2. Методи державного впливу на ринкову економіку

Методи державного регулювання ринкової економіки надзви­чайно різноманітні. Вони суттєво відрізняються і разом з тим ма­ють певну схожість, їх можна згрупувати у два таких блоки: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Застосування цих ме­тодів залежить від соціальних, економічних, історичних, політич-

203

них умов країни, стану розвитку та структури її економіки. Через це механізм державного регулювання економіки у кожній країні має свої особливості.

Адміністративні (прямі) методи регулювання

Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління—від муні­ципального до федерального (від районного до загальнодержавно­го). До основних методів прямого регулювання належать: законо­давча та економічна діяльність держави; державні закупівлі, трансферні платежі; індикативне планування: розробка і реалізація цільових програм; прямий державний контроль над монопольними ринками і адміністративне регулювання певних процесів економіч­ного життя.

Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім че­рез розробку законів і контролю за виконанням їх усіма господа­рюючими суб'єктами, Для реалізації його використовують антимонопольне законодавство, контроль над цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення ряду .товарів у інші країни. Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль над обігом грошей. Уряд щорічно визначає мінімальний розмір за­робітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.

Кожна країна залежно від особливостей внутрішнього ринку, зовнішніх факторів, національних інтересів може змінювати зако­нодавчі акти. Наприклад, для того щоб захистити внутрішній про­довольчий ринок, держава замість зовнішньоекономічної політики односторонньої лібералізації продовольчого імпорту вводить різні обмеження на ввезення цього товару. Для цього значно підвищу­ються ставки мит. Запроваджуються і більш дійові інструменти захисту—компенсійні збори, розмір яких визначають як різни­цю між внутрішньою Ціною і ціною ринку, з якого надходить ім­портований продукт. Встановлюють їх для досить широкого перелі­ку товарів, передусім для тих, які у достатній кількості виробля­ються в країні. Подібна політика характерна для таких постсоціалістичних країн, як Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, які, пе­реходячи до ринкової економіки, головним об'єктом державного регулювання на першому етапі реформ виділили ринок сільсько­господарської продукції. Більше того, держава надає безпосеред­ню підтримку сільському господарству.

Держава є прямим ринковим агентом, що дає їй змогу безпосе­редньо впливати на ємкість і структуру ринку, а також визначати нові організаційні форми його функціонування. У сучасних розви­нених країнах держава є великим власником (їй належить 10— 35 відсотків і більше основних виробничих фондів), зосереджує у своїх руках не тільки галузі інфраструктури, а й частину засобів

204

виробництва, що забезпечують загальні умови відтворення. Особ­ливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Оби­раючи стратегію регулювання, вона може здійснювати виробництво цих благ безпосередньо на державних, підприємствах. Однак можуть застосовуватись і непрямі методи регулювання, тобто дер­жава виступає як посередник між споживачем і виробником таких благ.

Уявлення про масштаби і темпи зростання економічної ролі держави дає практика США, де урядові закупівлі товарів, послуг і державні трансферні платежі неухильно зростають. У 1988. р. загальний обсяг урядових закупівель товарів та плати за послуги становили понад 20 відсотків національного продукту, що. дорів­нювало 964 млрд дол. Це стосувалось зброї, будівництва автома­гістралей та поштових закладів, оплати послуг суддів, пожежників, вчителів тощо.

Крім того, держава здійснює виплати, які перерозподіляють по­даткові доходи, отримані від платників податків, певним верствам населення у формі допомоги з безробіття, виплат з соціального страхування та забезпечення, допомоги ветеранам війни тощо. У 1988 р. в США вони становили 12 відсотків національного доходу.

Проте тут е певні невирішені проблеми. Вони зводяться ось до чого. Оскільки держава визначає обсяги пропозиції суспільних то­варів і примусово встановлює податки незалежно від реальних потреб, то виникає можливість різного роду фінансових зловжи­вань, неефективного використання ресурсів. Наприклад, замовляю­чи певний товар у кількох великих підрядників, суб'єкти держави можуть домовитись про ціну, обсяги поставок, витрати. Це вели­кий недолік “псевдоринкових відносин”.

Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює че­рез індикативне планування, яке є засобом координації господар­ської поведінки економічних суб'єктів. Таке планування, відобра­жаючи цілі та пріоритети соціально-економічної політики держави, використовує показники, які мають рекомендаційно-оріентовний характер. Запровадження показників індикативного плану тим чи іншим суб'єктом ринку здійснюється через продуману систему еко­номічних та правових регуляторів, які, з одного боку, стимулюють ці суб'єкти, а з іншого — дають можливість вирішити найважливі­ші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці).

Такі плани відображають побажання та можливості досягнен­ня певних рубежів у економіці. Вони виконують роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових про-

205

грам розвитку, в тому числі соціальних. До останніх належать збе­реження та зміцнення здоров’я населення, зміна характеру, умов і змісту праці, піднесення культури і розвитку духовної сфери, відтворення екологічної рівноваги тощо.

Найбільшого розвитку державне регулювання у сфері економіч­ної політики дістало у Франції, Японії, Швеції, Південній Кореї. До найважливіших державних інструментів регулювання економіки Франції належать поточне прогнозування і стратегічне плануван­ня. Для задоволення загальнодержавних потреб тут у межах дер­жавного сектора економіки застосовують плановий контракт, а у приватному секторі—державне замовлення. У Японії як регулю­ючий засіб широко використовують економічне планування. За по­воєнний період таких планів було 11. У Швеції особливу увагу приділяють проблемам соціального регулювання, завдяки чому тут найвища зайнятість населення — безробіття складає 1—2 відсотки працездатного населення. Розвинена у Швеції і система соціального забезпечення. У Південній Кореї регулюючі заходи грунтуються на досягненні фінансово-грошової збалансованості. Навіть у роки значних економічних труднощів (1970—1971, 1974—1975, 1979— 1981) ні грошовий обіг, ні інфляція, ні дефіцит державного бюдже­ту не виходили з-під контролю і не було допущено їхніх руйнівних масштабів. Центральна роль у цьому належала державній моно­полії в кредитно-фінансовій сфері. Особливо надійно захищена від напливу іноземної валюти національна економіка.

Для усунення негативних явищ інфляції держава використовує метод прямого регулювання цін. Ці заходи стосуються енергоносіїв, громадського транспорту, телефону, проїзду автодорогами. Регулю­ються ціни на продукцію оборонної сфери. Значну увагу держава приділяє цінам на продукти харчування і послуги населенню, вста­новлюючи граничний рівень їх.

Держава може змінювати свою політику залежно від ситуації, що склалася. Так, останніми роками сфера прямого регулювання цін у США стала дуже обмеженою. Понад 10 років тому знято дер­жавне регулювання товарів на всі види транспорту. В сферу регу­лювання цін тут входять природні монополії — виробництво елек­троенергії, послуги зв'язку. Зі зміною економічної ситуації в США відновлюється регулювання цін і тарифів, які раніше були зняті з регулювання.

Методи прямого адміністративного впливу для усунення різних негативних наслідків економічної діяльності держава може вико­ристовувати, встановлюючи певні стандарти у відповідних вироб­ництвах, граничні норми викидів шкідливих речовин у атмосферу, припиняючи застосування технологій, що загрожують здоров'ю лю­дей, консервуючи певну частину національних ресурсів тощо.

206