2. Дипломатичні відносини держави Війська Запорозького з європейськими державами, Кримом та Османською імперією.

Визвольна війна українського народу стала важливою подією у політичному житті Європи середини XVII ст. До 1654 р. гетьман успішно протидіяв заходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміри Варшави зіткнути Україну з Росією; домігся визнання Української держави як суб’єкта міжнародних відносин. Гетьман налагодив зв’язки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Згодом уряд Богдана Хмельницького визнала Венеція, Швеція та інші держави. Він, як ніхто інший, розумів усю згубність для визвольної боротьби воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом, тому, незважаючи на підступну політику хана, доклав максимум зусиль, щоб запобігти створенню й зберегти союзницькі відносини з ханством, встановлені у 1648 р.

Тогочасна Європа поділялася на два табори – католицький і протестантський. Б. Хмельницький повинен був враховувати ці політичні сили в Європі. Зрозуміло, що Україна, яка піднялася проти католицької Польщі, не могла розраховувати на підтримку католицьких держав. Тому весь свій політичний вплив і дипломатичний хист Б. Хмельницький спрямував на використання сил, які могли б сприяти визвольній війні.

Важливим дипломатичним успіхом Хмельницького було підписання 1649 р. договору між Військом Запорізьким і Туреччиною.

Певну роль у дипломатії Б. Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія і Трансільванія. Ці князівства були сусідами України, перебували у васальній залежності від Туреччини, а також були у близьких відносинах з Польщею. Було дуже важливо, як вони поставляться до визвольної боротьби українського народу.

Найближчим сусідом України була Молдавія. Молдавський воєвода Василь Лупул видавав себе за союзника Війська Запорізького, але насправді служив Польщі. Інформував поляків про події в Україні, інтригував проти Хмельницького. Однак Хмельницький розгадав лицемірну політику Лупула. Блискавичний похід Запорізького війська у вересні 1650 р., а потім у червні 1652 р. змусили Молдавію до союзу з Україною. Новий молдавський воєвода Степан Георгіца теж уклав мир із Хмельницьким.

Валахія (Мунтенія* не мала безпосередніх кордонів з Україною, тому і зв’язки з нею були незначними. Добрі відносини з нею порушив похід Тимора Хмельницького проти Бессараба в інтересах Лупула 1653 р. Війська Тимоша були розгромлені, а його поранено, внаслідок чого він невдовзі помер. Б. Хмельницький запевнив, що цей похід відбувся без його дозволу, і 1654 р. відносини з Валахією знову поліпшилися.

Трансільванія (Семигород* була у васальній залежності від Туреччини, але завдяки великій території і вигідному розташуванню займала незалежне становище і проводила самостійну політику. Коли ж почалася Визвольна війна, семигород-ський князь Ракоцій раніше від інших налагодив зв'язки з Хмельницьким. У планах Хмельницького Трансільванія посідала важливе місце як союзник проти Польщі, який міг ударити з півдня від Карпат. Упродовж 1648 – 1651 рр. йшов жвавий обмін посольствами, й обидві сторони погодилися на укладення воєнного союзу. Однак з огляду на обставини, його не було реалізовано. Після 1653 р. Трансільванія разом із Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.

Гетьман прагнув налагодити зв’язки з далекою Швецією. Хмельницький передбачав, що Швеція може розпочати війну з Польщею, і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу. 1653 р. гетьман вислав до Швеції посольство, але російський уряд відмовився пропустити послів через напружені відносини Росії із Швецією. Тісніші зв’язки між Україною і Швецією встановилися у 1655 - 1657 рр., коли король Густав вів війну з Польщею.

У цей період Україна підтримувала відносини з Бранденбургією, але вони мали епізодичний характер.

Із південно-європейських держав у відносини з Україною увійшла Венеція, яка на той час перебувала у постійній війні з Туреччиною. Коли ж почалася Визвольна війна, Венеція сподівалася на виступ Запорізького війська проти Туреччини. Хмельницький не відкидав цілком венеціанського плану.

Венеціанський сенат вирішив налагодити безпосередні зв’язки з Хмельницьким. Підготовку до переговорів було доручено венеціанському послові у Відні Ніколо Сегредо. Він зібрав вичерпну інформацію про Україну і Хмельницького і підшукав для посольства Альберто Віміні, венеціанського підданого, який знав слов’янські мови.

Окремо і більш грунтовно варто було б зупинитися на українсько-польських відносинах.

На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовом, козацька старшина домагалася підтвердження 18 вимог. 8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнав лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з’являтися коронні війська.

Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави - Гетьманщини.

Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим. часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти. І вже після серії боїв 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою, яким передбачалося спорядити козацький реєстр у 20 тисяч, що разом із гетьманом і старшиною мають бути зареєстровані і прибуток свій мати в самих тільки королівських маєтностях воєводства Київського, не займаючи Брацлавського і Чернігівського; місто Чигирин має зоставатися при гетьману; релігія грецька, котрої тримається Військо Запорізьке, має рахуватися при давніх вольностях тощо.

Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Богдана Хмельницького в цей період було збереження миру між козацькими та шляхетськими військами, оскільки належало залікувати рани, заподіяні поразкою під Берестечком. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України. Водночас не хотіла змиритися із втраченим і польська шляхта. У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію.

Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького, повернула йому втрачену на полях під Берестечком упевненість. І це, зокрема, визначило позицію козацької старшини, яка почала ставити вимоги перед польською короною. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Варто зазначити, що прямуючи до польської столиці, козацькі посли писали своєму гетьману, що ситуація для виступу проти поляків сприятлива, війська готового в Речі Посполитій немає. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправено до Чигирина польських комісарів - Міколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного. У колах запорізької старшини були переконані: шляхта пішла на цей крок ніби для згоди, щоб приспати увагу повстанців, а за той час зібрати військо і напасти на них несподівано та знищити.

Польське посольство не мало успіху – Богдан Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в на нараді Чигирині, куди зібралися полковники і сотники було вирішено, що з королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу.

3. Відносини держави Війська Запорозького з Московським царством

Що ж до зносин українського гетьмана з Московським царством то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький вручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманому козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького зав’язати дружні взаємини. Водночас Г. Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтьєву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.

Перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським вирушило в Україну 16 березня 1649 р.

З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між Унковським і Богданом Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Якубовича Вишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.

Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася до війни з українськими повстанцями, Богдан Хмельницький знову звертається до царя Олексія Михайловича. Уповноваженим послом від козаків до Москви поїхав чигиринський полковник Федір Вишняк. До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка, входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюх гетьманський Островський. Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Богдана Хмельницького, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.

На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалася готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.

У зв’язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівці (під Кальником* Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об'єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.

8 – 9 листопада 1650 р. Богдан Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмов український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Богдан Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Протягом 1652 – 1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. – очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. – на чолі з військовим суддею С, Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. – на чолі з К. Бурляєвим і С. Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.

Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановилися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий день В. Бутурлін і Б. Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак в подальші дні гетьман та його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.

17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С. Зарудним і П. Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б. Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей* і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст. 1, 7, 13*; про 60-тисячний козацький реєстр (ст. 2*; про права православної шляхти (ст. 3*; про плату старшині та кошти на утримання війська (ст. 8 – 12, 21, 23*; про вільне обрання козаками гетьмана (ст. 6* та передачу йому Чигиринського староства (ст. 5*; про збереження міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст. 4 - 15*; про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст. 16*; про надання царським урядом грамот про вольності козацтва і православної шляхти (ст. 17*; про збереження прав Київського митрополита (ст. 18*. “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст. 19* і спільні дії проти Кримського ханства (ст. 22*, а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст. 20* і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст. 14*.

Більшість статей отримала схвалення царя і бояр. Остаточне рішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав і вольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманом Чигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своє відображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.

Перебуваючи в союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави. Згодом царський уряд, проводячи централізаторську політику, вносив зміни у статус України.

Отже, договір 1654 р. складався із трьох актів: з проекту договору за підписом Богдана Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовлені в Москві*, але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками й додатками.

1. Міжнародна ситуація в ранньомодерній Європі.

2. Запорозька Січ у міжнародній політиці Європи.

3. Виборювання козацької автономії, захист православної віри дипломатичними методами.

1. Міжнародна ситуація в ранньомодерній Європі.

У Європі XVII століття існувало три основних вузли міжнародних суперечностей, три вогнища конфліктів, які, постійно тліючи, кожної хвилини могли перетворитися на жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові й колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці, – це Іспанія, Франція, Англія і Голландія. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузли перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані й складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

На середину XVII століття всі країни Європи були вже так тісно пов’язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів мали загальноєвропейський і континентальний характер. Хоча в межах окремих країн чи регіонів ці визначні події й відзначалися місцевою специфікою. Одним з перших міжнародних конфліктів, що об’єднав більшість європейських держав, стала Тридцятилітня війна 1618 – 1648 pp., у результаті якої могутня Габсбурзька монархія, що охопила значну частину Західної і Центральної Європи, поступалася своїм впливом Французькому і Шведському королівствам. Вестфальський мир 1648 p., що завершив цю довготривалу війну, на довгі роки встановив кордони між державами континенту.

Подією, що мала загальноєвропейський характер, стала й Національна революція українського народу 1648 – 1678 pp. Революційні події в Україні спри­чинили історичну зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханства, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Російської імперії, яка розпочала експансію на захід.

Початок наступного, XVIII століття характерний тим, що більшість європейських країн знову була охоплена кровопролитними війнами. Так, у Західній Європі розпочався “перший всесвітній конфлікт нового часу” – війна за іспанську спадщину (1701 - 1714 pp.*, під час якої династія Бурбонів на чолі з Людовіком XIV у боротьбі з Англією та Голландією намагалася встановити владу над Піренеями. У Східній та Північній Європі з 1700 до 1721 р. точилася так звана Північна війна за контроль над Балтикою. Тут Шведське королівство виступало проти коаліції Росії, Речі Посполитої, Саксонії, Пруссії та Датсько-Норвезького союзу.

Система договорів у 1711 – 1714рр. остаточно вирішила питання про міжнародно-правовий статус України. Довготривала боротьба Речі Посполитої, Ро­сійської та Османської імперій, Шведського королівства, Кримського ханства за поширення своєї влади на українські землі завершилася тим, що Правобе­режна Україна відійшла до Польщі, а Лівобережжя у статусі політичної автономії залишалося у складі Російської імперії. Лише згідно з міжнародними актами 1792 – 1795 pp., коли сама Річ Посполита була розділена між сильнішими європейськими монархіями, правобережні українські землі відійшли до царських володінь.

Відомо, що, скільки б війни не продовжувалися, вони все ж закінчуються підписанням миру або укладенням перемир’я, а тому протягом під час різних міждержавних з’їздів, комісій, посольських засідань та зустрічей відточувалася культура ведення дипломатичних переговорів.

У практиці міжнародних відносин того часу набувають великого значення угруповання та коаліції держав, що починали зароджуватися ще в серед­ньовічну добу. Одні створювалися для зміцнення політичної й торгової зверхності найбільших держав, другі – для захисту переважаючої сили противника. Саме у цей час зароджуються основи науки міжнародного права. Дедалі більшої стрункості набуває й організація дипломатичної служби. Не стояла осто­ронь творення новочасної дипломатії – мистецтва врегулювання міжнародних конфліктів мирними засобами – й державна система України.