2. Боротьба українських емігрантів дипломатичними засобами за повернення незалежності Україні.

Прихильники Мазепи, які покинули разом з ним Батьківщину, стали ледь чи не першими політичними емігрантами. За межами України вони продовжували боротьбу за визво¬лення Батьківщини з-під московського ярма. А за кордоном опинилися такі відомі в Україні особи, як гене¬ральний обозний Іван Ломиковський, генеральні бунчужні Федір Мирович, Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, старшини Довгополенко, Нахимовський, Третяк та ін. Вони намагалися за допомогою створення нових союзів і коаліцій визволити Україну. Реальною силою українських емігрантів було запорізьке військо, що налічувало кілька тисяч козаків. Після ліквідації Запорізької Січі кримський хан виділив їм місце у своїх володіннях неподалік від гирла Дніпра, де й була створена так звана Олешківська Січ На чолі української еміграції став найбільш наближений до Мазепи (автор кількох панегіриків про гетьмана й багатьох відомих дипломатичних документів* Пилип Орлик.

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього періоду є для нас, та й не лише для нас, договір, складений Орликом зі своїми виборцями – запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти. Вона становить для нас величезний інтерес як пам’ятка передової європейської думки.

Орлик робив також і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та поляками, він спробував повернути Правобережну Україну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники – татари – не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана визволяти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. На річці Прут російське військо на чолі з самим Петром І потрапило в оточення. Справа могла завершитися для царя кепсько, якби він не знайшов стежку до турецького візиря й не підкупив його. За солідний бакшиш візир випустив царя з пастки. Але хабар не вплинув на умови Прутського миру (1711 p.*, яким завершився цей похід. За його умовами цар урочисто зрікся всіляких претензій до Правобережної України і обіцяв не втр¬чатися в козацькі справи. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Щоправда, візир недовго розкошувався царським золотом. Обурений Прутським миром Карл XII поскаржився султанові, і візир поплатився головою. Але в інших підкуплених російським золотом дорадників султана голови залишилися на плечах, тому Порта ратифікувала Прутський мир. Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які залишилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з проханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою – визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кожний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії ви-клика'ла острах у багатьох європейських монархів. Частина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

Але українські землі залишилися, українці на них жили. Ці терени були об’єктом різнопланових міжнародних відносин, тому ми маємо повне право говорити про їхню участь у зовнішній політиці тих держав, до складу яких вони входили.