Візантію ділити з Руссю сфери впливу в регіоні, використовуючи її військові сили у своїх інтересах.