§ 2. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання —_це систе­ма встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних ви­мог (відправних правил), із яких має виходити суд при визна­ченні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покаранняпо кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається. Інакше кажучи, хоч яка б кримінальна справа розглядалася, хоч яке б покарання при­значалося винному, суд зобов'язаний при цьому виходити з цих вимог (правил) призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьох обов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: 1) у межах, уста­новлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); 2) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3).

і. Суд призначає покарання в межах, установлених у санк­ції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога озна­чає, що за загальним правилом суд має право призначити ли­ше той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особ­ливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де за­значений мінімум і максимум покарання, суд може призначи­ти його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначений ли­ше максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) — один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) — шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призна­чити його в тих межах, які встановлені для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).

Проте в частинах 3 і 4 ст. 65 КК передбачено й винятки з цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можли­во при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наяв­ності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-дру­ге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).

Крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надаєть­ся право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції стат­ті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 і 77 КК суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випро­буванням¹, а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити це покарання до неповнолітнього², навіть якщо в санкції стат­ті Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 190 КК) конфіс­кація майна передбачена як обов'язкове додаткове покарання. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення пра­ва обіймати певні посади, навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, а таке до­даткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, завжди при­значається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у цих випадках суд виходить за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої час­тини КК відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загаль­ної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які перед­бачені в Загальній частині КК і характеризують як умови від­повідальності за злочин, так і підстави призначення покаран­ня, його цілі, види, порядок та межі застосування тощо. На­приклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та при­чини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК), а визначаючи покарання співучасникам — повинен урахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчинен­ні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). При призначенні покарання суд зобов'язаний: виходити з його цілей, які визначені в ст. 50 КК; строго керуватися системою та видами покарань, зазначени­ми у ст. 51 КК; враховувати встановлений у ст. 52 КК розпо­діл покарань на основні та додаткові; визначати покарання за сукупністю злочинів та вироків на підставі, у порядку та межах, передбачених у статтях 70 та 71 КК тощо. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокре­ма використовувати надані йому можливості по звільненню від кримінальної відповідальності та покарання на підставі ста­тей 44 і 74 КК.

¹ Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 4. - С. 26; 2006.№ 10.-С. 11-12.

² Там само. - 2004. - № 1. - С. 13.

3._При призначенні покарання суд ураховує ступінь тяж­кості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які по­м'якшують і обтяжують покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкос­ті вчиненого злочину, насамперед, визначається в ст. 12 КК, яка підрозділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяж­кості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке по­карання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть засто­сувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особ­ливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером кон­кретного злочину. У зв'язку з цим суд має врахувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визна­чити значимість об'єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілес­ні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбав­лення волі) винному може бути призначене покарання ближ­че до максимуму або навіть максимальний його строк. Сту­дінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків — чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і ним більше розмір заподіяного збитку, тим більш суворе пока­рання може бути призначене винному.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт­ня 2003 р. (п. 3) звертається увага судів на те, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити з особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо).

При призначенні покарання суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже велике значен­ня для вирішення питання про обрання конкретної міри пока­рання. Згідно з цією ж постановою Пленуму Верховного Суду України, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочи­ну як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його мину­ле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриман­ні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

Важливе значення при призначенні покарання мають й об­ставини, які його пом'якшують і обтяжують.