3.Дипломатична діяльність Ярослава Мудрого.

Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.

Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава – Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом – в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.

Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих*. Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рокера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.* вона спочатку пішла в черниці, але через два роки всупереч волі сина одружилася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.

Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.

Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англійського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом Завойовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його називали “тестем Європи”.

У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезький король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Магнус згодом повернув родині. Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.

Ярослав залишив нам чудову пам’ятку середньовічного права – “Руську правду”. Не маючи змоги й потреби аналізувати цей історичний документ цілком, прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської держави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв’язків Києва з сусідами далекими й близькими.

За вбивство і чужоземця, і слов’янина слід було стягати з убивці однакову суму грошей. Це могло свідчити про те, що варяги не були на Русі завойовниками, бо завойовники не дають завойованим рівних із собою прав. Так, у середньовічній Європі за вбивство франка треба було платити 200 су, а за вбивство римлянина – вдвоє менше.

Цікаво прослідкувати своєрідний протекціонізм “Руської правди” до чужоземців у питаннях безпеки особи. Всякий карний донос вимагав свідчень і присяги семи чоловік, але іноземці могли обмежитися й двома. Для фіксації легких побоїв вимагалося двох свідків. Проте чужоземця не можна було звинувачувати без наявності семи свідків.

Особливими статтями захищалися й майнові права іноземців. Якщо закордонний купець довірив свій товар безнадійному боржникові, не знаючи про його банкрутство, то в такому випадку негайно продавалося все майно цієї людини з молотка. Першими ж грішми відшкодовувалися збитки іноземця. І лише із залишкових коштів могли бути повернені інші борги. Злісних лихварів позбавляли їхніх грошей взагалі.

У разі стихійного лиха або розбою за спалений чи пограбований товар не відповідав ніхто. “Но если купец в пьянстве утратит вверенньїй ему товар, или промотает его, или испортит от небрежения, то заимодавцн поступят с ним, как им угодно: отсрочат ли платеж или продадут должника в неволю.

Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час – якихось два століття – пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кракова. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб’єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.

1. Зовнішня політика Галичини й Волині до об’єднання двох князівств.

2. Дипломатія Данила Галицького

3. Дипломатична діяльність галицьких і волинських князів по смерті Данила Романовича

1. Зовнішня політика Галичини й Волині до об’єднання двох князівств.

Розповідь про початок самостійної політики князівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123—1153 рр.*. По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Володимирко проводив незалежну зовнішню політику, У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Ком-нином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем*, а проти київського великого князя – на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким. Останній союз був скріплений шлюбом Воло-димиркового сина Ярослава з донькою Юрія.

Спадкоємець його Ярослав (1153—1187 рр.* недаремно був названий Осмомислом, тобто “людиною, яка має вісім відчуттів”. Людина палкої й сильної вдачі, Ярослав розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, тобто до нинішньої Молдови. Він встановив широкі дипломатичні зв'язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався він і на допомогу Юрія Довгорукого, а також зятя Ігоря Святославича, за якого віддав свою дочку, ту саму Ярославну, яка гірко оплакувала свого чоловіка, що потрапив у полон. Ярослав, маючи досить високі державні прибутки, не зупинявся навіть перед тим, щоб у разі необхідності найняти військо. Так, 1173 року він найняв у поляків військо за три тисячі гривень срібла. При ньому галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, торгували з Олешшям у гирлі Дніпра. Галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. У самому Галичі можна було зустріти купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи.

Проте Ярославові чинили сильний опір бояри і згодом запросили на престол Романа Мстиславича Волинського з роду Мономаховичів.

Щоб захистити свої землі, Роман здійснив низку нечувано сміливих походів проти половців.

На Русі та серед її західних сусідів були переконані, що Роман Мстиславич перебуває в тісних стосунках з Візантією. Тому ще в середньовіччі в якомусь із літописів народилась версія, нібито після здобуття в 1204 р. учасниками ІV-го хрестового походу Константинополя імператор Олексій III Ангел знайшов притулок у Романа Мстиславича в Галичі. Під кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу двох династій німецької корони. І загинув він, потрапивши до засідки на польських землях (1205 р.*.

Держава Романа перетворилася на жаданий предмет поділу між Польщею та Угорщиною, але вистачало й інших претендентів на цей ласий шматок. Додавали жару й властолюбні бояри.