3. Дипломатична діяльність галицьких і волинських князів по смерті Данила Романовича

По смерті Данила великим князем офіційно став уважатися його брат Василько, насправді ж глави князівства не стало, як і самого цього державного утворення. Василько зовсім не претендував на верховну владу в Галицько-Волинській Русі й задовольнився невеликою частиною Волині зі стольним Володимиром. Луцьк зі Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Інший небіж, Шварно, успадкував Холмську й Белзьку землі, а також Чорну Русь. Найбільше території колишнього великого князівства нагромадив старший син Данила Лев — Галицьку й Перемишльську землі.

Як і раніше, дипломатичні відносини з Польщею посідали одне з перших місць у зовнішній політиці галицьких і волинських Романовичів. Однак брак єдиної й злагодженої дипломатії Галицько-Волинської Русі став причиною того, що стосунки з Польщею переходять по смерті Данила в основному до рук Василька Романовича, а після нього (з 1269* – його сина Володимира.

Стосунки з Мазовією докладно описані в Галицько-Волинському літописі З нього випливає, що син Конрада І мазовецького Земовит із перших днів свого князювання й до його кінця (1269* залишався в союзних відносинах із Да нилом і Васильком Романовичами, а по смерті Данила – з їхніми синами Джерело свідчить, що Земовит разом із Данилом здійснив улітку 1253 та взимку 1254-1255 рр. два великі походи в землю ятвягів. Участь Земовита в цьому поході випливала з його союзу та співробітництва з Романовичами. Велики:; князь Данило постійно й послідовно підтримував Земовита в суперництві за мазовецький стіл із братом Казимиром. У жовтні 1259 р. Данило послав Земовиту військову допомогу проти Казимира, про що сповіщає одна з польських тогочасних хронік.

1269 р. померлого Земовита змінив на мазовецькому престолі його син Конрад II. Він залишився прихильником традиційної політики Мазовії, розрахованої на союз із Галицьке-Волинською Руссю. Конрад II був у договірних відносинах здебільшого з Володимиро-Волинським князівством сина Василька – Володимира.

У взаєминах між Мазовією й Володимиро-Волинським князівством Володимира Васильковича бували і охолодження, і потепління, що є природним для середньовіччя, коли так швидко змінювались політичні ситуації та володарі на великих і малих престолах.

Відносини галицьких і волинських князів з іншими польськими землями, спокійні й приязні за Данила Романовича, погіршилися незабаром по його смерті. Кожний із князів намагався провадити власну політику щодо Кракова й інших осередків польських князівств, не дбаючи про узгодження її з родичами. Однак у першому десятилітті по смерті Данила Романовичі ще часом об'єднувались і разом укладали договори з краківським князем. Але й тоді бракувало узгодженості дій між ними. Не завжди були щирими та послідовними польські союзники.

На завершення наголосимо на тому, що дипломатія галицьких і волинських князів у XIII ст. була набагато інтенсивнішою й різноманітнішою, ніж у суверенів інших руських земель. Вона переживала злети й падіння — від цілеспрямованої і масштабної дипломатії Романа Мстиславича та його сина Данила до хаотичної й короткозорої зовнішньої політики Льва Даниловича. Однак дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи свого часу.

1. Воєнно-політична боротьба за українські землі наприкінці XV-в першій половині XVI ст.

2. Ідеологічне оформлення московсько-литовського протистояння.

3. Українська карта у дипломатичних взаєминах Литви і Польщі. Люблінська унія.

1. Воєнно-політична боротьба за українські землі наприкінці XV-в першій половині XVI ст

Протягом другої половини XV ст. у Східній Європі відбулося істотне переґрупування політичних сил. У цей період Московське князівство перетворилося на могутню державу з виразно експансіоністським курсом. 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, 1485 – велике князівство Тверське, один із найголовніших суперників Москви. У підсумку під владою Івана III був об’єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі: від середини 80-х pp. XV ст. він почав називати себе “государем и великим князем всея Руси”, що не тільки підбивало підсумки його об'єднавчим змаганням, а й містило у собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала в складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їхні правлячі кола, про що свідчить дипломатична документація початку 1490-х pp.

Відтак у 1500 р. Сіверщина фактично ввійшла до складу Російської держави. Щоправда, низка обставин істотно ускладнила подальший перебіг подій. У серпні 1501 р. лівонський магістр Плеттенберґ порушив укладене 1493 р. перемир'я з Москвою. Маючи значну кількісну перевагу, Орден змусив відступити армію під командуванням князя Оболенського; все ж російським військам вдалося відстояти Псков та Ізборськ. Здійснена за цих умов передислокація військових сил не могла не відбитися на боєздатності загонів, які діяли на території Великого князівства Литовського. Водночас посилилися позиції Олександра: після смерті Яна-Альбрехта (червень 1501* він був обраний польським королем; паралельно було укладено новий акт унії між Польщею та Литвою.

Внаслідок цього московські війська відмовилися від великого наступу на Смоленськ; упродовж 1501 р. їхня бойова активність обмежувалася дрібними сутичками на прикордонні.

1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна. У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями щодо укладення миру. Переговори тривали недовго. Вже у жовтні був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого Литві*. Незабаром розпочалася нова московсько-литовська війна (1512 – 1522*, яка мала також вплив на українські землі.

Останньою в низці московсько-литовських воєн першої половини XVI ст. стала так звана Стародубська війна у якій Сіверщина перетворилася на головний театр воєнних дій у 1534-1536 pp. Литовці захопили Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ, однак після мирних переговорів 1537 р. утримали за собою тільки Гомель. Після цього в литовсько-московських взаєминах запанував спокій, оскільки Литва виявилася не в змозі повернути втрачені території, а Москва тимчасово припинила спроби нових загарбань слов’янських земель, які належали Великому князівству.

2. Ідеологічне оформлення московсько-литовського протистояння

Обстоюючи свої права на “руські” землі, володарі Литви, як і нащадки Рюрика, охоче вдавалися до аргументу “от чинності”, цілком прийнятного з огляду на те, що вони спадково, з діда-прадіда, порядкували на окреслених теренах. Від того постало зачароване коло: на переговорах московити звали вотчи­ною руські городи великого князя [московського], а литовські посли –королевою вотчиною”. Щоб спростувати закиди протилежної сторони, московські дипломати твердили, що литовські князі заволоділи Сіверщиною й іншими землями по зрадницьки.

У відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова й Вільно лунали заяви, що, позаяк Київ належить Литві, том ніхто інший не має на нього права, тим більше – князь московський. Водночас литовські князі плекали власну “римську” ідею, декларуючи походження литовців від латинян. Ідея римського походження литовської шляхти та її володарів не здобула визнання в Москві. Натомість – виникла нова версія родоводу великих литовських князів. Ґедиміна проголосили Рюриковичем, нащадком полоцького князя Рогволода.

Незалежно від того, наскільки широко московські государі окреслювали територію своєї “отчини”, центральним об’єктом їхніх претензій залишався Київ.

Щоправда, крім принципу “отчинності”, правителі Росії мали в своєму ідеологічному арсеналі ще один аргумент на користь правомірності об’єднання ними всіх руських земель. Вони намагались опанувати більшу частину Литви, а саме землі.., які складали раніше державу русів. Свої претензії московські князі ґрунтують на тому, що Русь, підвладна тепер польському королю, так само, як і Львів та частина Польщі, що лежить на північ і північний схід від Сарматських гір (Карпат*, дотримується непохитно грецької віри. З часом ця ідея модифікувалась у теорію “Москви – третього Рима”.

Можна сперечатися з приводу того, наскільки істотним був вплив цих ідей на зовнішньополітичну практику московських володарів; та вже 1500 р. Іван III “упорався” з роллю захисника православ’я на теренах сусідньої Литовської держави, відкраявши від неї неабиякий шматок. Однак у її межах залишився Київ, котрий, попри тривалу десакралізацію, оточувала аура православної святості. Поет Себастьян Кльонович відзначив з цього приводу в своєму творі "Роксоланія" (1584*: “Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, Як давній Рим для старих християн, Має таку ж він вагу”.

Відтак сформувалась концепція “Москва – другий Київ”. Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності включення Києва до складу Росії. Київські святощі додали б ваги московським претензіям на першість у православному світі, а сама влада над Києвом мала “переконати” литовсько-польську сторону в законності царського титулу великих московських князів. Головне ж, Київ був центром Давньоруської держави – “отчины” московських государів. Тож сучасники мали рацію, констатуючи, що Іван IV прагнув захопити Київ як колишню столицю Русі.

Династичним претензіям московських володарів литовська сторона намагалася протиставити право завоювання (jus occupations*, котре цілком визна­валося як історико-юридичний аргумент. Водночас наголошувалося, що з приходом литовців на Русь завдяки їхній воєнній звитязі було припинено сплату данини татарам. (хоч насправді встановлення литовської супрематїї спочатку зовсім не означало ліквідації залежності від Орди*. Мотив захисту литовськими князями південноруських земель від “скіфів” фігурує і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Брацлавщину (Східне Поділля* й Київщину.