Структура банківських активів

Вид банківських активів	ВІДСОТОК
Високоліквідиі активи	12 — 14
Надані кредити	73 —77
Вкладення в цінні папери	3 —6
Дебіторська заборгованість	0,5 —1
Основні засоби та нематеріальні активи	4 —6
Нараховані доходи до отримання	1
Інші активи	0,1 — 0,3

Таблиця 18.2

Структура банківських зобов'язань

Вид банківських зобов'язань	ВІДСОТОК
Кошти НБУ	0,5
Коррахунки Інших банків	2—4
Міжбанківські кредити та депозити	15—20
Кошти суб'єктів господарювання	26—33
Кошти фізичних осіб	31—39
Кошти небанківських установ	1—5
Кошти бюджету та позабюджетних фондів	1—3
Кредити, отримані від міжнародних та інших фінансових організацій	2—4
Цінні папери власного боргу	1,3—1,6
Субординований борг	1,3—1,9
Нараховані витрати до сплати	1
Кредиторська заборгованість за операціями з банками та клієнтами банку	1—4
Інші зобов'язання	2,5

Аналізуючи групи банківських зобов'язань, можна дійти висно­вку, що на відміну від структури активів, на структуру пасивів сут­тєво впливає група, до якої належить банк. Банки залучають кошти на різних ринках позичань, із розвитком грошової інфраструктури країни джерела банківських зобов'язань стають дедалі різноманіт­нішими. Зростають обсяги депозитів фізичних осіб. Із наведеної таблиці видно, що питома вага коштів населення вже дорівнює, а в

деяких банках навіть перевищує частку коштів суб'єктів господа­рювання. Однак умовою для роботи з фізичними особами є розвинутість філійної мережі банку, а таку можливість мають тільки се­редні та великі банки. Для банків невеликих, зрозуміло, такий ресурс теж використовується, а для деяких, він, мабуть, чи не єди­ний. Але відсутність цілої низки можливостей, яка є у великого ба­нку (спеціальні програми щодо роботи з населенням, можливості розрахунку за комунальні та інші послуги, карткові програми то­що), не робить їх більш конкурентними. Великий банк може дозво­лити собі, наприклад, залучати за рахунок облігацій кошти на сві­тових грошових ринках, банк середній (як правило) або невеликий такої можливості не має. Річ у тім, що великі банки мають потужні кількісні показники. Це дає їм можливість отримувати рейтинги ві­домих світових рейтингових систем або високі внутрішні рейтинги українських рейтингових систем. Для невеликих банків такої мож­ливості немає, тому структура їхніх ресурсів має інший вигляд.

Кожна банківська установа обирає власну стратегію в управ­лінні активами та пасивами насамперед виходячи із поставлених завдань та існуючих для цього можливостей. Розглянуті прикла­ди показують, що структури активів та пасивів, питома вага окремих їх видів у цілому по банківській системі для банків різ­них груп збігаються. Тобто існують оптимальні співвідношення, яких банківські управлінці дотримуються. Але за кожною влас­ною стратегією в управлінні активами та пасивами стоять сучасні методи, які за багато років пройшли апробацію у колі банківсь­ких установ розвинутих країн світу. По суті, останні 16 років іс­нування системи комерційних банків у нашій країні — це спроби застосовування міжнародного банківського досвіду.

Існує кілька підходів до управління ліквідністю банків:

• управління ліквідністю через управління активами (забезпе­чення ліквідності за рахунок активів);

• управління пасивами (використання позичених ліквідних коштів для задоволення попиту на грошові кошти);

• управління активами і пасивами (збалансоване управління ліквідністю).

Стратегія управління ліквідністю через управління активами, як правило, використовується невеликими банками, вони вважа­ють цей метод менш ризикованим (але й менш прибутковим), ніж метод, що ґрунтується на залученні ліквідних коштів.

Цей метод ґрунтується на тому, що метою управління є підтри­мка рівня необхідної ліквідності. Це — головна мета, їй підпоряд­ковуються інші. Установа опікується більше рівнем надійності та стійкості своїх позицій, ніж завданням максимізації прибутку. Та­кий метод забезпечує сталий, прогнозований розвиток.

В умовах постійної конкурентної боротьби за банківські ре­сурси ризик подорожчання ресурсів порівняно з минулими періо­дами спричинює значні структурні зрушення в управлінні самої банківської установи. Депозитні підрозділи відокремлюються в самостійні структури, на яких покладається завдання залучати якомога більше коштів. Організовуються «банківські супермар­кети» з продажу банківських продуктів населенню чи підприєм­цям. Головним завданням є забезпечення дедалі більшого обсягу ресурсів. Так, процес управління переважно зосереджується на вдалому управлінні пасивами, їх обсягами та процентними став­ками, рівню та коливанню яких приділяється основна увага.

Застосовуючи стратегію управління пасивами., банк певною мірою ризикує, бо, по-перше, процентні ставки на грошовому ринку мають тенденцію до змін, а по-друге, немає стовідсоткової гарантії, що банк буде в змозі у разі потреби в ліквідних коштах придбати їх за сприятливою ціною чи придбати взагалі.

Зосередження уваги на пасивах — це об'єктивний процес, який проходять усі банки. Але вища майстерність банківських мене­джерів полягає в опануванні елементів збалансованого управління ліквідністю.

Відповідно до методу збалансованого управління ліквідністю частина запланованого попиту на ліквідні кошти накопичується у вигляді високоліквідних цінних паперів і депозитів в інших бан­ках, тоді як інші потреби в ліквідних коштах забезпечуються за рахунок попередніх угод, домовленостей про відкриття кредит­них ліній з іншими банками-кореспондентами. Поточні потреби в ліквідних коштах покриваються за рахунок залучення коротко­строкових позик на грошовому ринку.