2. Розквіт міжнародних зв’язків Русі за Володимира Великого.

Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об’єднання етнографічної території південної гілки східного слов’янства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував в’ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ятвягів – дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею й Литвою. На північний захід Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія. Його чиновники, за свідченням ісландського літописця, їздили збирати данину з усієї людності між Курляндією й Фінською затокою. Уклав князь мир з болгарами.

Володимир добре розумів важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Тому серед перших його чотирьох дружин було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка. Загалом князь вів тоді, за звичаями того часу, досить безпутне життя, У нього було вісімсот наложниць: по триста у Вишгороді та Білогородці і двісті в селі Берестові (де тепер Києво-Печерська лавра*. Тільки після хрещення він разюче змінив свою поведінку.

Володимир використав вдався до дипломатичних способів щоб сам факт хрещення визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це авторитетні грецькі царі й патріарх. Він на чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або Корсуня* – одного з найбагатших міст Криму, колишньої грецької колонії. Місто визнавало за собою владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник, якийсь Анастас, що зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники Херсонеса змушені були здатися.

Потім через своїх послів Володимир повідомив імператорів Василя й Константина, що він бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Візантія тоді переживала не кращі часи, йшла боротьба за трон, а тому імператори, попри свою зневагу до язичників, дали згоду на цей шлюб. Вони, крім усього, сподівалися завдяки допомозі майбутнього зятя врятувати свій трон від зазіхань претендентів. Проте виставили зустрічну умову: князь мусив прийняти християнство.

Володимир погодився. Він негайно вислав імператорам на допомогу шість тисяч своїх воїнів, які двічі розбили військо заколотника Варди Фоки, а 989 року самого Фоку було взято в полон і страчено. А Володимир хрестився, за одними даними, в Херсонесі, після чого повернув місто Візантії як посаг за наречену, за іншими – у Василькові під Києвом.

Повернувся Володимир до своєї столиці з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями та дружиною Анною.

Прийняття християнства не обірвало зв’язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.

Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі – голову святого Климента, другого папи Римського. В 991 році знов приходило до Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт стосунків Києва з папою – це проїзд через місто до печенігів і назад єпископа Бруно з Кверфурта, родича імператора Генріха II. Володимир дружньо прийняв папського нунція й супроводжував до кордону своєї землі.

Цікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він міг воювати з норвезьким принцом Ериком. Малолітній принц норвезький Олаф, племінник Сигурда, одного з вельмож Володимира, з матір'ю, вдо¬вою імператрицею Астридою, знайшов притулок у Києві. Олаф жив при дворі, його долею дуже переймалася велика княгиня. Принц вірно служив князеві, але став жертвою наклепу й мав залишити службу. Через кілька років, можливо з допомогою Володимира, він став норвезьким королем, віднявши престол у Ерика, який мусив тікати до Швеції. А потім навіть почав воювати з Володимиром за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.

Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами – Польщею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. Про нього рознес¬лася слава в трьох частинах світу: стародавні скандинавські, німецькі, візантійські, арабські літописи пишуть про київського великого князя.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав – з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою – Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, інша – з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга, – з Казимиром Обновителем, королем Польщі.