2. Дипломатія Данила Галицького

У 20-і -50-і рр. XIII ст. на перше місце в дипломатії Данила й Василька виходить Угорщина. Вона до 1245 р. робила спроби загарбати Галицьку землю. Королеві всіляко сприяла ворожа Романовичам боярська партія в Галичі. Вона керувала нерішучим Мстиславом Удатним і провокувала його на династичний союз з Угорщиною.

Рішучий поворот від війни до миру в русько-угорських відносинах стався лише влітку 1245 р., коли Данило Романович ущент розбив угорське військо, приведене зятем короля Ростиславом Михайловичем, а незабаром по тому успішно з’їздив до Орди й повернувся від Батия з “ярликом” на галицько-волинське княжіння. 1246 р. король Бела IV запропонував свою доньку Констанцію в дружини синові Данила Льву. Але Данило не одразу прийняв пропозицію короля. Він подумав разом із братом і не повірив у щирість слів Бели IV. Тоді король зумів скористатися з відвідин його столиці галицьким митрополитом Кирилом і переконав його в доцільності підписання миру та династичного шлюбу між двома правлячими домами. Зокрема, Данило погодився на одруження сина Льва з королівною й підписав з Белою IV мирну угоду.

Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х рр.

Об’єднавши зусилля, руський великий князь і угорський король втрутилися до європейських справ. У кінці 1248 чи на початку 1249 р. прислав король угорський до Данила, прохаючи в нього допомоги тому що в той час вів війну з німцями (Австрією*. Данило пішов на військово-політичний союз із Белою IV. Австрійський герцог Фрідріх Бабенсберг ще влітку 1246 р. загинув у війні з Угорщиною. У нього не залишилося сина, тому, згідно з імперськими законами, Австрія мала відійти до сюзерена Бабенсберга — германського імператора Фрідріха І Гоґенштауфена. З цим не могла погодитися більша частина австрійських баронів, що виступала проти передання країни імператору. Данило Романович також претендував на участь у поділі спадщини Бабенсберга. Тому охоче відгукнувся на пропозицію Бели IV.

Дальший розвиток подій показав, що Бела IV зовсім не збирався віддавати престол Австрії Данилу. Його метою було, використавши галицько-волинського князя, взяти в кінцевому рахунку Австрію собі. Тим часом мотиви якими керувався Данило, залишаються незрозумілими. Адже великий князь не міг не здавати собі справу з того, що Австрія не має кордонів з його країною, і вже тому втримати її за собою буде дуже й дуже важко, якщо взагалі можливо.

Стосунки галицько-волинських князів з Чехією в XIII ст. залишались, як і в попередньому столітті, спорадичними й млявими. Джерела майже не згадують про них. Адже Галицьке-Волинська Русь не мала спільних рубежів із Чехією, отже, не існувало й спільних політичних інтересів.

Взаємини з Золотою Ордою

Слід наголосити, що політичні стосунки України-Русі, починаючи з 1241 року аж по 1257 рік, будувались на зовсім інших засадах, ніж у Північно-Східній Русі. З 1241 року після татарського погрому Русь-Україна була незалежною державою і не підкорялась монголо-татарським ханам. Уже саме географічне положення України-Русі змушувало золотоординців зберігати етичність у політичних відносинах. Володар України-Русі не був переможений, а отже, не був данником чи васалом татаро-монголів. У зв’язку з цим татаро-монголи не могли бачити в Україні-Русі форпосту тих держав, які залишились за межею татаро-монгольського контролю. В цей же час татаро-монголи після перемоги Данила Романовича зрозуміли, що Русь-Україна ще зберегла могутню військову організацію, здатну протистояти монголо-татарам. Будучи віддаленою від Золотої Орди і водночас у дружніх стосунках з усіма країнами Центральної Європи, вона завжди могла звернутися до них за допомогою, чи створювати за їх участю антитатарську коаліцію, тому золотоординські хани діяли проти України-Русі і її володаря великого князя Данила обережніше. До того ж у самій Монгольській імперії розгорілась внутрішня боротьба, тому хан Батий вирішив вимагати у володаря України-Русі не Київщину чи Волинь, а Галичину, не згадуючи про останні. У зв’язку з цим хан Золотої Орди, Батий, через посередництво намісника суміжних з Україною-Руссю територій, Мауці, наші літописи його називають Могучий, звернувся до володаря України-Русі з вимогою: “Дай Галич”, отже тільки Галич, для того, щоби відрізати Україну-Русь від західноєвропейських союзників і створити собі стратегічний плацдарм з Галичини для нападу на Західну Європу і роз’єднати проти монголо-татарів військово-політичний союз Західної Європи і України-Русі. Однак, будучи досвідченим політиком і дипломатом, великий князь Данило провів широкомасштабні переговори з ордою перед поїздкою, щоби не наражати себе на небезпеку.

Внаслідок переговорів з Батиєм Золотоординський хан визнав великого князя України-Русі своїм “мирником”, тобто союзником. Слід також відзначити, що з боку Батия Данилу Романовичу були виявлені ознаки найвищої поваги. Внаслідок проведених переговорів великий князь України-Русі став союзником Золотої Орди, а отже, номінально залежним від Золотої Орди.

Стосунки Данила Романовича з папським престолом

Коронації Данила в Дорогичині передували довгих вісім років важких переговорів між Романовичами й курією, що почалися в грудні 1245 р. Тоді до Кракова прибув папський посол, що прямував до монгольської столиці францисканський чернець Джіованні Плано Карпіні. Йому було доручено провести переговори з князями Галицько-Волинської Русі для навернення “Руських схизматиків” у католицтво. В палаці мазовецького та куявського князя Конрада І Карпіні зустрівся з братом Данила Романовича Васильком.

Папський легат запропонував князеві встановити стосунки з курією, й Данило, прибувши до своєї фактичної столиці – Холма, послав свого представника ігумена Григорія до Ліона, де тоді перебував Інокентій IV зі своїм двором.

По тому зав’язалося тривале листування між папою й Данилом. Із папсьих булл і перебігу подій можна зробити висновок, що галицький князь сподівався спертися на Інокентія IV й католицький Захід у прийдешній боротьбі за скинення ординського ярма, а тому обіцяв йому певні поступки в релігійних питаннях. Та з опублікованих документів Ватиканського архіву й, головно, самих дій папського престолу ясно, що папа не збирався вести небезпечну боротьбу проти Орди та Монгольської імперії, а зробив акцент на латинізацію Руської Церкви.

Із тексту адресованих Данилові папських булл вимальовуються обриси попередньої угоди, досягнутої поміж Інокентієм IV і послом Данила Григорієм. Папа прагнув насадити католицизм на Русі. Він доручив єпископові Альберту поїхати на руські (галицькі й волинські* землі, прийняти присягу від князів, бояр і духівництва на вірність римській Церкві, спробувати оголосити там акт про унію – якої ніхто на Русі не бажав! – та ін. Зі свого боку, посол Данила досяг чималих політичних вигод. Насамперед, курії довелось визнати недоторканність православного обряду церковної літургії, законні права Романовичів на їхні землі, заборонити членам чернечих орденів, зокрема Тевтонського, селитися на галицько-волинських землях. Питання ж про організацію сил Захо­ду для війни проти татар із вини папи в угоді не порушувалося.

Незадоволений цим, князь Данило перервав переговори з курією 1248 р. Так минуло чотири роки. У 1252 р. загострилася обстановка на східних рубежах Галицько-Волинськго князівства: татарські хани послали орду Куремси, якому було доручено приборкати непокірного Данила. Втрутившись у боротьбу за австрійську спадщину, галицько-волинський князь потребував допомоги проти чеського королевича Отокара-Пшемисла. Через це князь відгукнувся на пропозицію папи відновити переговори. Це сталося влітку 1253 р. Папська ініціатива була підтримана його вірним слугою – угорським королем, котрий відписав йому, буцімто не шкодуватиме зусиль, щоб схилити князя Данила до переговорів.

Данило рішуче відмовився вести переговори з папськими представниками на чужій землі й попрямував до Холма. Посли поїхали слідом, наполягаючи на своєму. Папське посольство на чолі з легатом Опізо з Месани прибуло до Данила восени 1253 р. Князь виїхав до порубіжного волинського міста Дорогичина, посли подалися за ним.

Коронувавшись у Дорогичині, Данило Романович, тим не менше, й далі опирався насадженню католицизму на Русі й не дозволяв упровадження цер­ковної унії. Князь відмовився прийняти призначеного папою в руські архієпископи Альберта й випроводив його без належної честі, як пише