3. Дипломатія княгині Ольги

Оскільки русько-візантійський договір 944 р. був дійсно рівноправною угодою про мир, дружбу і військову співпрацю між двома державами, вдова Ігоря невдовзі після насильницької смерті чоловіка здійснила сміливу поїздку до Константинополя.

Скрутність міжнародного становища Візантії, що потерпала від арабських нападів і опинилася на межі повномасштабного військового конфлікту з Хозарським каганатом, була використана Ольгою для повернення Києву торговельних привілеїв, утрачених за договором 944 р. Адже величезний і багатий ринок Візантійської імперії був тоді, по суті, єдиним зовнішнім ринком збуту для полюддя й інших видів данини, зібраної князівською владою. Дуже ймовірно, що київська княгиня прагнула досягти й більш далекосяжних політичних цілей: одержати від імператора королівський титул, чому мали сприяти її урочисте офіційне хрещення в столиці Візантії (насправді ж Ольга хрестилася в Києві ще до подорожі у Візантію, але таємно, з огляду на язичеське оточення й негативне ставлення сина* й заручини Святослава з однією з п'яти дочок Константина Багрянородного.

За візантійськими джерелами, велика княгиня київська Ольга в супроводі численного посольства (понад 100 осіб, у т. ч. її син Святослав, племінник, 22 посли, 44 купці, 3 перекладачі, 18 рабинь княгині* прибула до Константинополя влітку й змушена була два місяці чекати на імператорський прийом. Можливо, візантійці, що зазвичай надавали дуже великої уваги дипломатичному протоколу й етикету, вирішували дипломатичний статус посольства Русі. У цьому мала бути зацікавленою й сама Ольга, оскільки йшлося про так званий проскінесис, тобто потрійний уклін, який відвідувачі імператорського палацу згідно з прийнятим ритуалом повинні були робити перед троном, падаючи ниць. Як видно з оповіді Константина Багрянородного, Ольга була звільнена від цієї принизливої церемонії і привітала вінценосне подружжя легким кивком голови.

На честь київської правительки імператор двічі влаштував офіційний прийом у парадній Золотій залі – 9 вересня і 18 жовтня, двічі приймав княгиню й константинопольський патріарх, кілька разів вона була присутня на імператорських обідах та на іподромних бігах.

Показово, що Ольгу, яка сидячи “висловила все, що забажала”, приймав імператор із всією своєю родиною, це було особливим привілеєм, що не надавався навіть послам великих держав. А право сидіти в присутності імператора було честю, якої могли удостоїтися лише короновані особи, проте ж Ольга була й не коронованою і офіційно ще не хрещеною. Про зацікавленість візантійської сторони в переговорах з Руссю може свідчити й та обставина, що на честь Ольги був улаштований урочистий вихід придворних дам, а київську княгиню та її свиту приймали персонально, оскільки зазвичай прийом влаштовувався відразу для кількох посольств. Після інтимного прийому Ольгу запросили на парадний обід, під час якого вона сиділа за одним столом із членами імператорської родини, а за десертом - навіть поряд із самим імператором. Такі привілеї надавалися лише найпочеснішим гостям, князям і королям християнських країн.

За десертом, що був влаштований імператорським подружжям спеціально для Ольги, їй піднесли золоте блюдо, прикрашене дорогоцінним камінням і перлами, та інші золоті речі. Цікаво, що імператорський подарунок не зник безслідно в історії, як це зазвичай траплялося з такими реліквіями. Після обох прийомів у імператора Ольга та всі учасники посольства одержали грошові подарунки: велика княгиня – 500 і 200 міліарисіїв (1 міліарисій- срібна монета вагою 4,5 г*, її племінник 30 і 20, посли- двічі по 12, перекладач княгині – 15, купці – 12 і 6 міліарисіїв та ін. Але в цілому Ольга залишилася невдоволеною прийомом у Константинополі: вона не змогла породичатися з імператором і не була коронована, що обмежувало її можливості в зовнішній політиці. Хоча й Константину Багрянородному не вдалася поставити Русь у політичну чи ідеологічну залежність від імперії, адже греки охрестили правительку, а не її державу.

Дещо пізніше, в 959 р., коли наближався час передачі сину всієї повноти влади в державі, Ольга відважилася знову підняти питання про хрещення Русі, але цього разу перед Оттоном І – німецьким королем і майбутнім першим імператором “Римської імперії. Оттон І нібито схвально поставився до прохання володарки Русі й доручив його виконання єпископу Лібуцію, але по дорозі на схід той помер. Тому наприкінці 961 р. до Києва прибув Адальберт (на той час монах трірського монастиря*, що вважався не лише представником короля, а й папи Римського Іоанна XII, титулуючись “єпископом руським”. Однак політична ситуація на Русі суттєво змінилася: Ольга швидко втрачала реальну владу на користь Святослава, і його прибічники-язичники наступного року відправили посольство ні з чим. По дорозі додому воно зазнало нападу розбійників і монах ледве врятувався від смерті.

1. Дипломатія Святослава.

2. Розквіт міжнародних зв’язків Русі за Володимира Великого.

3. Дипломатична діяльність Ярослава Мудрого.

1. Дипломатія Святослава.

Зовнішня політика прямолінійного Святослава, доброго воїна, але менш талановитого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ведення. Святослав завершив об’єдання східнослов’янських земель у одній державі. В результаті його походу в’ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого панування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі* неподалік від гирла Волги, Падіння Хазарського каганату водночас відкрило прямий шлях для безпосередньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів* на Північному Кавказі, Він зміцнив також своє панування на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше руське князівство Тмутаракань.

Чотири роки провів Святослав у Болгарії. Ця країна страшенно подобалася йому своїм серединним положенням у його землях, теплим кліматом, екзотичними плодами, близькістю до Константинополя, центру тодішньої цивілізації й зовнішньої торгівлі Русі. Тепер мати не заважала йому втілити своє бажання – перенести столицю держави на береги Дунаю.

Проте Болгарія зустріла Святослава як ворога. Йому довелося витримати тяжку битву, перш ніж він знову оволодів Переяславцем і відновив утрачені позиції. Загострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Святослав не схотів слухати його послів, гордовито відповівши їм, що скоро буде сам у Константинополі й вижене греків до Азії.

Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав забажав особисто зустрітися з Іоанном Цимісхієм. Зустріч відбулася на березі Дунаю. Грецькі історики детально описали її. Вони навіть склали своєрідний словесний портрет Святослава. Він був середнього зросту й досить стрункий, але похмурий з вигляду. Груди мав широкі, шию міцну, очі голубі, брови густі, ніс плескатий, вуса довгі, бороду рідку, а на голові пасмо волосся (мабуть, щось на зразок оселедця*, що свідчило про його шляхетність. У вусі висіла золота сережка, прикрашена двома перлами й рубіном. Учасники зустрічі розійшлися задоволені один одним.

Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо кинувся в бій... і загинув. Печенізький князь Куря відрубав йому голову, обкував череп і зробив з нього чашу, з якої пив в особливо урочистих випадках. Залишки дружини принесли до Києва звістку про долю свого войовничого князя.

Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямолінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка максимально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, оволодіння регіонами Приазов’я й Нижнього Поволжя, від-воювання в Болгарії Нижнього Придунав’я. Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду. За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візантійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав’ям. Таким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.