18.3. Ліквідність та платоспроможність банку

Однією з узагальнених характеристик діяльності комер­ційного банку, що відображають рівень його надійності з погляду можливості вчасно виконувати всі взяті зобов'язання, є ліквід­ність. Банк повинен постійно управляти ліквідністю, підтримува­ти її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх узятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості і валю­ти платежів. З цією метою банк мусить постійно забезпечувати потрібне співвідношення між власними і залученими коштами, намагатися формувати надійні та дешеві кредитні ресурси, про­водити виважену кредитну політику.

Ризик ліквідності — ризик недостатності надходжень грошо­вих коштів для покриття їх відпливу, тобто неможливість за пев­них умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. Банки повинні постійно управляти ліквідніс­тю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного вико­нання всіх зобов'язань.

Поняття ліквідності банку ширше, ніж поняття платоспромо­жності. Воно включає здатність банку виконувати не лише бор­гові й позабалансові зобов'язання, а й забезпечувати грошовими коштами своїх клієнтів. Іншими словами, ліквідність банку обов'язково передбачає платоспроможність, але, крім неї, ще й можливості вести окремі категорії активних операцій. Недостат­ній рівень ліквідності майже завжди є першою ознакою наявності в установі банку фінансових труднощів, У цій ситуації він, як правило, втрачає депозити, що зменшує його готівкові кошти та змушує реалізовувати найліквідніші активи.

Для більшості банків потреба в ліквідних коштах виникає з таких причин:

• зняття коштів з депозитів;

• заявки на отримання нових кредитів від платоспроможних клієнтів;

• операційні витрати та сплата податків у процесі продажу ба­нківських послуг;

• виплата дивідендів акціонерам.

Джерелами для покриття потреби в ліквідних коштах є:

• залучення депозитів,

• дохід від продажу недепозитних банківських послуг;

• погашення раніше наданих кредитів,

• продаж активів банку;

• залучення коштів на грошовому ринку.

Погіршення ліквідності банку виражається насамперед у втра­ті ним здатності надавати кредити своїм клієнтам, а також здійс­нювати деякі інші активні операції.

Банк, який не може здійснювати та розвивати свої активні операції, не є ліквідним у широкому розумінні, але водночас та­кий банк може залишатися платоспроможним, тобто може своє­часно здійснювати погашення своєї заборгованості перед вкла­дниками та кредиторами, у тому числі забезпечувати платежі (розрахунки за поточними операціями клієнтів за їхній рахунок).

Баланс банку вважається ліквідним, якщо його стан дає змогу за рахунок швидкої реалізації активів покривати строкові зо­бов'язання за пасивом. Банківські управлінці повинні дотримува­тися правила: яким є пасив за строками, таким необхідно форму­вати й актив, Лише тоді забезпечується рівновага в балансі між сумою і строком вивільнення коштів за активом у грошовій фор­мі і сумою та строком платежу за зобов'язаннями банку. Однак слід зауважити, що такий підхід до ліквідності банку веде до зменшення його прибутковості, оскільки в цьому разі банку по­трібно залучати довгострокові пасиви та відповідно збільшувати статті процентних витрат за ними. Разом з тим за відсутності рів­новаги за строками між активами та пасивами банк може підви­щити прибутковість банківської установи за рахунок зменшення витрат за пасивами (залучення дешевих короткострокових паси­вів). Але в цьому разі банк певною мірою ризикує: якщо змінить­ся економічна ситуація на ринку банківських капіталів, він може бути не в змозі придбати ці короткострокові пасиви, що, у свою чергу, призведе до зменшення або втрати ліквідності банку.

Очевидно, що управління банківською ліквідністю — складна й багатогранна проблема, яка не має однозначного вирішення і вимагає щоденного аналізу не лише банківських активів і паси­вів, а й стану економіки в цілому та перспектив її розвитку,

Величина вкладень банку в прибуткові активи визначається обсягом власних та залучених коштів банку. Однак уся ця сума не може бути використана для здійснення активних операцій. Управління банківською ліквідністю саме й полягає в установленні обсягів і напрямів розподілу вільних ресурсів та величини джерел покриття дефіциту ресурсів, тому задоволення попиту на ліквідні кошти має бути для банків пріоритетним.

Для оцінювання ризику ліквідності використовують такий по­казник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

• кошти «на вимогу»;

• від 2 до 31 дня;

• від 32 до 365 днів;

• більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від'ємний, якщо ак­тиви перевищують пасиви, то геп додатний.

Проаналізуємо дані звітів комерційних банків. Для цього ско­ристуємося методикою НБУ, за якою всі банківські установи по­ділені на чотири групи. До першої групи включені найпотужніші кредитно-фінансові установи, такі як «Приватбанк», «Райффайзен банк Аваль», друга та третя групи — це середні банки, четве­рта група — невеликі банки, здебільшого регіонального рівня.

Аналіз показує, що з 12 банків першої групи у 2006 р, (станом на 1 вересня), тільки один банк мав додатний геп, у другій групі з 15 банків лише два мали додатний геп, із 28 банків у третій групі тіль­ки вісім мали додатний геп. Це свідчить про те, що великі та середні українські банки мають великий ризик ліквідності за позицією «ко­шти до запитання, або на вимогу». Тобто зобов'язання, які банки взяли на себе за коштами на вимогу, в цілому не забезпечуються відповідною групою активів. Ситуація з коштами терміном «до мі­сяця» дещо краща, але не набагато. Серед банків першої та другої груп близько половини мали від'ємний геп, тобто так само тут сут­тєвий ризик ліквідності. Ті банки, що мають незбіг між обсягом за­лучених коштів з терміном повернення «до одного місяця», не за­безпечені вкладеними коштами з таким терміном повернення. Таке становище має відповідне пояснення. Для того щоб заробляти кош­ти, байки повинні свої активи робити довгостроковими. Активом банку з терміном повернення до одного місяця може бути мїжбанківський кредит. Але такі кредити використовуються здебільшого для того, щоб не залишалися надлишки ресурсів на кінець дня. Проценти за такими кредитами мінімальні, і вони апріорі не можуть відігравати значної ролі в банківських активах (або мати значну, пи­тому вагу в усіх його активах). Понад 70 % вкладень становлять кредити юридичним та фізичним особам. А такі кредити завжди довгострокові, тобто надаються на термін, що перевищує 30 днів. І якщо пояснення цього факту можна віднести до виправданих реалій функціонування нашої банківської системи, наявність від'ємного гену в групі коштів «від 32 до 365 днів» та «більше року» пояснити важко. Діяльність таких банків відповідні служби банківського на­гляду повинні ретельно перевіряти.

Отже, висновок з аналізу гепу можна зробити такий. Ідеальною буде ситуація, коли геп, як різниця між групами активів і пасивів., не має великого додатного чи від'ємного значення, тобто між ни­ми існує збалансованість, і кожна група зобов'язань покривається відповідною групою активних вкладень. Однак на практиці це до­сягається не завжди. Необхідність заробляти прибутки спонукає банківських управлінців шукати для цього відповідні шляхи. 1 од­ним із таких шляхів є «розтягування» строку дії кредитної угоди на тривалий період. Житлові кредити населенню на 10—20 років з погляду ліквідності банку — це ризиковані операції. Жоден укра­їнський банк не має довгострокових ресурсів для цього, а тому шлях, обраний ними, цілком зрозумілий. Банки мінімізують свої ризики через заставу як матеріалізований інструмент, якому нада­ються властивості звичайних речей, а саме: можливості вільного обігу та обміну у разі виникнення на це потреби. Застава за іпоте­чним кредитом у вигляді іпотечного цінного папера вже має ці властивості. Банк може перепродати таку заставу. У перспективі і кредити можуть стати предметом обміну. У міжнародній банківсь­кій практиці такі операції дістали назву своп-контрактів.

Усі управлінські процеси в банку тісно пов'язані між собою. Забезпечення фінансової стійкості залежить не тільки від розміру активів та рівня їх ліквідності, збалансованості активних та паси­вних операцій. Для кожного банку важливим є те, яку політику він проводить в управління активами і пасивами.

Для цього проаналізуємо дані табл. 18.) та 18.2, взяті із звітів українських банків, за допомогою тієї самої методики НБУ.

Залежно від групи, до якої належить той чи інший банк, струк­тура його активів може відрізнятися від відповідного показника інших банків, але не більше ніж на кілька відсотків. Тобто, про­аналізувавши дані вітчизняних комерційних банків щодо напрямів їх активів, можна дійти такого висновку: структура активів є оп­тимальною для нашої сьогоднішньої банківської системи. Звичай­но, якість цих активів різна, але якщо під час порівняння структу­ри активів окремого банку з наведеною вище виявиться, що відхилення буде значним, це означатиме необхідність проведення глибшого аналізу банківських звітів та окремих показників.

Таблиця 18.1