3. Скасування автономії Гетьманщини і поділи Речі Посполитої: зовнішньополітичний аспект.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. Гетьман Іван Скоропадський спрбував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не витримав такого масованого удару й помер у липні 1722 року.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глухові існувало два уряди – Генеральна військова канцелярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Звичайно, вони не мирили між собою, часто віддаючи накази, що суперечили один одному.

З Полуботком були втрачені практично останні надії відновити самостійність України чи хоча б вберегти деякі ознаки її автономії. На посади генеральної старшини й полковників були поставлені сумирні слухняні люди, які мовчки провадили потрібну цареві політику.

Повернення до гетьманської форми правління викликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Водночас воно налякало тих, кому козацтво стояло кісткою в горлі.

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву “Рішительних пунктів” (1728 p.*.

Слід зауважити, що попри всі старання Данила Апостола його заходам був властивий здебільшого паліативний характер. Політика ж царського уряду послідовно спрямовувалася на колонізацію України й перетворення її на звичайну російську провінцію. Всі його поступки на користь української автономії мали тимчасовий або суто формальний характер.

Наполегливі намагання Данила Апостола відновити українську автономію, мабуть, викликали певну відразу царського уряду, бо після його смерті було прийняте рішення гетьмана не обирати, а доручити управління Україною новій Малоросійській колегії.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, то козацтву були повернуті деякі вольності й постало питання про повернення гетьманату. На цю посаду знайшовся й претендент – рідний брат Олексія Кирило Розумовський.

За правління Єлизавети Кирило дечого домігся для України. Він добився того, що завідування справами України та зносини з нею були знову передані із Сенату до Колегії закордонних справ, а також підпорядкування гетьманові України Києва. Хотів гетьман забезпечити й фінансову автономію України, але домігся лише того, що були ліквідовані деякі податі, а між Україною та Росією встановлювалася вільна торгівля без будь-якого мита. Зате не вдалося Кирилові Розумовському добитися відміни царського указу 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втрачала значну суму річного прибутку. Не зміг гетьман домогтися права на вільні зносини з іншими державами. Не спромігся він увільнити Гетьманщину від участі в загальноімперських війнах та пов’язаних із цим повинностей.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Цариця 1764 р. скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. Тепер уже дійсно остання надія на будь-яке відновлення автономії України зникла. Посланець Катерини II відомий полководець Рум’янцев зумів за 20 років свого управління краєм майже непомітно перевести Гетьманщину на статус звичайної імперської провінції.

Таким чином, Україна через різні причини об’єктивного й суб’єктивного характеру втратила залишки своєї автономії, самостійність і була поділена між кількома сусідніми країнами. Левина частка цих земель потрапила до складу Російської імперії, яка зробила все можливе, щоб перетворити самобутній незалежний край на звичайну провінцію тієї ж імперії.

А невдовзі настала черга поступової ліквідації суверенітету Речі Посполитої й поетапного поглинання її території сусідніми державами (Пруссією, Росією та Австрією*.

Перший поділ Речі Посполитої був здійснений згідно з підписаними в Петербурзі таємними пруссько-російською 4 (15* січня 1772 р. та австрійсько-російською й австрійсько-прусською 25 липня (5 серпня* 1772 р. конвенціями. Історико-юридичне обґрунтування своїх територіальних претензій до Речі Посполитої ці держави представили в опублікованих невдовзі деклараціях, за якими Росія заявляла про своє право на повернення земель, населених православними білорусами, і захоплених у минулому Польсько-Литовською державою. Пруссія претендувала на Помор’я та Мальборзьку землю, враховуючи “історичне право” на них середньовічних німецьких рицарських орденів ХІІІ – ХV ст. Австрія обмежилась простою констатацією своїх “прав (на польські землі* таких же давніх, як і законних”.

Унаслідок першого Поділу Речі Посполитої до Російської імперії відійшла Східна Білорусь (Гомель, Вітебськ, Могилів* і частина Ліфляндії; Австрійська монархія захопила Малу Польщу з Краковом, Галичину зі Львовом та західну частину Подільського воєводства; Пруссія приєднала північну частину Великопольщі й Королівську Пруссію, з’єднавши Бранденбург із Східною Пруссією. Всього Річ Посполита втратила близько 30 % території і третини населення

Переможне завершення Росією загарбницьких війн, а також придушення польського опору, на тлі посилення революційних тенденцій в Європі у зв’язку з Великою французькою революцією 1789 – 1799 рр., спричинили нове зближення позицій Австрії, Росії та Пруссії в “польському питанні”. Воно завершилось другим Поділом Речі Посполитої, таємну конвенцію про який представники Росії та Пруссії підписали в Петербурзі 12(23* січня 1793 р. Австрія, послаблена на той момент невдалою війною з революційною Францією, на певний час втратила можливість активно впливати на розподіл польських земель, але Росія і Пруссія домовились довести зміст конвенції до її відома. Згідно з конвенцією, Пруссія отримувала Гданськ, Торунь і решту Великопольщі та Куявії (58 тис. кв. км, понад 1 млн осіб*; Росія дістала центральну частину Білорусі з Мінськом, Київське, Брацлавське і східні частини Волинського та Подільського воєводств (250 тис. кв. км, понад 3 млн осіб*.

Однак таке показове політичне приниження Речі Посполитої сусідами спричинило в березні 1794 р. польське національно-визвольне повстання проти російсько-прусських окупаційних сил, очолене героєм Американської революції 1775-1783 рр. генерал-майором Тадеушем Костюшком (1746 –1817*. У процесі його придушення в Петербурзі поновилися переговори Росії, Пруссії та Австрії про долю Речі Посполитої, а 23 грудня 1794 р. (З січня 1795* Австрія приєдналася до російсько-прусської конвенції 1793 р. Результатом переговорів стало підписання 13(24* жовтня 1795 р. Петербурзької конвенції про третій поділ Речі Посполитої, за яким Росія, Австрія та Пруссія домовились про її остаточну ліквідацію як суверенної держави.

До Австрії тоді відійшли північні частини Краківського й Сандо-мирського та Люблінське воєводства й частина Холмщини (47 тис. кв. км, 1,5 млн осіб*; до Росії – Курляндія, Литва, Західна Білорусь і західні частини Волинського та Белзького воєводств (120 тис. кв. км, 1,2 млн осіб*. Пруссія окупувала більшу частину Мазовії з Варшавою, південно-західну частину Литви до Німану, а також західну частину Підляшшя (48 тис. кв. км, 1 млн осіб*.

Таким чином, унаслідок трьох поділів Речі Посполитої з карти Європи на сто двадцять три роки зникла суверенна Польська держава.

Отже, ще раз виник державний кордон між двома частинами України - російською й австрійською, що загалом збігався з долюблінською межею між її литовською та польською половиною. Новизною в ньому став довільно визначений австрійсько-російський рубіж по Збручу (остаточно встановлений рішенням Віденського конгресу 1814 – 1815 р.*, що навпіл розділив колишнє Подільське воєводство. Відтак у нове – XIX ст. 80 % українців увійшли як піддані Російської імперії, а 20 % – імперії Габсбургів (Буковина була зайнята австрійськими військами в 1774 р. в результаті переможної війни з Туреччиною*.